“Вже за місцем народження… я маю працювати в сільському господарстві”

Розмова із Сергієм Івановичем Мельником, заступником міністра аграрної політики, відбулася напередодні його п’ятдесятиріччя. Готуючи це інтерв’ю, я ставила за мету передусім побачити сама й показати читачам душевні якості співрозмовника. Але першим же своїм запитанням повернула розмову до теми роботи.

— Ви намагаєтеся бути прикладом для Ваших дітей. А хто свого часу став для Вас авторитетом, вплинув на вибір Вашого життєвого шляху?
— Працелюбність дісталась від батька Івана Терентійовича. Він все життя в роботі. Я ніколи не бачив, щоб батько був у відпустці. Працював механізатором, бригадиром тракторної бригади, помічником бригадира. І тепер, у свої 78 років, без роботи не сидить. Відповідальність за справу, робота на результат — то, безперечно, від мами Олени Миколаївни. Вона свого часу працювала зоотехніком, потім за станом здоров’я перейшла в бібліотеку. В 50 років закінчила педагогічний інститут. Не зважає на те, що їй уже 81-й рік, що зір підводить, — працює над третьою книгою своїх віршів, оповідей.
— Ваш молодший брат — юрист, чому ж Ви юриспруденцією не зайнялися?
— Так я ж народився в зернорадгоспі “Комсомольський” Павловського району Алтайського краю. Інколи жартома кажу: “Вже за місцем народження було зрозуміло, що я маю працювати в сільському господарстві”.
— В Алтайському краї народився такий щирий українець?
— Так батько ж із Житомирщини, з історичного села Кодня, яке згадується в поемі “Гайдамаки” Тараса Шевченка. Після армії, за комсомольською путівкою, виїхав на цілину. Потім ненадовго повернувся в рідне село, одружився з моєю мамою і — знову на Алтай. Там я й народився, а вже братів пуп закопаний у Кодні, куди назавжди повернулися батьки. Тато працював на землі, брав і мене з собою.
— То що ж, Сергію Івановичу, іншого шляху як в агрономи, у Вас не було?
 — Ви, знаєте, це доля. Спочатку мама хотіла, щоб я став військовим, тоді це було престижно. Такі думки і в мене з’являлись. Але до нас у село приїхав за направленням головний агроном Анатолій Адамович Вижак. Я побачив сільського інтелігента. Завжди у напрасованих брюках, у краватці. На видноті були й результати його роботи. І я захотів стати агрономом. До аграрних вузів вступав тричі, але трохи не добирав балів. 1976 року моя мрія збулась: я став студентом Житомирського сільгоспінституту, який закінчив у 81-ому році. Якби тепер знову довелося обирати професію — знову обрав би спеціальність агронома. Я вважаю, це така професія, яка зв’язує в одне: людину, природу, ресурси. Агроном має врахувати все, щоб спрацювати на результат. Ні з чим незрівнянне відчуття, коли земля навесні відкривається та починає парувати — вона ще чорна, темна. Та минає якийсь період, ти засіяв поле, дивишся — все зелене, радієш цій красі. Взагалі люблю сісти на трактора й орати, комбайном молотити, вмію робити це професійно. Я люблю, коли полем проходить трактор і позаду чорна скиба, як ворон, стелеться, — ти вже знаєш: земля готова приймати зерно. А коли вже збираєш комбайном, то відчуваєш неповторний запах хліба, але не той, що спечений, а запах молодого хліба, коли зерно молотиш: і запах, і пил, і спека — все це поєднується разом у тому ароматі.
 — На комбайні, зрозуміло, — зібрав і бачиш результати своєї праці. А на Вашій нинішній посаді бувають хвилини натхнення, які траплялися в полі?
 — Як і в кожної людини — є емоційні піднесення, є й моменти втоми. Скажімо, якісь питання не вирішуються, починаєш аналізувати, повертатися до тієї практики, коли працював на виробництві, порівнювати із сьогоднішньою роботою і шукаєш вихід. Зрозуміло, коли робота практична, то швидше бачиш результат. Нині разом із колегами я більше працюю на перспективу, яка реалізується через місяць, у кінці року, через рік, через три. Згідно з наказом міністерства, я відповідаю за галузь рослинництва, за карантинну службу, є куратором служби захисту рослин, насіннєвої, родючості грунтів, насіннєвого фонду, садівництва, виноградарства та виноробства, тобто цілий комплекс. Ми — члени СОТ. І тепер всім нам, мені треба перебудовувати свою співпрацю з міжнародними інституціями, які розглядатимуть нас як партнерів: наскільки ми будемо привабливі й наскільки зможемо в рамках СОТ відстоювати інтереси наших сільгоспвиробників. Уже питання не стоїть, скажімо, коли починати сіяти чи збирати. Питання в тому, як вигідно продати, як зробити так, аби доступ інших товарів на наш ринок був настільки некритичний, щоб не міг вплинути на наше виробництво. Що для цього треба зробити, яку нормативно-правову базу змінити, які накази, стандарти, які переговори, цікаві для нашої держави, провести. Треба колективно над цим працювати.
— Сергію Івановичу, а складно було з людьми на початку керівництва?
— Я був колгоспний стипендіат, тож мене одразу направили в рідне село. З одного боку, біля рідні наче й легше, а з другого — складніше. Одна справа, коли ти був спочатку Сергій, син Івана, інша — керівник Сергій Іванович. Ти вже маєш приймати певні рішення, які, можливо, комусь не подобаються. Я працював у господарстві агрономом, потім керуючим відділком, а мій батько — бригадиром тракторної бригада, помічником бригадира. І на роботі стосунки в нас були не тата й сина, а ділові. Та й люди ставилися до мене по-дружньому, добре. Батько навчав: “Роби людям добро, й воно тобі повернеться. І там, де ти працюєш, намагайся зробити для людей добре”. Протягом роботи агрономом у рідному селі, потім агрономом в іншому господарстві нашого ж району, згодом керівником господарства батько завжди питав людей: “Сергій вас не ображає?” А ще вчив: якщо людина заробила копійку, ніколи не плати дві, тому що завтра вона робитиме на копійку, а вимагатиме вже знову дві. А от робота має бути належно оцінена в грошовому еквіваленті. Якщо завдання виконане, — подякуй, якщо ні, — зроби зауваження.
— Найголовніше Ваше надбання за ці роки?
— Найголовніше — ми виховали двох гарних синів Богдана і Ярослава. Богдан працює в страховій компанії, а Ярослав — у Національному банку. Слава Богу, вже маємо невісток, ростуть двоє онуків.
— Сергію Івановичу, мабуть, тому що Ви справді були на виду, Вас знали як людину, як керівника господарства, то й обрали депутатом Верховної Ради другого скликання за мажоритарними списками? Які враження залишила по собі депутатська діяльність?
— Я пишаюся, що в період моєї каденції став причетним до прийняття першої конституції. Коли пригадуєш той період роботи й порівнюєш із нинішньою ситуацією у Верховній Раді, то бачиш, як перше й друге скликання різняться від подальших. Було більше політичної культури, ніхто трибуни не ламав. Перші два роки я не пропустив жодного засідання. До того ж, постійно спілкувався з виборцями — і не лише під час депутатського прийому, а й в автобусі, яким їхав на округ.
— А що було після депутатства?
— У 1997 році, спасибі Юрію Михайловичу Карасику, тодішньому міністрові агропромислового комплексу, він взяв мене заступником із кадрових питань та аграрної освіти. Тоді ми започаткували мистецький фестиваль аграрних навчальних закладів “Софіївські зорі”, “Лідер АПК”. Приємно, що ці проекти існують і нині. Потім були інші посади, був і період безробіття. В 2005 році знову повернувся в рідне міністерство. Я так скажу, будь-які процеси, пов’язані з роботою, посадою треба сприймати трошки філософськи.
— Наша розмова відбувається напередодні вашого п’ятдесятиріччя. Це час, коли людина вже багато знає і ще багато може. Як взагалі ставитеся до дня народження?
— Скільки мені років — я особливо не замислююсь, хай кадровики дивляться в мій паспорт. Кажуть, що людині стільки років, на скільки вона почувається. Боюся здатися нескромним, та мені — двічі по 25. Принаймні років на десять відчуваю себе молодшим. Людина завжди має бути оптимістом.
— Сергію Івановичу, і останнє запитання — який день народження запам’ятався чимось особливим?
 — Той, що був у дитинстві. Я навчався в класі п’ятому. У день народження захворів ангіною. Горло перев’язане, й за вікном злива. Думав із сумом: “Хто ж прийде в таку негоду мене вітати?”. І тут батьки приїжджають із Житомира й дарують мені баян “Полісся”. Радості було!.. Та й дядько, що жив через річку, не злякався негоди, прийшов, інші гості завітали. Той баян весь дощ перекрив. Взагалі, на мій день народження найчастіше іде дощ.
 До нинішньої дати як до особливої не ставлюсь, але не скажу, що й не хвилююся. Думаю, хвилювання посилиться в той день, коли поздоровлятимуть, особливо люди, на вітання яких ти й не сподівався.
— Тож бажаю Вам, шановний Сергію Івановичу, щоб Ви знову в день народження відчули ту радість, як у дитинстві, коли одержали в подарунок баян!

Вікторія Ісаєнко