Україна може стати імпортером цукру

У цукробуряковому виробництві України відбуваються складні і досить суперечливі процеси, спричинені затяжним переведенням галузі на ринкові рейки. З одного боку, зазначив в інтерв’ю для нашого видання директор Інституту цукрових буряків, академік УААН Микола Роїк, триває становлення й бурхливий розвиток нових ринкових формувань — потужних вертикально інтегрованих компаній, що прагнуть зайняти монопольне становище на цукровому ринку. З другого, — велика кількість середніх і дрібних виробників цукросировини та цукру, які відчувають себе в нинішніх економічних умовах украй незатишно через цінові утиски й навіть правові негаразди і часто банкрутують.

Коли більші “з’їдають” менших
— Миколо Володимировичу! Не зовсім зрозуміла Ваша стурбованість. Адже наявність великої кількості потужних компаній — запорука міцності галузі...
— Справді, в тому що триває становлення великих приватних цукрових формувань є багато позитивного. Саме вони мають змогу концентрувати капітал та інвестувати його в розвиток галузі. Вони реконструюють та модернізують цукрозаводи, купують нові підприємства. А також вкладають значні кошти не тільки в цукрове виробництво, а й інші галузі: зернове господарство, молочне й м’ясне тваринництво, вирощування олійних культур, будують комбікормові заводи і навіть підприємства з виробництва етанолу.
Вкладення значних коштів у розвиток сировинних зон дає змогу низці компаній досягати значного зниження собівартості цукросировини — іноді вдвічі, а головне, підвищення врожайності та якості коренеплодів, що, своєю чергою, сприяє виробництву цукру високої якості.
Водночас, бажання швидко одержати віддачу від вкладеного капіталу, розширити виробництво й заволодіти якомога більшим сегментом ринку спонукає провідні приватні компанії на не завжди продумані, з державного погляду, кроки, які негативно впливають на розвиток цукробурякового комплексу країни в цілому.
Так, найактивніші їхні представники нині ведуть відчайдушну боротьбу з середнім і дрібним сегментами ринку, організовують на них наступ у кількох напрямах.
— Тобто Ви стверджуєте, що великі компанії утискають менші. Яким чином це відбувається?
— Передусім, здійснюється тотальний синхронний пресинг через засоби масової інформації. “Мовляв, після вступу України до Світової торговельної організації селянам доведеться відмовитися від вирощування цукрових буряків”, “реалізувати амбітні плани великим підприємствам заважають дрібні переробники, які виробляють до 60% продукції” (цукру).
По-друге, здійснюється відчутний тиск на дрібного виробника економічними методами. Під тиском лобістських груп Кабінет Міністрів різко знизив на 2007/2008 маркетинговий рік закупівельну ціну на цукрові буряки — з фактичних 234 грн/т до 170 (мінімальна ціна з ПДВ). На цукор, відповідно, — з 3200 грн/т до 2375. Такі дії призвели до помітного скорочення площ під цукровими буряками: з 788 тисяч гектарів у 2006 році до 598 тисяч торік і боляче вдарили по середніх та дрібних виробниках. В умовах сильної літньої посухи 2007 року значно знизилися валові збори й цукристість коренеплодів. Це вже спричинило відчутне скорочення виробництва цукру і ще матиме негативні наслідки й далі. Тим більше, що ціна на 2008/09 маркетинговий рік залишилася та ж сама, попри значний ріст інфляції.
Уже тепер прогнозують скорочення посівних площ під цукровими буряками в 2008 році до рівня 450–500 тисяч гектарів. Цілком імовірно, що Україна в такій ситуації знову почне імпортувати цукор-сирець, а на відновлення виробництва до рівня 2006 року змушена буде витратити три-чотири роки копіткої праці.
У зв’язку з цим виникає гостра проблема державного дотування виробництва цукрових буряків на рівні як мінімум 600 гривень на гектар посіву. До речі, економічно обгрунтованим для України є рівень дотації в обсязі 1200–1500 гривень на гектар.
По-третє, компанії ведуть цілеспрямовану роботу для правового закріплення інтересів великих цукрових фірм у високих державних документах — законах України, постановах КабМіну. Так, провідні компанії лобіюють такий закон України про цукор, за яким тільки вони змогли б викупити потрібну квоту виробництва цукру по 100 гривень за тонну. Крім того, вони різко виступають проти альтернативного закону, який передбачає державний контроль за розмірами поставок цукру на ринок протягом року, обліком його обігу й запасів, взагалі — проти чітких правил поведінки на ринку цукру, які існують в усіх цивілізованих країнах. З етичних міркувань, недоцільно розкривати тему тиску цукрових фірм на уряд улітку 2005 року: оцінку цьому з великим запізненням дав Антимонопольний комітет.
Парадокс даної ситуації полягає в тому, що формально, на словах, представники великих фірм проголошують правильні ідеї, а фактичне втілення їх у життя призводить до цинічного знищення “меншого” побратима. “Правила ринку жорстокі”, — кажуть вони. Правильно, але ніхто в світі прискорено поштучно не знищує конкурента, а дає йому можливість розвиватися, пристосуватися до нових обставин і правил, які мають бути для всіх однаковими. Безсумнівно, частина дрібних і середніх виробників так чи інакше збанкрутують, але не всі й не одразу.

У Європі мріють, щоб Україна припинила власне виробництво
— Виходить, що і в світі існує ця проблема. Адже й там є великі й малі компанії…
— Так, це проблема не тільки України. Подібна ситуація спостерігається і в інших бурякосійних країнах світу, які зіткнулися зі стрімким збільшенням виробництва цукру в 2006–2007 роках — до 162 млн т проти 140–142 млн зазвичай, різким зниженням ціни на нього до 314 доларів за тонну. Однак реакція на цю проблему там зовсім інша. Так, країни ЄС — частина з них наші сусіди — склали детальний план переходу на нову систему цукрового ринку, суть якої теж полягає в прискоренні розвитку ефективних виробництв і скороченні малоефективних. Тільки здійснити цей план стабілізації ринку країни ЄС накреслили не за один рік, а за дев’ять — з 2006 по 2015-й. У поточний період, 2006–2009 роки, працюють над зниженням закупівельної ціни на цукрові буряки в країнах ЄС із 32,9 євро за тонну до 26,3 євро; на цукор — із 631,9 євро за тонну до 404,4 євро; значним скороченням експорту цукру на світовий ринок. Для тих, хто скоротить виробництво, передбачена фінансова підтримка.
До речі, перебудова цукрового ринку країн ЄС — ще одна з причин тиску, а то й прямої експансії інофірм на український ринок. Уже багато років поспіль іноземні експерти, особливо німецькі, дають українському уряду рекомендації щодо недоцільності власного виробництва й неминучості його згортання. В одній з рекомендацій прямим текстом записано: “З економічного погляду Україна могла б купувати цукор на світовому ринку та припинити власне виробництво бурякового цукру. В цілому, Україна виграла б від цього та стала б багатшою” (“Наукові матеріали. Реструктуризація цукрового комплексу України”. Інститут економічних досліджень та політичних консультацій, К., 2005, ст.21. — Авт.). Що тут скажеш? Гола правда ... про наміри “консультантів”: віддати українські чорноземи під німецьке цукрове виробництво, бо в Європі тісно, а за ними — й цукрові заводи.
До речі, деякі українські “патріоти” з числа зернотрейдерів “підспівують” іноземцям і прагнуть витіснити цукрові буряки з Лісостепу України, а площі пустити під кукурудзу на зерно, соняшник, ріпак, сорго — культури, які значно легше вирощувати й збувати на світовому ринку.
Дуже дорого може обійтись Україні здійснення таких рекомендацій. Тільки за цукор для внутрішнього споживання щорічно доведеться платити понад 6,4 млрд гривень, тоді як цукор власного виробництва може коштувати не більше 4,4 млрд гривень за значної зайнятості населення.

Байки про неефективність галузі — для легковірних
— Отже, єдиний вихід — розвивати галузь спільно великим і малим компаніям…
— Україна не має права і не може лишитися без власного цукрового виробництва. Байки про його неефективність — для легковірних і надто зажерливих. Ще в 70–80 роки минулого століття в Україні збирали врожаї цукрових буряків на рівні 45–50 тонн з гектара на загальній площі 450 тисяч гектарів, з якого виробляли 2,5 мільйона тонн цукру. Це нинішній рівень Польщі.
Значно вищий урожай цієї культури вирощують окремі фірми, господарства й фермери сьогодні. Так, 2006 року Володарський район Київської області зібрав 54 тонн з гектара цукрових буряків; Васильківський — 52,4; господарство “Гребінківське” цього ж району — 74; “Дубківське” Таращанського району — 73,9; “Петрівське” — 62,1; “Світанок” — 60 тонн з гектара; “Терезине” Білоцерківського району — 57,3; фермерське господарство “Широкоступ” Кагарлицького району — 58,5 тонн з гектара. Собівартість тонни цукросировини в таких господарствах 140–150 гривень, а в окремих — 100–120 гривень. Рівень рентабельності — 40–60%, а кожний гектар дає 3,5–5,5 тисяч гривень чистого прибутку. Це, практично, європейський рівень.
Звичайно, не так просто перевести водночас усе цукрове виробництво України на шлях інтенсифікації та інновацій. Це досить складна організаційно-господарська структура, в якій усі ланки та суб’єкти пов’язані й технологічно, і економічно.
Тому недолуге “поліпшення” однієї з ланок єдиної системи на користь певного суб’єкта породжує кумулятивну хвилю в усьому технологічному ланцюзі й гальмує весь процес. Це ми й спостерігаємо нині на прикладі економічно неграмотної зміни ціни або надмірної вседозволеності комерційним структурам щодо закупівель і поставок цукру на ринок усупереч узаконеним квотам.
Україні треба не тільки розвивати власне цукробурякове виробництво, а й робити це на науковій основі з допомогою інтенсифікації, тобто впровадження інноваційної моделі. Для цього вкрай потрібно вирішити низку глобальних завдань.
— І які ж ці завдання?
— Перше. Визначити головну мету функціонування цукробурякової галузі України — забезпечення держави цукром лише вітчизняного виробництва. Україна може й має виробляти в перспективі 3–3,2 мільйона тонн цукру щороку, з яких 2,2 мільйона мають становити внутрішнє споживання, а 0,8–1,1 — експортний ресурс і сировинна база для виробництва біопалива. 260 тисяч тонн цукру-сирцю, що має надійти в Україну відповідно до взятих зобов’язань перед СОТ, теж може стати резервом для біопалива.
Друге. Завершити формування внутрішнього ринку цукру. Розробити механізм, за якого основні суб’єкти загальної цукробурякової системи, а саме: виробники цукру, виробники цукрових буряків, комерційні структури з оптової реалізації цукру й держава — виступали б з єдиних позицій і солідарно відповідали за загальний стан справ у галузі, тоді не було б коливань цін і обсягів поставок цукру на ринок, штучних цукрових криз та бумів, обманів, недоплат і надмірних банкрутств.
Третє. Сформувати сприятливу для ринку цукру інвестиційну, кредитну, податкову та митну політику, яка дала б можливість виробникам оптимально працювати й розраховувати на перспективу. Без цього й надалі процвітатимуть бартерні відносини, давальницькі схеми переробки цукрових буряків, “сірий” і “чорний” ринки цукру та інші фінансові деформації.
До 2012 року здійснювати обов’язкові державні дотації виробникам цукрових буряків.
Четверте. Віднайти шляхи стримування галузевого монополізму великих компаній і захисту середніх та дрібних виробників. Це питання загальнодержавне й досить складне, пов’язане з розв’язанням земельної проблеми, антимонопольними та іншими контрольними заходами держави, з юридичними колізіями зі штучного банкрутства, призупиненням знищення цукрових заводів для дальшого продажу їх на металобрухт тощо. Без його вирішення Україна може втратити власну цукрову промисловість.
П’яте. Удосконалити ціновий механізм галузі в напрямі переходу на систему ціноутворення, яка б своєчасно регулювала ринок і згладжувала коливання цін протягом календарного року. Ця система має вписуватися в цінове законодавство України й світову практику. Замість мінімальної закупівельної ціни на цукор, що враховує зростаючу собівартість і мінімальну рентабельність, увести еквівалентну (цільову) ціну, розраховану за нормативною рентабельністю, яка має бути близькою до ринкової. Крім того, визначити максимальну й мінімальну ціни, а також порогову (захисну), яку не можна порушувати. В разі перевищення цільової ціни понад 5% і більше застосовувати товарні інтервенції, за відповідного зниження — фінансові інтервенції для скуповування надлишків цукру. При цьому чітко має працювати Аграрний фонд.
Шосте. Залучити до вирішення глибинних проблем галузі громадськість. Галузеві формування — з виробництва буряків і з виробництва цукру мають впливати на складні процеси в галузі.
Сьоме. Домогтися економічного, науково-технічного й технологічного обгрунтування та практичного вирішення найближчим часом питання переробки продуктів буряківництва на біопаливо за прикладом західних країн.
— Тобто Ви вважаєте, якщо виконати умови цих семи пунктів, то можна перебороти негаразди всім “благодійникам” на зло?
— Думаю, що так. Україна має їх перебороти і вже до 2010 року вийти на середню врожайність буряків у межах 45–50 тонн з гектара, а до 2015 року — 50–55 тонн і більше. В іншому разі наша держава на ринку цукру не втримається. Не слід забувати, що західні бурякосійні країни вже далеко попереду — одержують по 10–12 тонн цукру з гектара. Там окреслили реальні, а, як для нас, то фантастичні плани — створити технології, які б давали по 15 тонн цукру з гектара (Німеччина) і навіть 20 т (Франція), що практично цілком можливо. Це 100 тисяч рослин на гектар по 1,5 кілограма, або 150 тисяч буряків по кілограму кожний за умови виходу цукру 14–15%. Звісно, без інтенсифікації та інновацій такі завдання не вирішити. Тому все передове й прогресивне, що є в практиці власного та світового бурякосіяння, треба взяти на озброєння нашим буряківникам і виробникам цукру.
Уже тепер потрібно забезпечити розвиток буряківництва на основі інноваційних технологій селекції й насінництва, умови для створення й трансферу високоякісних генетичних ресурсів цукрових буряків на підприємницьких засадах.
Через інноваційно-венчурні підприємницькі структури шляхом корпоратизації, капіталізації, комерціалізації державних і недержавних інтегрованих структур у буряківництві має бути перебудована вся схема впровадження наукових досягнень у виробництво. У цьому найперше мають бути зацікавлені великі цукрові фірми, які, до речі, можуть легко створити власний галузевий фонд розвитку науки й техніки. Міністерство аграрної політики України разом із приватними цукровими фірмами має допомагати науковим установам в організації і функціонуванні такої інноваційної підприємницької системи ведення буряківництва та забезпечити її виробничо-комерційний супровід. В умовах обмеження бюджетних коштів бурякова наука функціонувати не зможе. Хоча її потенціал не вичерпано. Так, гібриди української селекції, виведені в складних умовах, такі як Ялтушківський ЧС-72, Уладово-Верхняцький ЧС-37, Олександрія, Шевченківський, Анєчка, Ворскла, Максим, Ромул, Константа, за належних умов забезпечують урожайність коренеплодів на рівні 70–80 тонн з гектара і цукристості 18–20%. На жаль, їхній потенціал у більшості господарств реалізовують лише на 30–50%. Є цінні розробки з інших важливих проблем. Найближчим часом в Інституті цукрових буряків буде завершено програму створення високопродуктивних генетичних матеріалів цукрових буряків для виготовлення з них біоетанолу, що для України надзвичайно важливо. Саме в інноваційно-венчурній структурі із залученням приватного капіталу можуть бути налагоджені його виробництво й реалізація. Розрахунки свідчать: для забезпечення автопарку машин, що працюють на бензині, потрібно 300 тисяч тонн етанолу як 4%-ої добавки, який можна одержувати з урожаю цукрових буряків, вирощених усього на 80 тисячах гектарів. Інноваційна модель розвитку галузі буряківництва є не тільки складною, а й малоосвоєною, особливо в питаннях організації впровадження наукових розробок, відпрацювання договірних відносин із їхніми споживачами, маркетингу й менеджменту, фінансування тощо.
Але іншого шляху для розвитку галузі немає.

Розмову вела
Валентина Гаєнко