Справжній європейський фермер
Щоб бути фермером, та ще й тваринником, слід мати достатньо мужності, бути стійким оптимістом та щиро любити свою справу. І це стосується не тільки вітчизняних аграріїв — нелегко живеться і їхнім колегам із західного боку кордону.
Щоб бути фермером, та ще й тваринником, слід мати достатньо мужності, бути стійким оптимістом та щиро любити свою справу. І це стосується не тільки вітчизняних аграріїв — нелегко живеться і їхнім колегам із західного боку кордону.
А. Назаренко
a.nazarenko@univest-media.com
Та саме європейські ферми багато років були доречним прикладом успішного господарювання. Майже кожен із вітчизняних аграріїв ставив собі план-мінімум: побувати на фермі чи то у Німеччині, Франції, чи навіть в Ізраїлі. Зазвичай країну для відвідувань обирають, виходячи із власних міркувань та потреб. А по приїзді — сповнені вражень, ставлять побачене за стандарт та намагаються підвести до цього зразка і своє господарство.
Ще якихось п’ять-десять років тому саме так і було. Сьогодні ж і в українських фермерів є чому повчитися. Після відвідин одного фермерського господарства на Полтавщині склалося саме таке враження — це справжня європейська ферма не тільки за географією, а й за філософією та ставленням до справи. А справжнім європейським фермером тут працює керівник СФГ «Мініч» Олександр Мініч.
Для початку —
власні знання та досвід
Теперішній власник господарства за радянських часів працював у колгоспі ветфельдшером. Та після реструктуризації колгоспів питання «чим зайнятися?» навіть і не виникало — звісно ж, фермерською справою. Історично у регіоні утримували червоно-рябу худобу. Тож підгрунтя для власного почину було.
А починали понад 16 років тому саме із чотирьох власних корів (трьох із них родина отримала замість зарплатні від колишнього колгоспу). Для того, щоб розширити та розбудувати господарство, почали частково залучати кредити, частково — вкладати власні кошти. Пройшли дуже складний шлях (особливо важко далася перша зима самостійного господарювання — 1997 р.), доводилося навіть позичати грубі корми. Та такі негаразди не спинили власника. Вже того самого 1997 р. родина викупила в інших пайовиків корівник та телятник. Три роки потому збільшили поголів’я корів до 40 голів (закуповували у сусідніх господарствах та використовували власний ремонт), поступово почали придбавати необхідне обладнання. А пізніше, після того як міцніше стали на ноги, налагодили співпрацю із ПАТ «Полтаваплемсервіс». Наразі господарство вийшло на рівень стада чистопородної української червоно-рябої худоби і у 2013 р. отримало статус племінного.
Сам Олександр Мініч свого часу закінчив Харківську зооветакадемію та отримав диплом лікаря ветеринарної медицини. Проте на цьому процес самоосвіти не спинив — постійно відвідує фахові семінари, виїжджає переймати досвід у передові господарства країни та зарубіжжя. Вартими уваги фермера є не лише переконливі приклади успішного ведення тваринництва закордонними фермерами — не лишаються осторонь його діяльності і спеціалісти місцевої дорадчої служби, з якими у підприємця налагоджено тісний прямий контакт: вони постійно відвідують господарство, надають нову інформацію або навіть пропонують власні ідеї щодо розв’язання певної проблеми, допомагають у вирішенні не тільки виробничих, а й правових та соціальних питань. Ці знання та набутий практичний досвід завжди стають у пригоді на власній фермі.
Європейські фермери у своєму бізнесі роблять ставку на менеджмент та якісну роботу працівників ферми. Позаяк оплата праці аграрних фахівців у Європі висока, фермерові невигідно тримати великий штат співробітників, коли доцільність функціональних послуг деяких із них викликає певні сумніви. Тож зазвичай на європейській фермі працюють лише члени родини, які отримали відповідну освіту, та пара-трійка найманих працівників. Наприклад, власник (спадкоємець ферми) змалечку працює на фермі, потім отримує аграрну освіту та працює із членами своєї родини у власному господарстві, а інші фахові послуги надають спеціалісти консалтингових фірм та дорадчих служб на договірних засадах. Аналогічно працює і ферма Олександра Мініча.
Деякі види робіт тут розподіляють на дві родини: власника ферми та його брата — виконують роботу самостійно, без залучення спеціалістів. Так, ветлікаря як штатної одиниці у господарстві немає, його роботу виконує сам керівник, а дружина Олександра Мініча працює у господарстві бухгалтером.
Той, хто гостював у європейських фермерів, знає, що таким ось тісним гуртом працюють і тамтешні ферми, втім, — і більшість українських.
Постійний контроль за виробництвом
Звісно, поки що порівнювати рівень техніки, що працює у господарстві «Мініч», із технічною оснащеністю закордонних ферм складно. Тут можна зустріти обладнання і різних років випуску, і різних виробників — частіше вітчизняних. Так, доїльне обладнання тут збірне: молокопровід — вітчизняного виробника, доїльні апарати — турецькі.
Проте сама система виробництва молока мало чим відрізняється від загальноприйнятої у багатьох країнах. Так само є сільгоспугіддя для вирощування зернових та кормових культур, є територія для зберігання кормів, сільгосптехніки та інших засобів виробництва і, власне, територія самої ферми. Примітно, що корівник розміщено «за два кроки» від будинку, де наразі проживає брат власника із сім’єю (так, до речі, живуть та господарюють майже всі європейські фермери). Таким чином простіше обслуговувати та контролювати тварин — адже для уникнення будь-яких проблем необхідна постійна присутність працівника на фермі.
Поряд із корівником — майданчик для сільгосптехніки, трохи поодаль — табір для утримання худоби влітку (всі приміщення компактно розміщено на невеличкій території). Сам корівник, як власне і телятник, — споруда ще радянських часів: із прив’язною системою утримання та доїнням у молокопровід. Радикальних реконструкцій власник поки не робив — просто підтримує виробничі приміщення у належному стані.
Корів годують власними кормами: сіном, соломою, сінажем. У кормоцеху встановлено гранулятор, який виготовляє концкорми для худоби. Працівники ветеринарної служби регулярно відбирають проби та проводять аналіз кормів.
Вибракуваний молодняк реалізують на м’ясокомбінат (у Кременчук, Глобине), решта йде на ремонт стада або на продаж населенню. Проте реалізаційна ціна на м’ясо за останні два роки відчутно знизилася. Молоко (тільки екстракласу) продають Пирятинському сирзаводу, із яким працюють понад п’ять років поспіль.
Щороку молочна продуктивність дійного стада зростає, тож перед власником постає нагальне питання збуту продукції та, особливо, прийнятної реалізаційної ціни.
Попри те, що скрутні часи у тваринництві мають стабільну тенденцію повторюватися (а в Україні навіть мають переважну тенденцію — не закінчуватися), фермери не впадають у відчай. Щороку будують оптимістичні власні плани на майбутнє. Ось і у Олександра Мініча — плани розвиватися та розширюватися: провести реконструкцію старих приміщень та побудувати сучасний молочний комплекс із безприв’язним утриманням корів, сучасними молочними залами тощо.
Тож успіху справжнім ентузіастам тваринництва, і нехай ваша справа приносить вам і моральне задоволення, і відчутні матеріальні прибутки!