Віктор Іванчик: ми просто вимушені бути соціально відповідальними

Якщо ти до людей ставишся по-людському, то й вони працюватимуть у тебе з подвійною віддачею.

Г. Квітка

Агропромхолдинг «Астарта-Київ» активно працює на селі - в Полтавській, Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській Харківській та Житомирській областях. Орендує майже 250 тис. га землі. За результатами виробничого сезону 2011 р., компанія виробила 16% бурякового цукру країни, що дало їй змогу закріпити за собою позицію найбільшого виробника цього продукту в державі. З Віктором Іванчиком - генеральним директором агропромхолдингу - розмовляємо про соціальну відповідальність аграрного бізнесу.

Ми почали з виробництва,
щоб оживити село
У нашому суспільстві часто побутує думка - і серед простих людей, і серед політиків, - що бізнес - це, насамперед, гроші. Водночас нерідко доводиться чути: коли були колгоспи, то й клуби були відремонтовані, дитсадки і школи не закривали, та й харчували дітей коштом господарства. І ця модель сільського життя - про неї тепер нерідко згадують із ностальгією - видавалася як зразок. А нині селяни дедалі частіше кажуть: приїхали, посіяли-зібрали, поїхали. Бо структуру, яка займається агровиробництвом на певній території, мало цікавлять проблеми села. І навіть доводилося чути жарт, що в жнива інвестори привозять комбайнера з п'ятьма охоронцями. Навіщо охоронці? Щоб сільський голова не міг підійти, попросити банку фарби для школи...
- Знаєте, я, щиро кажучи, не чув такого від сільських жителів. Хіба що таке можливо почути в чиємусь переказі. Але з тими людьми, з якими я стикався, - ні. А я багато спілкувався з людьми, розпочавши бізнес на селі. Сам я виріс у сільській місцевості і добре собі уявляю ситуацію, яка була в колгоспні часи. Тож, повірте, соціальна відповідальність для аграрного бізнесу - це не унікальне явище. Багато хто з керівників потужних аграрних підприємств виріс у селі. Люди і ситуацію й справу пізнали через свої руки.
...Ми розпочали аграрну справу понад п'ятнадцять років тому. А спонукало нас до цього прохання моїх односельців про допомогу... З часом наша співпраця вилилася в агрохолдинг. Ми до сьогодні підтримуємо села, які входять до складу нашого підприємства, створюючи там відповідну інфраструктуру.

Інфраструктуру для життя, інфраструктуру для виробництва...
- Абсолютно точно. І для життя, й для виробництва. Безумовно, почали ми з виробництва: треба ж було якось заробити гроші, щоб оживити село, яке в середині 90-х зовсім занедбалось. І в цьому не було вини бізнесу, на який тепер усі нападають: і преса, й телебачення, і депутати. Мовляв, от агрохолдинги такі-сякі, вони гроблять село!.. Чого ж про це не казали 15 чи 10 років тому, коли в село ніхто не йшов?! Нас навіть просили: візьміть ще це село, цю землю... Ми відмовлялися, бо брали стільки, скільки здатні були обробити: забезпечити технікою, пально-мастильними матеріалами тощо... Ми робимо свою справу не для того, щоб нас поважали чи хвалили.

А для чого ж ви її тоді робите?
- Щоб вона була успішною. Не для прибутків. Повірте, я ніколи не рахую, скільки компанія заробить на цьому грошей. А дивлюся, чи зможемо ми справитися тут успішно? Чи під силу нам підняти цукровий завод із руїн? До речі, ми «оживили» п'ять заводів, які були вже металобрухтом. Якщо буде час і бажання, поїдьте, подивіться, розпитайте людей, які раніше і в Києві, і до Полтавської облдержадміністрації зверталися делегаціями: візьміть наш цукровий завод, бо ми вже два-три-п'ять років стоїмо, немає заробітної плати.
Будувати - не ламати
Який перший цукровий завод ви взяли?
- Яреськівський, у 1999 році. Ми не ставили за мету забирати цей завод. Постачали туди пально-мастильні матеріали, а наприкінці сезону з'ясувалося, що підприємство не спроможне з нами розрахуватися. Зрозуміли, що нам залишається тільки увійти в цей завод акціонером, допомогти директору, місцевим керівникам, менеджменту, як тепер кажуть, підняти завод. Розмовляли з кожним акціонером, кожним робітником і викупили відповідну кількість акцій. Відтоді й працюємо в цукровиробництві.
Маємо й тваринницькі комплекси. Ми жодного не розібрали на металобрухт, як багато хто робив... І ми працюємо з сільськими громадами, відновлюючи не тільки тваринницькі комплекси чи тракторні стани, а й дбаємо про культуру та спорт.
І зрозумійте: не сьогодні, не вчора, не місяць тому почали ми це робити. Соціальною сферою ми опікуємося з перших днів своєї діяльності...

Дивно, одні інвестори допомагають, другі - ні. Ви ж не заперечите, що благочинна діяльність здорожчує собівартість вашої продукції. Частина інвесторів опікується селом, як ви, а частина повністю ігнорує свої соціальні зобов'язання... Прийшли господарювати - здали корів на м'ясокомбінат...
- Я розглядав би такі приклади як виняток із правил. Повірте, якби ви знали статистику, то, абсолютно впевнений, переконалися б: позитивних наслідків діяльності серйозних компаній у селі на порядки більше, ніж таких негативних моментів. Тому що керівники - розумні, навіть прагматичні, мають усвідомлювати, що до людини потрібно ставитися так, як ти хочеш, щоб вона ставилася до тебе.
Ми спочатку працювали, як Бог на душу покладе, керуючись відчуттям. А тоді, років сім тому, замислились: як свої напрацювання укласти в якісь цінності, філософію? І коли в своєму колективі почали розробляти критерії нашого бізнесу, місію, бачення, зрозуміли: головна цінність нашої діяльності в тому, що ми здійснюємо соціально відповідальну справу.
Фермер: був конкурентом, тепер - партнер
А як усе ж вплинути на тих, хто не обтяжений думкою про те, щоб підтримувати мешканців села? Як зацікавити витрачати кошти на соціальну сферу?
- Як на мене, найкращий механізм - вплив на бізнес через місцеві громади. Ми зрозуміли це кілька років тому. Точніше, зрозуміли значно раніше, але три-чотири роки тому ввели це в систему: розробили та запровадили договори соціального партнерства між компанією «Астарта-Київ» і сільською радою тієї місцевості, де працюємо.  Відповідно до них, спрямовуємо грошові внески в бюджети сільських рад для фінансування потреб громади. Це додаткові кошти, понад ті, що платимо за оренду землі, - на ті програми, які узгоджуємо, контролюємо їхнє виконання.  От наш генеральний директор в Шишаках, Віктор Скачко, днями приїхав та й каже: «Пришліть до мене кореспондентів, які не вірять, що ми з сільськими головами співпрацюємо. Я дам журналістам конкретні приклади: за минулі два-три тижні, коли були сніжні замети, агрофірма ім. Довженка в Шишацькому районі витратила 100 тис. грн на дизельне паливо й заробітну плату механізаторам, які розчищали дороги. Який фермер може таке собі дозволити?!».
Я в жодному разі не протиставляю малі підприємства великим агрофірмам, на кшталт таких, як ім. Довженка. Вона орендує близько 45 тис. га землі. Нинішній керівник виріс у тому селі й заслужив довіру людей, які обрали його депутатом місцевої ради. У фермерів, що працюють поруч, є свої можливості, у цієї агрофірми - свої, значно більші.  Хоча є галузі, де фермери ефективніші за агрохолдинги, наприклад, вирощування овочів або ягід. Я вважаю, ми не конкуренти для фермерів. Для них ми як локомотив у залученні інвестицій, технологій на село, у визначенні справедливих цін на нашу сільськогосподарську продукцію. Ми навіть надаємо контракти, за якими одержуємо техніку: «Купуйте на таких самих умовах, з такими самими знижками, як у нас». Для нас це не бізнес - нажитися на своєму сусідові-фермері. Для нас бізнес у тому, що він виростить буряки й привезе їх на наш цукровий завод. А ми купимо в нього сировину за справедливою ціною. Ось що для нас важливо.
Водночас ви можете допомогти фермерові з пальним, продати міндобрива, насіння...
- Так, надаємо товарні кредити пальним, насінням, мінеральними добривами, засобами захисту рослин і навіть послугами в забезпеченні технікою. Фермерові, який обробляє сто чи п'ятдесят гектарів, та й тисячу або три тисячі гектарів, - економічно дуже важко купити відповідну техніку. Тому що тепер один важкий трактор може обробити п'ять тисяч гектарів оранки.
До того ж, є ще одна проблема - знайти механізатора, якого можна посадити на сучасний потужний трактор.
На селі дедалі менше людей, які вміють працювати на сучасній техніці й за сучасними технологіями. І тільки потужні компанії мають фінансові ресурси та технології і можуть навчити селян сучасних методів господарювання. А то як, скажіть, конкуруватимемо ми з об'єднаною Європою і світом, якщо знову поділимо землю на шматочки й почнемо думати, що там народяться самородки, які зможуть на сучасному рівні господарювати.

У ста гектарах -
яка справедливість?
Отже, ви вважаєте, що заборона мати понад 100 га сільгоспугідь у власності однієї особи, які пропонують у законопроекті про ринок земель, - недоцільна? Тобто по 100 га поділити фізично можемо. Але чи знайдемо таку кількість людей, які більш-менш успішно господарювали б на своїй землі?
- Ніколи не знайдемо... В тому сенсі, щоб був професіонал у галузі сільського господарства й купив ці 100 га - знайшов для цього гроші! Вони ж, наші законодавці, кажуть, що справедлива вартість одного гектара - 20 тис. грн, тобто 2,5 тис. дол. І я погоджуюсь: мабуть, справедлива вартість землі саме така. Але якщо ви кажете, що ніхто не може купити цих 100 га, крім жителя села, то де він візьме 250 тис. дол.? Він заробить такі гроші?! Де логіка? Чому з кредитування під заставу землі вилучають інші банки, крім державного? Тому найбільш підготовлені люди - я повертаюся до професіоналізму - тікають і тікатимуть із села. І для того, щоб їх там залишити, навчити, має бути такий системний підхід, який на сьогодні застосовують лише потужні компанії.

Завойовувати ринки
треба якістю
Ви своє завдання бачите в тому, щоб розвивати лише аграрний бізнес, створювати в цьому секторі робочі місця?
- Наше завдання - індустріалізувати село. Зрозумійте, ми говоримо про конкурентоспроможність України на світових ринках. Риторикою, що ми - аграрна держава, фермерство розвиватимемо, - нічого не зробимо.
Фермери в Європі пройшли шлях у 100-200 років. Ми колгоспами структуру фермерства знищили, починаючи з колективізації. А допомагати агрохолдингам наразі не треба - вони вже стали на ноги, здатні зробити свій бізнес успішним і без Державного бюджету. Спрямуйте краще ці гроші на підтримку фермера чи інших невеличких формувань на селі й таким чином зробіть конкурентоспроможним сільське господарство.  Ми можемо за собівартістю конкурувати. Не слід лише забувати про якість. Складова вимог тут висока. Ми з 2006 чи з 2005 р. продаємо цукор «Кока-Колі». І постійно, щороку, а то й кілька разів за рік, проходимо їхній аудит на відповідність нашого цукру стандартам цієї компанії та вимогам якості Євросоюзу.

В «Астарті» кожний цукровий завод - це самостійна юридична одиниця, яка має свої фінанси і все таке інше?
- Цукрові заводи об'єднано з агрофірмами. В нас усі юридичні особи зареєстровані там, де вони обробляють землю, чи там, де переробляють цукрову сировину, - на Полтавщині, Вінниччині, Хмельниччині, Харківщині... Це не тільки правильно, а й вигідно.

Для місцевої громади вигідно, що підприємство там платить податки. А вам що від цього?
- Моя вигода в тому, що я делегував відповідальність за управління процесами. Делегував туди, скажімо так, зацікавленість у результатах своєї роботи. Чому ми об'єднали агрофірми з цукровими заводами? Тому що ті господарства, що вирощують цукрові буряки, мають бути зацікавлені в одержанні прибутку від продажу цукру, а не буряків.
Нині в холдингу ми рахуємо, скільки цукру вирощуємо на одному гектарі. І це дуже ефективно працює. В цьому виключно економічний сенс: мотивувати виробника сировини до отримання максимальної вигоди від реалізації готової продукції.
 
У сухому залишку
До речі, ваші прогнози: які тенденції чекають нас у наступному сезоні переробки буряків і виробництва цукру?
- Підсумки відомі - цифри вже виведено до кілограмів. Але мене дуже хвилює ситуація, яка нині складається через різке падіння цін на цукор... На сьогодні знижуються закупівельні ціни й на сире молоко - фактор неприйняття нашого сиру в Росії теж відіграє свою негативну роль. Не виключено, що, не дай Боже, й решта товарних груп можуть постраждати. А при цьому село не кредитують. Тому фермери, господарства, які не мають фінансових можливостей, продають продукцію за безцінь, собі у збиток. Не може бути кілограм цукру дешевший за літр води. Пиво коштує майже вдвічі дорожче - 9 грн/л. Літр дизпалива вдвічі дорожчий за кілограм цукру. Мазут коштує 7 тис. грн/т і навіть бітум, який укладають в асфальт, - 6 тис. грн/т, а цукор в опті - 5 тис. Це абсурд, і мене це хвилює, бо село від таких шокових умов теж може занепасти. Бо люди не матимуть фінансових можливостей для придбання техніки, засобів захисту рослин, високопродуктивного насіння, щоб отримати щедрий урожай і звести кінці з кінцями.