Вплив митного регулювання на сільське господарство

Вплив митного регулювання на сільське господарство

Фінансовий результат конкретної господарської операції залежить не лише від комерційної привабливості пропозиції контрагента, а й від розміру існуючого в країні податкового тягаря. У сфері зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) одним з економічних інструментів, за допомогою якого держава здійснює її регулювання, є мито.

Не секрет, що вирощувати екзотичні фрукти можна і на околицях Києва. При цьому, встановивши відповідні ввізні бар’єри на шляху аналогічних імпортних товарів, можна добитися ситуації, коли українські банани стануть на внутрішньому ринку дешевшими за високотехнологічні та менш затратні імпортні. Але хіба можна говорити в даній ситуації про захист інтересів національного товаровиробника? Адже відсутність реальної та відкритої конкуренції між товаровиробниками свідчить про втрату економікою своєї основної ринкової ознаки — конкуренції та, як наслідок, про параліч науково-технічного прогресу. Як свідчить практика, отримавши над іноземними конкурентами фінансову перевагу завдяки митному тарифу, більшість керівників вітчизняних підприємств, особливо державних, не переймаються питаннями модернізації виробництва. Зазначена фінансова перевага, як правило, лише компенсує зайві витрати відсталого виробництва. Ціна такої економічної політики є дуже високою: виробничі технології України перебувають у занепаді, а це — одна з причин кризи.
До речі, аналіз статистики ЗЕД за останні 2—3 роки свідчить, що за приблизно рівних за ціною річних обсягів експортних та імпортних поставок продукції за ваговими показниками український експорт переважає імпорт як мінімум у 3—5 разів. Це означає, що конкурентоспроможною на світових ринках є здебільшого українська продукція з мінімальним відхиленням від первинного — фактично сировинного — стану та мінімальним ступенем її обробки. Саме тому можна констатувати факт перетворення нашої держави у сировинний придаток більш розвинених країн.
Поліпшити стан справ у цьому напрямку мало б приведення українського митного тарифу до мінімальних значень відповідно до норм GATT/WTO, що, звісно, стане не тільки “шоковим заходом” для української економіки, але й завдяки своїй ринковій спрямованості приведе до швидкої ліквідації в Україні застарілих, надзатратних виробництв або до їх модернізації.
Іноді керівники вітчизняних підприємств, що використовують застарілі виробничі технології, та їхні прибічники під гаслом захисту національного товаровиробника активно виступають за введення або ж збільшення тарифів (мита) на ввізні товари. Результатом лобіювання такої позиції на законодавчому рівні є подальший занепад національного виробництва та, деякою мірою, економічна самоізоляція держави, що супроводжується стримуванням “прозорого” зовнішньоекономічного товарообігу і збільшенням надходження на територію України контрабанди.
Штучне підвищення попиту на неконкурентоспроможні вітчизняні товари за допомогою ввізних тарифів на їх іноземні замінники (так само, як і використання вивізних тарифів з метою забезпечення сировиною неконкурентоспроможних вітчизняних виробництв) являє собою безперспективну спробу реанімації “хворої” економіки.
Український досвід встановлення вивізного мита на окремі товарні групи свідчить про економічну недоцільність зазначених заходів з таких причин:
По-перше, вивізне мито є забороняючим щодо експорту тому, що не веде до зростання світової ціни на товар, а перетворюється на складову вже існуючої ціни на нього, яка вилучається державою при експорті. У результаті знижується рентабельність певного виду виробництва, а інколи таке виробництво зводиться нанівець. Проілюструємо сказане за допомогою рисунка (поз. І, ІІ) на прикладі встановлення в Україні вивізного мита на насіння соняшнику.
По-друге, вивізне мито дає змогу вітчизняному переробникові закуповувати сировину усередині країни за ціною, нижчою за існуючу світову (приблизно на величину вивізного мита), що супроводжується знову ж таки зниженням рентабельності її виробництва (рис., поз. ІІІ). А такий стан справ фактично “роздягає” товаровиробника та створює “тепличні” умови первинному переробникові, дає йому змогу й надалі використовувати застарілі технології. Тобто вивізне мито перетворюється на податок на науково-технічний прогрес усупереч інтересам країни.
По-третє, як правило, трейдери-експортери знаходять законні шляхи безмитного вивезення товарів, на які встановлено вивізне мито, фактично перетворюючись у монополістів по таких зовнішньоекономічних операціях. Це знову ж таки зумовлює зниження рентабельності виробництва таких товарів. У цьому разі зона “А” у структурі ціни (на рис., поз. ІІІ) являє собою зону привабливих комерційних інтересів зазначених суб’єктів ЗЕД. Згодом конкурентна боротьба цих суб’єктів (як між собою, так і з українськими переробниками) за придбання в Україні насіння соняшнику створює тенденцію наближення внутрішньої ціни на продукт до зовнішньої. Переможцем цієї боротьби стає той суб’єкт ЗЕД, який зберігає необхідну рентабельність за мінімальних значень зони “А”.
До речі, перспектива зменшення ставок вивізного мита на насіння соняшнику та застосування його за сезонним принципом, на жаль, є лише напівзаходом і не вирішує в цілому проблем саме сільгоспвиробника.
Отже, приклад із соняшником демонструє класичний варіант “непрозорої” митно-тарифної політики нашої держави, яка в результаті стає гальмом на шляху позитивних структурних змін сільського господарства країни. Тому встановлення недоцільних митно-тарифних бар’єрів не відповідає інтересам лібералізації світової торгівлі, стримує науково-технічний прогрес, веде країну до економічної самоізоляції.
А тепер зупинімося на аспектах, пов’язаних з регулюванням ЗЕД у зворотному напрямі, передусім із ввезенням на нашу митну територію інвестицій. Вони можуть вноситися і у вигляді обладнання, машин, технологічних ліній тощо. Закон України “Про режим іноземного інвестування” передбачає, що майно, яке вноситься іноземним інвестором у певну програму, звільняється від сплати ввізного мита (середньозважена ставка митного тарифу становить близько 15% вартості ввезеного майна). Безперечно, ця норма Закону дає змогу уникнути вилучення з обороту підприємства чималих коштів, що дає йому певну фінансову фору.
Треба зважати ще й на такий нюанс. За “стандартного” митного оформлення передбачено сплату ПДВ (20%). Проте для іноземних інвесторів існують пільги і в цій сфері. Згідно із Законом України “Про податок на додану вартість”, основні фонди (машини, обладнання), які вносяться до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями, звільняються від сплати ПДВ при митному оформленні. Отже, майно, яке вноситься до статутного фонду, звільняється від усіх ввізних податків, окрім митних зборів, які є лише невеличкою формальною платою за митні процедури і розмір яких становить на сьогодні $100—300 за весь комплекс майна, що ввозиться.
Неосновні ж засоби, витратні матеріали від ввізного мита і від сплати ПДВ не звільняються. Надалі, під час постановки на облік, мито відноситься до затрат, а сплачений ПДВ враховується при розрахунках з бюджетом.
Зі сказаного випливає висновок, що умовою звільнення від сплати ввізних податків є створення в Україні підприємства з іноземними інвестиціями; мінімальний розмір такої інвестиції законодавством України не обумовлено, проте він повинен становити не менше 10% статутного фонду підприємства. Якщо майно ввозитиме підприємець, який не має в Україні підприємства із статутним фондом, то воно буде обкладено ПДВ.
Назагал наше законодавство є адаптованим до світового, але, на жаль, воно є також і доволі непрозорим. Тобто відбувається постійна трансформація, і “правила гри” інколи суперечать одне одному. Тому інвестор, який бажає прийти до України, повинен попередньо з’ясувати оптимальні шляхи митного оформлення своїх інвестицій. У цьому зв’язку хочу навести приклади складнощів, які можуть виникати при митному оформленні ввезеного майна.
Отож, одна американська фірма виявила бажання створити в Україні підприємство і як внесок поставила розібраними партіями лінію з виробництва кабельно-провідникової продукції. Наскільки мені відомо, покупцями цієї продукції мали стати фірма “Бош” і “АвтоВАЗ”. Проблема виникла через те, що лінія ввозилася у розібраному стані: це були вантажні партії, розміщені на кількох вантажівках, і проходили вони кордон через різні пропускні пункти. Тож коли митниця розглядала кожну партію, яка включала певну частину обладнання, то на момент митного оформлення їх не можна було віднести до основних фондів. За правилами митного оформлення окрема партія вантажу оформляється окремо, і в цьому разі стягується ПДВ. Проект опинився на межі зриву, проте вихід із ситуації було все ж таки знайдено. Американська фірма уклала давальницький (толінговий) контракт з монтажною фірмою в Україні і поставила своє розібране обладнання для монтажу. Згідно з українським законодавством давальницькі операції звільняються від сплати податків на 90 днів. Підрядна фірма протягом цього терміну виконала монтаж, і через 90 днів дані предмети було переоформлено як ввезення в Україну основних фондів — як інвестиції. У результаті ПДВ і ввізне мито митницею стягнуто не було.
Інший приклад стосується німецької фірми. Вона запропонувала українському підприємству виробничу кооперацію з випуску водогрійних котлів для побутових потреб. З Німеччини поставлялися окремі деталі, українська фірма доукомплектовувала вироби і відправляла їх за кордон. Але законодавством України давальницькі операції регламентовано таким чином, що сировина іноземного замовника у вартості готової продукції має становити не менше 20%. У цьому разі іноземні сировина і комплектуючі звільняються при ввезенні від податків, а готова продукція — при вивезенні. У розглянутому ж випадку питома вага іноземної сировинної складової не перевищувала 15%, а тому на кожній автомобільній партії, вартість якої становила близько 100 тис. німецьких марок, під час митного оформлення фірма витрачала зайві 35 тис., що згодом позначилося на собівартості продукції. У результаті ця продукція стала неконкурентоспроможною на зовнішньому ринку і проект було зупинено. Проте мій особистий досвід свідчить, що дану схему можна було оптимізувати і зайвих митних витрат уникнути.
Наступний приклад стосуватиметься німецького підприємця, який поставив в Україну міні-пекарню. У договорі на її поставку (а це була не інвестиція, а продаж) була зазначена вартість пекарні та робіт з шеф-монтажу і запуску. Згідно з українським законодавством, сума, з якої справляються митні податки, включає як вартість самого обладнання, так і вартість робіт, віднесених у контракті до вартості обладнання. Після аналізу цієї ситуації ми дійшли висновку, що даний контракт можна розділити на два: 1 — на поставку обладнання; 2 — на виконання послуг. Нині українській митниці слід декларувати лише фізичні об’єкти, до яких послуги не належать, а отже, декларуванню і справлянню з них платежів не підлягають. Отже, економічні втрати підприємця, який ввіз пекарню і неправильно її задекларував, становили близько 4 тис. марок.
Якщо ж говорити про нюанси експортної діяльності, то тут варто було б наголосити ось на чому. В Україні діє Закон “Про вивізне експортне мито на живу худобу та шкіряну сировину”. Відповідно до нього встановлено досить високі вивізні податки, якими обкладається вивезення ВРХ і шкір з митної території України. Але до цього закону існує примітка, де говориться, що сільгоспвиробникам — юридичним особам дозволяється здійснювати експорт ВРХ вагою понад 350 кг без сплати вивізного мита. Тож інвесторам, які займатимуться в Україні відгодівлею бичків, дану норму знати необхідно.
Щодо наведених прикладів хочу зазначити, що мова в них іде не про “обходження” законодавства і не про уникнення сплати податків. Описані тут можливості оптимізації є певною фінансовою платою держави за те, що іноземний інвестор вкладає в Україну свій капітал.

Віктор Білий,
спеціаліст з митного регулювання ввезення інвестицій в Україну