Жести міністерські, користь — мишача

Стосунки міністра агрополітики України Олександра Баранівського з міністрами економіки варті того, аби про них було написано справжню драму в дусі класицизму. Протягом 2005 року між ними то здіймалася хвиля протистоянь, яку не тільки не приховували, а навіть демонстрували О. Баранівський та С. Терьохін, то (щоправда, з новим міністром — Арсенієм Яценюком) відбувалося не менш дивне об’єднання зусиль проти спільного супротивника. Воно б і нічого, та тільки через суперечки торік улітку вчасно не прийняли потрібних для економіки та для споживачів законів, а восени об’єднаний фронт двох міністрів виступив проти Держрезерву, і в його особі проти рядових колективів понад двох десятків комбінатів хлібопродуктів. Воістину: пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать.
Яким був перебіг подій, розповімо докладніше.
Державна компанія “Хліб України” вирішила ініціювати передачу в свою власність 27 комбінатів хлібопродуктів, що входять до складу системи Державного комітету з матеріального резерву. Мінагрополітики, зі свого боку, підтримало цю ініціативу і разом з ДАК підготувало постанову Кабінету Міністрів. Мотивуючи її прийняття, ці відомства вважають, що перехід комбінатів хлібопродуктів до системи ДАК сприятиме створенню потужного державного експортера зерна.
Однак Держрезерв виступає проти такого рішення. Тут стверджують, що підприємства, які має намір забрати ДАК за підтримки Мінагрополітики, є прибутковими, їх потужності повністю завантажено, тоді як практично всі підприємства ДАК — збиткові або перебувають на межі банкрутства. Як доказ на користь своєї позиції наведено той факт, що на початок грудня минулого року борг ДАК “Хліб України” перед Держкомрезервом становив 320 млн грн. Зрозуміло, що ДАК добивається списання цього боргу. Наприкінці жовтня компанія звернулася до Кабміну з проханням виділити 1,071 млрд грн для свого “оздоровлення” або розглянути питання про продаж 49% акцій підприємства для одержання потрібних коштів. Крім того, “Хліб України” також зверталася безпосередньо до керівництва Держрезерву щодо передачі 27 КХП у свою власність. Мовляв, мова повинна йти про повернення їх до “рідної” системи, де вони перебували до 1998 року. Але на всіх комбінатах хлібопродуктів колективи висловилися за те, щоб залишитися в складі Держрезерву.
Масла у вогонь, як-то кажуть, підлили торік восени, коли з ініціативи міністра економіки України Арсенія Яценюка і за підтримки міністра агрополітики Олександра Баранівського заблокували рахунки Держрезерву. Заступник директора департаменту Держрезерву Олександр Басін на прес-конференції в грудні повідомив, що рахунки підприємства було заблоковано за рішенням суду шляхом накладення арешту на розрахунки за зберігання зерна в сумі 55 млн грн. За його словами, Держбюджет на поточний рік виділив для цих потреб лише 26,4 млн грн.
Через блокування рахунків Держрезерв не зміг провести серію осінніх тендерів із закупівлі, в зв’язку з чим керівництво підприємства звернулося до Кабміну з проханням продовжити строки закупівель. “Нонсенс: наклали арешт на те, чого немає й не може бути”, — сказав Басін.
“Було заблоковано рахунки — щоб не допустити злочинних схем, які там відбувалися”, — сказав водночас міністр агрополітики Олександр Баранівський на одній із прес-конференцій у грудні. За його словами, Держрезерв продавав пшеницю 3-го класу за ціною 350 гривень за тонну, тоді як Аграрний фонд купував її по 690 гривень за тонну у товаровиробників.
Генеральна прокуратура все ж розблокувала рахунки Державного комітету матеріального резерву.
Однак профспілка працівників Держрезерву звернулася до Президента Віктора Ющенка, Прем’єр-міністра Юрія Єханурова й голови Верховної Ради Володимира Литвина з проханням не допустити подальшої дестабілізації роботи підприємства. В листі йдеться про те, що обвинувачення екс-голови Держрезерву Віктора Бойка, блокування рахунків, заяви окремих керівників структур, що входять до складу Держрезерву, — це організована спроба дестабілізувати роботу Держрезерву як стратегічного об’єкта, що є одним із чинників стабільного розвитку української держави. “Уже зараз зірвано графіки закладення матеріальних цінностей у Держрезерв, і подальша дестабілізація може призвести до неможливості впливу на рівень цін стратегічно важливих товарів і — як наслідок — до економічної кризи”, — застерігається у зверненні. В документі також зазначено: якщо уряд не хоче, щоб структуру, яка формувалася десятиліттями, було зруйновано, то відповідних заходів для захисту державних запасів належить вжити негайно.
Ось, по суті, вся фабула конфлікту та позиціонування в ньому сторін.
Скільки правди в кожної з тих сторін, — то тема окремої розмови, яку редакція журналу має намір запропонувати читачам у наступному випуску. Але вже тепер легко простежується демагогічність і неправдивість позицій окремих високопосадовців.
Чого ж насправді домагаються два міністри, раптом відчувши “спорідненість душ”: — знешкодження “злочинних схем” Держрезерву (якщо такі мали місце) чи створення “потужного державного експортера зерна”? Логічним “порядок речей” був би тоді, якби встановили, що керівники того відомства в чомусь винні, їхню вину довели і за неї їх притягли до справедливої відповідальності, а відтак, з боку держави посилили контроль за основними “шляхами” просування продукції Держрезерву. Але ж до чого тут блокування банківських рахунків та передача 27 КХП компанії “Хліб України”? Чи можна було б настільки впевнено гарантувати, що після відібрання та передачі тих комбінатів “злочинних схем” у Держрезерві вже ніколи не буде? Чому, власне, міністри економічного блоку, немов підміняють якісь правоохоронні підрозділи на кшталт карного розшуку, фінансової розвідки (в Україні це — Держкомфінмоніторинг), податкової міліції? Чому виходить так, що в одній і тій самій державі в суду є підстави приймати рішення про блокування рахунків, а в Генеральної прокуратури знаходяться не менш істотні правові засади для прийняття іншого — протилежного — рішення? Якщо державі потрібний єдиний і потужний експортер зерна, то чому для досягнення цієї мети обирається такий репресивний метод? Чому треба щось відбирати в одних і передавати іншим, арештовувати рахунки, вдаватися до гучних і мало аргументованих публічних повідомлень та заяв про злочинні дії? На ці запитання відповідей поки що не дає ніхто.
Між іншим, представники ЗМІ впродовж 2005 року неодноразово підмічали: аргументацією для Олександра Баранівського, коли він заявляє про чиїсь злочини, є лише той факт, що про це говорить він сам. Викликає подив: як  особистість, якій держава довірила високий пост, насправді не доросла до усвідомлення того, що іпостась міністра ні для кого не може бути доказом у разі звинувачення? І тому, що чимало хто з українських міністрів дискредитував такого рівня посади, і тому, що нерідко для підтвердження тих заяв насправді доказів так і не знаходять. Кожен, хто робить такі жести, зобов’язаний все доводити згідно з вимогами законодавства. Інакше міністерські заяви перетворяться в порожній звук.
Але наслідком небажання усвідомлювати ці постулати все ж може бути поява на світ Божий постанов уряду, розпоряджень Президента і т. д. Саме, аби реалізувати чиєсь свавілля, працюватиме ціла армія чиновників, витрачатимуться бюджетні кошти, влаштовуватимуться спектаклі для преси. Бачиться, ніхто не має наміру “увімкнути” державницьке мислення, щоб вирішити: реальної користі державі від цих проявів не буде, тож пора б схаменутися, приборкати інших і зробити щось прогресивне. Бодай таке, що було б непозбавлене здорового глузду.

Тарас Колісник