За все заплатить село!

Щомісячник "Пропозиція" не є суто економічним виданням, яке висвітлює проблеми макроекономіки, фінансів, банківської системи. Проте, здається, сьогодні всіх уже накрила хвиля глобальної фінансової кризи і, зрештою, питання в усіх сферах сьогодення стосуються відповідей на такі два запитання: що відбувається зі світовою економікою та коли все це закінчиться? Крім цього, наших аграріїв цікавить ще одне питання: як це позначиться на аграрному секторі економіки України взагалі та на їхньому особистому добробуті зокрема?

Найпоширенішою відповіддю на запитання про причини нинішньої фінансової кризи є така: в кризі винні американські фінансові установи, які роздавали кредити всім кому завгодно без урахування кредитоспроможності позичальника. Вибухнула ця мильна бульбашка на ринку похідних цінних паперів (деривативів) іпотечного кредитування.
Відповідь, хоча й правильна, проте доволі поверхнева, бо не дає відповіді на запитання, а чому стало можливим виникнення цієї чергової мильної бульбашки?
Принципово проблему фінансових криз розкрив російський економіст Міхаїл Хазін у роботі "Теорія кризи", яку він написав ще вісім років тому. Наведу її принципові положення.
Теорія кризи
Проблема полягає в тому, що капітал існує не стільки в грошовій формі, скільки у формі активів. А вартість активу визначається бажанням ринку його придбати, що, якщо йти за ланцюжком покупок, рано чи пізно впирається в кінцевий попит, тобто в попит держави або споживачів. Але останні безпосередньо виступають у рамках виробничих відносин з боку праці, а попит держави суттєво залежить ще й від можливостей споживачів. Таким чином, зростання попиту за капіталізму неминуче відстає від росту капіталу, що (якщо не вжити спеціальних заходів) знецінює останній як безпосередньо у вигляді товарів, так і опосередковано через зниження його ефективності. Останнє спричинене тим, що зменшення обсягу приросту попиту щодо приросту капіталу веде до зменшення обсягу прибутку на кожну одиницю нового капіталу.
Вирішення цієї проблеми для капіталу є принципово важливим і здійснювалося за всю історію людства трьома основними способами. Перший виник у період класичного капіталізму, в якому регулярно відбувалися кризи надвиробництва, що забезпечують перерозподіл активів і "спалювання" надлишкового капіталу. Цей спосіб працював ефективно, але в міру розвитку світової економіки кризи ставали дедалі потужнішими, тож потрібно було шукати щось нове.
Другим способом став вивіз капіталу на ще не освоєні території, така політика одержала наприкінці XІX століття назву - імперіалізм. Цей спосіб неминуче породжував гостру конкуренцію не тільки за ринки збуту товарів, а й за ринки вивезення капіталу й завершився спочатку Першою, а потім і Другою світовими війнами. Оскільки після появи СРСР, а згодом і світової системи соціалізму з'явилася системна загроза самому існуванню капіталістичної системи, їй була потрібна узгодженіша політика. Як наслідок, у 1944 році вивезення капіталу було інституціалізовано в рамках Бреттон-Вудських угод, що створили як інститути, які регулюють цей процес (ГАТТ, нині СОТ, МВФ, Світовий банк), так і систему регулювання світових фінансів на базі американського долара, прив'язаного до золота, й контрольованої, відповідно, Федеральною резервною системою США.
Другим базовим елементом стала роль світового розподілу праці, що має принципове значення в рамках тієї моделі (парадигми) науково-технічного прогресу (НТП), яка сформувалася наприкінці XVІІІ - на початку XІX століть і сьогодні поширилася на весь світ. Принциповою особливістю цієї моделі є те, що черговий виток НТП неминуче супроводжується поглибленням процесів поділу праці, а вони, своєю чергою, потребують збільшення обсягів ринків збуту. Як наслідок, рух будь-якої країни на шляху науково-технічного розвитку в останні 250 років потребував розширення ринків збуту своєї продукції, тобто, як ми розуміємо, ринків, які б вона контролювала. Відповідно, кількість технологічно незалежних держав у світі останні два століття постійно скорочувалася.
Криза капіталізму 70-х років минулого століття настала одразу з двох причин. По-перше, на цю пору знову виникла проблема утилізації надлишкового капіталу в зв'язку з тим, що не стало регіонів для його вивезення. По-друге, неможливість розширювати ринки збуту значно ускладнила процеси розвитку НТП. Допускати гострі кризи надвиробництва або війни в умовах існування світової системи соціалізму не можна було категорично, і ефективність капіталу стала знижуватися. Це відразу ж відчули споживачі.
Як наслідок, почалася серйозна криза, що мала не локальний, а загальносистемний характер. 1971 року США оголосили дефолт долара, відв'язавши його від золота, в 1973 році почалася нафтова криза. Зазначимо, що в СРСР відбувалися аналогічні за змістом процеси (їх пізніше назвали "застоєм"), причому вихід із ситуації обидві сторони мали шукати саме в рамках розв'язання проблеми підвищення ефективності капіталу, що забезпечує новий виток НТП. Слід сказати, що в СРСР із цим завданням так і не впоралися, що й призвело до відомих результатів.
Найважливішою рисою цієї кризи в рамках капіталізму була одночасна наявність депресії (тобто падіння виробництва) та високої інфляції (так званої стагфляції) - комбінація, якої ніяк не могло бути в рамках класичної капіталістичної економіки. Пов'язане це було з тим, що США зобов'язані були нарощувати гонку НТП із соціалістичною системою й будь-якою ціною фінансувати інноваційні процеси.
Вирішення завдання було знайдено наприкінці 70-х років. Полягало воно в парадоксальному висновку: не зменшувати грошове накачування за рахунок емісійних доларів, а навпаки, збільшити його! Тільки спрямувати не на підтримку капіталу, а на пряме стимулювання кінцевого попиту як державного, так і приватного. З погляду викладених вище механізмів поділу праці це рішення можна описати так: якщо неможливо розширити ринки збуту, то треба збільшити ефективність споживання кожного учасника доступних ринків.
Реалізація цього плану, безумовно, посприяла б видачі ресурсу на черговий "виток" НТП, але при цьому потрібно було розв'язати кілька супутних завдань. По-перше, суттєво скоротити інфляцію в секторі споживання, бо в противному разі особливого його зростання в порівнянних величинах просто не було б: зростання споживчих витрат за рахунок кредитних ресурсів компенсувалося б зростанням цін.
По-друге, слід було забезпечити спрямування витрат споживачів на користь високотехнологічних галузей, оскільки саме їхній розвиток був необхідним для боротьби із СРСР.
По-третє, оскільки надлишкова ліквідність все-таки надходила б на ринки (нехай і не на споживчі), треба було забезпечити механізм стимулювання інвестиційного процесу, розуміючи під цим словом його первісне значення, тобто збільшення основних засобів виробничих компаній. Іншими словами, щоб гроші споживачів, бодай значна їхня частина, йшли все ж таки на розвиток, а не на фінансові спекуляції.
І ці три завдання було вирішено. Інфляцію побороли способом унікального в історії підвищення вартості кредиту. Дисконтну ставку підняли майже до 20%. При цьому надлишкову ліквідність стали "утилізувати", роздуваючи фінансові бульбашки, тобто стрімко збільшуючи частки фінансових активів у загальному їхньому обсязі. З цієї причини частка прибутку американських корпорацій, отримана за рахунок фінансового сектору, стала з 1980 року стрімко зростати.
Зазначимо, що відповідні "бульбашки" регулярно лопалися (фондовий ринок - у 1987 році, ринок дот-комів - у 2000), однак до певного моменту цей процес перебував під контролем: зокрема, інфляція в товарній частині споживчого сектору росла відносно слабко. Напрямок витрат споживачів забезпечили масованою пропагандою, забезпечивши небачений злет тих секторів економіки, які були пов'язані з інформаційними технологіями з початку 80-х років. Крім того, додаткові ресурси на купівлю високотехнологічних товарів вітчизняного виробництва отримали у спосіб вивезення виробництва товарів народного споживання в країни "третього" світу, передусім у Китай та інші країни Південно-Східної Азії.
Що ж до третього завдання, то його вирішили саме завдяки тому, що на початку 90-х років дисконтну ставку було загнано на недосяжну висоту. З початку 80-х ставка поступово зменшувалася, грошова політика пом'якшувалася, що стимулювало пропозицію кредиту. Наголосимо: це теж полегшувало збільшення грошового мультиплікатора, що, своєю чергою, полегшувало використання фінансового сектору економіки як "віхоть", який акумулював надлишкову ліквідність, не пускаючи її в споживчий сектор.
Таким чином, у середньостроковому періоді необхідні завдання було вирішено. Зрозуміло, на довгостроковому інтервалі проблеми гіпертрофованого росту фінансового сектору мали позначитися (що ми й бачимо сьогодні), але на той момент проблеми, що стояли перед капіталізмом, було вирішено й навіть сталося руйнування світової системи соціалізму. Зазначимо, що якби ресурси, які "викачали" з її території, спрямували на погашення створених у рамках "рейганоміки" боргів, то не виключено, що негативні її наслідки було б компенсовано. Але сама система одержання доходів від емісії найбільшими банками була для них такою симпатичною, а їхня роль у державній політиці - такою великою, що відмовитися від неї не вистачило сил.
Головним наслідком упровадження цієї системи стало те, що протягом кількох десятиліть американська економіка існувала в умовах постійного завищеного попиту, який не міг не створити під себе відповідну систему виробництва затребуваних споживачем матеріальних благ і послуг. Виявили, що сектор "нової" економіки, в який було залучено галузі, пов'язані з інформаційною економікою, а також оптову й роздрібну торгівлю, займаючи приблизно 25% економіки США за спожитими ресурсами, "видає" назад в економіку лише близько 15 відсотків.
Зрозуміло, що структура економіки США з тих пір не могла не змінитися, однак загальна проблема "перекосу" залишилася: суттєва частка економіки США існує лише тому, що є позаекономічне, емісійне стимулювання попиту.
Оцінити масштаб такої підтримки досить просто. Якщо взяти ситуацію 1998 року, то розрив становив як мінімум 10% від ВВП США, тобто на той період близько 800 млрд дол. на рік. Якщо до цього додати зростання витрат держави, а також урахувати всі інші ефекти, то потрібно цю цифру помножити ще на 1,5-2. Таким чином, ресурс, який вливають в американську економіку, має становити на цей період 1,3-1,6 трлн дол. за рік. Оскільки це вливання відбувається в США за борговим механізмом, його має бути чітко видно на показниках сукупного боргу суб'єктів американської економіки, боргів домогосподарств і уряду США.
Завважимо, що з тих пір економіка США виросла як мінімум у 1,5 раза, через що сьогодні для підтримки системи у (відносно) стабільному стані потрібно приблизно 200-250 млрд дол. на місяць.
Які наслідки можуть бути від того, що як мінімум 10% економіки країни існує лише за рахунок емісії? У разі її припинення, цілеспрямованого або об'єктивного, ця частина економіки має припинити своє існування. Але не тільки вона, оскільки в рамках міжгалузевого балансу ця частина перерозподіляє надлишковий ресурс в інші сектори, які теж у такій ситуації мають загинути. Отже, значна частина американської економіки (не менше 25%, за оптимістичними оцінками, й майже 35 - за песимістичними) існує лише тому, що є емісійний за походженням потік грошей на її підтримку.
Основною проблемою американської економіки є наявність "надлишкової" частини, яка "наросла" за останні 30 років унаслідок постійно зростаючого емісійного стимулювання споживчого попиту. Сьогодні США не можуть ні фінансувати цю частину економіки, ні "закрити" її, оскільки вона стала занадто великою. Теоретично таку ситуацію треба визнати б і розпочати пряму антикризову політику. Але це зовсім неможливо з чисто політичних причин, оскільки такий масштаб падіння найбільшої економіки світу робить абсолютно неможливим для США збереження не тільки ролі єдиного світового лідера, а й подальше існування світової фінансової системи на базі долара й американських банків. Не може він також не спричинити надзвичайно серйозних наслідків і для всієї світової економіки.
Рятуйся хто як може
Читач, який спромігся дочитати до цього місця, закономірно спитає, а чому ми маємо вірити саме Міхаїлу Хазіну, а не, скажімо, кандидату економічних наук Петру Порошенку (який цитує голову ФРС США Бена Бернанке), котрий запевняє, що криза закінчиться вже за три місяці, або кандидату економічних наук Юлії Тимошенко (вона цитує висновки експертів Єврокомісії), яка запевняє, що криза триватиме до 2012-2013 років?
Завважте, незважаючи на силу-силенну в наших академіях так званих вчених-економістів, вчених Інституту економіки НАН України, жоден із них не зробив власного аналізу й не видав "на-гора" бодай щось зрозуміле й переконливе. Як казав Вільгельм Баскервіль з епохального роману "Ім'я рози": "Нехай пошле тобі Дух Святий у твою голову хоч крапельку мізків, сину мій!". Так от, Міхаїл Хазін спрогнозував ще в лютому 2009 року, що в цих умовах зробить уряд США, і не помилився.
Сценарій цей такий. США з політичних причин треба продемонструвати ефективність своєї політики за будь-яку ціну, бо вже починаються проблеми в Обами. Він зробив певний хибний крок: натиснув на Конгрес із вимогою прийняти його план, пояснивши, що без цього плану життя ніякого не буде, не надавши доказів того, що цей план поліпшить ситуацію. Як тепер зрозуміло, він її й не поліпшує. Саме ці запитання сенатори ставили Обамі. І загалом, я підозрюю, що він так повівся тому, що в нього відповіді не було. Але, власне, ідею політичного вирішення цієї ситуації саме й описали два-три місяці тому експерти. Ідея така: треба тепер влити в економіку дуже багато грошей і розігнати інфляцію так, щоб можна було зобразити номінальне економічне зростання в другому кварталі поточного року.
Отже, вони вже почали: лютий, березень, квітень і десь до травня-червня покажуть економічне зростання, ще раз повторюю: номінально. Далі вони оголосять, що рецесія закінчилася, що, завдяки геніальним грошовим діям влади, насамперед адміністрації Обами, криза закінчується. І в той момент, коли вже от-от почнеться потужна інфляційна хвиля в третьому кварталі, яка має знищити результат цього локального розгону попиту, організувати якийсь, дуже великий, ну, назвемо це - теракт. Тому що це може бути й не теракт, а щось складніше. І потім пояснити, мовляв, от ми вже почали виходити з кризи, але сталося щось об'єктивне... Ну, а в ідеалі, звичайно, метеорита б треба або виверження вулкана прямо посередині Нью-Йорка, щоб можна було послатися на об'єктивні проблеми: це не вони винуваті, а от щось...
Ось цитата із впливового економічного щотижневика The Economist (19.03.2009):
У грудні ФРС вичерпала свій арсенал монетарних інструментів, коли вона знизила свою короткотермінову відсоткову ставку до 0-0,25%. Водночас ФРС розпочала нетрадиційні операції: розширення кредитування банків та інших фінансових установ, купівлю приватних комерційних паперів, небачене кредитування страхової компаній AIG та банків "Беар Стернз", "Сітігруп" і "Бенк оф Америка", викуп безнадійних позик у банків. На все це ФРС збирається витратити 4,5 трлн дол., або приблизно 30% ВВП США.
Що це означає? Уряд США позбавляє банківську систему безнадійних активів і пропонує їм "продовження банкету", тобто запустити фінансову піраміду на друге коло. Реакція ринку вже відома: ціни на нафту пішли вгору.
В Європі уряди дійшли висновку: порятунок потопаючих - справа самих потопаючих, тобто рятуватися кожен буде самотужки, і не факт, що багатьом це вдасться.
У ФРН уряд вибрав політику стимулювання попиту з допомогою пільг. Наприклад, купуючи новеньке німецьке авто, покупець отримує 2000 євро субсидії. Приблизно таким курсом іде Франція. Велика Британія, яка копіює дії США, вже вскочила в халепу. А йдеться ж про країни з розвиненим і диверсифікованим реальним сектором економіки.
А деяким країнам ЄС уже в очі світить національне банкрутство, передусім Латвії. У прірву зазирають уже й країни Єврозони: Ірландія, Італія, Греція, Іспанія, Португалія. Тож "не все золото, що ЄС". Може, воно й на краще, що ми не вляпалися в ЄС. Бо Європа, переобтяжена соціальними зобов'язаннями, "здаватиме" всіх підряд, а якщо знадобиться, то й Україну. І врятує Україну як незалежну державу те, що в Росії справи теж нікудишні.
Переможцями з усієї цієї катавасії вийдуть Китай та Індія: із сукупним населенням у 2,3 млрд осіб ці дві країни відносно без великих збитків переключать мізерний поки що зовнішній попит на бездонний внутрішній ринок.

Україна: за все заплатять прості люди
Ну а що Україна? В Україні уряд Юлії Тимошенко тихо, без зайвого галасу, обрав комбінацію американського та китайського варіантів: накачування грошей у банківську систему та стимулювання внутрішнього попиту. Але оскільки "реальних" грошей (доларів, євро, юанів) в уряду немає, то за "банкет" заплатить бідне населення взагалі і сільське господарство зокрема.
Це в США на фінансову систему припадає 25% економіки, тому зрозумілим є порятунок цього сектору. А в Україні підтримка банківського сектору - це порятунок багатіїв - власників збанкрутілих банків. Уряд уже влив 14 млрд грн у банки, які належать нашим олігархам, і готується добавити ще 44 млрд грн. Ці гроші власники спішно конвертували у валюту й вивезли за кордон. Лише через два місяці після рефінансування НБУ вирішив поцікавитися, а куди було спрямовано ці кошти? Але власникам банків тепер це ... знаєте самі куди. Збанкрутують їхні банки чи ні - їм байдуже: свої гроші вони вже сховали в офф-шорах. Ну а рахунок оплатимо (і вже оплачуємо) ми, бо девальвація гривні через масову конвертацію призвела до стрімкого (вдвічі-втричі) зростання цін на товари першої потреби, насамперед ліки. Заощадження населення стрімко скоротилися, а те, що залишилося, з кожним днем дедалі складніше вирвати у банків назад: зростає кількість банків, які відмовляються повертати одержані депозити, через банки практично припинилося (або вкрай уповільнилося) проходження поточних платежів, включаючи зарплати та пенсії.
Але це ще не вся пісня про грабіжників під керівництвом нинішньої влади. В Україні найбільша частка економіки припадає на металургійну промисловість. У світі стрімко впав попит на метал: найбільші автомобільні компанії в Європі, США, Японії, Кореї або вже збанкрутували, або опинилися на краю банкрутства. Попит на нафту впав так, що її немає де зберігати. Нафтоперевізні танкери тепер використовують не для перевезення нафти, а для її зберігання. Різко зменшилася міжнародна торгівля, 98% якої здійснюють морським транспортом. Як наслідок, немає замовлень на будівництво нових кораблів, а отже, на метал. Зменшилася кількість замовлень навіть на військові кораблі, передусім в Росії.
Ну й як же уряд збирається рятувати наших сталевих олігархів? А дуже просто: заборонити ввезення іноземної сільськогосподарської техніки. (Завважте, не ввезення автомобілів - хіба ж чинуші та олігархи їздитимуть на "Тавріях"? - або яхт, ВІП-літаків, предметів розкоші.) І все, хлопці, купуйте наш неконкурентоспроможний неліквід: трактори ХТЗ і ПМЗ, комбайни "Славутич", грунтообробну техніку "Галещина" тощо. А оскільки цей неліквід виробляють із металу, то цим хоча б якось завантажують підприємства Пінчука, Ахметова, Тарути, Гайдука і т. д. і т. ін. І заплатить за весь цей непотріб сільгоспвиробник.
Банки гроші отримали, але в сільське господарство вони не надійшли. Кредитів немає, та й світові ціни на зерно вже не ті, що в 2007 році. А якщо зерно й експортують, то в держави коштів на компенсацію ПДВ як не було, так і не буде. А отже, експортери відшкодовуватимуть свої збитки також за рахунок сільгоспвиробників.
А як усе зерно вивезуть, а потім буде поганий урожай через брак коштів на посівну, то виникне дефіцит зерна. Але цінам зрости не дадуть, бо не за горами президентські вибори (а можливо, й ще одні дострокові парламентські), а основна маса "біомаси", пардон, електорату, мешкає в містах, і влада не допустить соціальних протестів злиденного міського населення, а тому залізною рукою триматиме ціни на харчі на низькому рівні, що не дасть змоги селянам хоч якось поліпшити свій фінансовий стан.
Як це там написала Маргарет Мітчел у своєму романі "Віднесені вітром": "Здорово ви вмієте викачувати монету з людей безпомічних і недосвідчених - із вдів і сиріт! Але якщо вже ви залазите в чужу кишеню, Скарлетт, то чому до бідних і слабких, а не до багатих і сильних? Із часів Робін Гуда й до наших днів потрошити багатіїв уважається високоморальним. - А тому, - відрізала Скарлетт, - що значно легше й безпечніше залазити, як ви зволили висловитися, в кишеню до бідняків".
Або ще: "Отже, правду казав келар, і прості люди завжди платять за всіх, навіть за тих, хто на словах заступається за них?" (Умберто Еко. "Ім'я рози").
Скільки триватиме криза, ніхто не знає, навіть наші "найкращі уми": Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Віктор Пинзеник, Богдан Данилишин, Петро Саблук. Але точно відомо, що закінчиться вона не раніше, ніж у США. А США лише увійшли в піке. І закінчення кризи зовсім не означає, що ми знову житимемо так само весело, як до її початку. Нагадаю лише, що США знадобилося 25 років, щоб їхній ВВП після краху фондового ринку в 1929 році вийшов на той самий рівень. І це тоді, коли величезний поштовх розвитку американської економіки дала Друга світова війна: якщо після Першої світової війни Америка - найбільший боржник у світі на той час - розплатилася зі своїми боргами, то після Другої світової війни вона стала найбільшим кредитором світу. А це означає, що в злиднях переважна більшість населення України житиме, щонайменше, чверть століття. Перефразовуючи комуністичне гасло часів Микити Хрущова: "Партія влади урочисто заявляє: нинішнє покоління українців житиме в злиднях!".
На цій реалістичній ноті дозвольте й закінчити.

Юрій Михайлов