Світле майбутнє села — в тумані

Брак комплексу адаптаційних заходів вітчизняного агровиробництва до умов СОТ призводить до руйнівних наслідків в АПК.

На цьому наголошує екс-віце- прем’єр агрополітики, а нині міністр сільського господарства опозиційного уряду Віктор Слаута. Він вважає, що уряд у цьому плані виявляє необгрунтовану бездіяльність. Нинішня аграрна політика побудована на авторитаризмі, рішення приймають без громадського обговорення, економічного обгрунтування. Недолуга цінова політика з дестабілізуючим ручним управлінням ринку сільськогосподарської продукції загострює кризу в агропромисловому комплексі та призводить до падіння життєвого рівня населення, недофінансування бюджетних програм, тягне за собою погіршення фінансового стану вітчизняних підприємств і зниження конкурентоспроможності продукції. Тож є підстави вважати за цілком можливий ще критичніший сценарій розвитку агропромислового комплексу. Адже з об’єднанням нашої держави зі Світовою організацією торгівлі руйнівного впливу зазнають не лише сільськогосподарське виробництво, а й харчова промисловість та галузі, технологічно пов’язані з АПК.
Ймовірними за такої політики можуть стати:
n втрата щонайменше половини внутрішнього ринку тваринницької, плодоовочевої продукції та знищення вітчизняної виноробної галузі, які не витримують конкуренції з іноземною продукцією через зниження ввізних ставок мита;
n через брак вітчизняної системи стандартів неминучі банкрутство майже третини сільськогосподарських і переробних підприємств та втрата позицій України на світових ринках продовольства;
n через соціальну незахищеність до критичної межі знижуються доходи сільського населення й зростає рівень безробіття і на селі, і в місті. Така негативна соціально-економічна ситуація посилює процеси міграції працездатного населення в межах та поза межі України.
Таким чином наш вступ у СОТ звужує агропромисловий комплекс до вирощування потрібної сировини для розвинених країн, зокрема, сировини для біопалива, виробництва зерна, насіння соняшнику, що загрожує продовольчій безпеці. Як наслідок — сповільнення темпів економічного розвитку, а також залежність національної економіки від перебігу економічних процесів у розвинених країнах світу, економічна залежність від іноземного капіталу та товарів.
Уже нинішній рік показує: здаємо позиції в агропромисловому комплексі. Позитивне торговельне сальдо підтримується за рахунок експорту сировини. Так, рекордний експорт зерна — 7,5 млн тонн, ріпаку — 1,3 млн вішає на Україну ярлик “сировинного придатку” економічно розвинених країн.
Усі добре розуміють, що найбільший зиск від зернової галузі, зокрема виробництва фуражного зерна, країна може отримати, збільшивши його використання на кормові цілі в тваринництві. Тим паче тепер, коли кількість фуражу перевищила показники минулих років. Проте через тактично не виважену аграрну політику тваринницька галузь доведена до стрімких темпів “вирізання”. Замість підтримки вітчизняного тваринництва — масово здійснюються імпортні поставки м’ясопродукції. За січень-вересень поточного року в Україну її завезено в чотири рази більше, ніж за аналогічний період торік. Як наслідок, поголів’я великої рогатої худоби та свиней зменшилося, відповідно, до 5,8 і 6,9 млн голів. Такими діями вже тепер закладається дефіцит м’яса вітчизняного виробництва на рік наступний. За розрахунками, він становитиме близько 500 тис. тонн.
На сьогодні структури, наближені до керівництва Держкомрезерву, вже завезли в Україну обсяг м’ясопродукції, який з арифметичного погляду покриває наявний дефіцит на внутрішньому ринку. Лунають аргументи: це, мовляв, для того, щоб знизити ціни на споживчому ринку. Але насправді такими кроками в КабМіні “підкладають свиню” вітчизняному виробникові. До того ж, за період дії постанови, якою передбачено імпорт м’яса і м’ясопродуктів для стабілізації цін на споживчому ринку — з 10 березня по 20 вересня нинішнього року, — вони зросли на яловичину на 32%, свинину — на 40, птицю — на 19%. Важко пояснити й те, що в структурі імпорту м’яса близько 70% — поставки птиці. І це при тому, що обсяг її вітчизняного виробництва забезпечує внутрішню потребу.
До цього слід додати, що, за даними митних органів, вартість однієї тонни імпортованого м’яса та м’ясопродуктів коливалася від 4 до 4,4 грн/кг, що свідчить про його низьку якість. Уряд нібито намагається захистити українських сільгоспвиробників, приймаючи постанову про підвищення рівня дотації до закупівельних цін. Але навіть економісту-першокурснику зрозуміло, що за таких обсягів імпорту м’яса такий протекціонізм втрачає сенс. Це, по-суті, викидання бюджетних грошей на вітер, адже однією рукою у владних кабінетах начебто дають кошти вітчизняним товаровиробникам, а другою — забирають їх у свого платника податків та успішно дотують іноземців. Ось, як кажуть, і “маємо те, що маємо”: фінансові ресурси, витрачені на придбання закордонної м’ясопродукції, уже сьогодні перевищують обсяги державної підтримки вітчизняного тваринництва. А з огляду на розроблений проект Держбюджету’2009 політика сприяння іноземному виробникові триватиме. Пагубність таких та інших експериментів призводить до скорочення обсягів виробництва агропродукції.
Водночас можна навести торішній приклад відповідальної державної політики забезпечення балансу інтересів держави та товаровиробника. У 2007 році, приміром, середній рівень рентабельності аграрного сектору становив 14,4%. І це при тому, що рік видався посушливим. Але рентабельність вирощування зернових становила 28%, соняшнику й ріпаку — 75, виробництва птиці — 18, яєць — 10, молока — 14%. Зменшилася торік і збитковість відгодівлі великої рогатої худоби.
Негайного врегулювання потребують і питання обгрунтованості ціноутворення на основних ринках сільськогосподарської продукції та споживчому ринку, зменшення диспаритету цін між аграрним сектором і промисловістю. Сьогодні ціни в роздрібній мережі зростають удвічі-втричі швидше, ніж закупівельні на сировину, що негативно впливає як на вітчизняного товаровиробника, так і на споживача. Така цінова ситуація заганяє виробника в глухий кут та змушує скорочувати виробництво, а це, своєю чергою, ставить державу в економічну залежність від імпорту.
Так, за січень-серпень виробництво яловичини зменшилося на 49%, свинини — на 31, птиці — на 5,2, олії соняшникової — на 64, хлібобулочних виробів — на 2,3 відсотка.
Думається, за такої ситуації КабМіну треба негайно разом з опозиційним урядом, провідними науковими установами, громадськими професійними організаціями розробити план дій щодо недопущення кризової ситуації в галузі сільгоспвиробництва. Сьогодні це особливо актуально, адже в Україні вже відчуваються негативи, пов’язані з тим, що країна досі не має чіткої позиції щодо державної політики в умовах СОТ. Аграрна галузь фактично залишена “на самоплив”.
Щоб цьому протидіяти, треба вжити певних заходів.
По-перше, вдатися до виконання прийнятих минулим урядом галузевих програм та “Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року”, в якій розроблено комплекс заходів вирішення питань конкурентоспроможності аграрного сектору, розв’язання соціальних проблем села та розвитку сільських територій, функціонування аграрного ринку, контролю за якістю й безпекою продовольчих товарів.
По-друге, внести зміни до Закону України “Про Державний бюджет України на 2009 рік” в частині державної підтримки розвитку підприємств агропромислового комплексу.
По-третє, завершити розробку технічних стандартів якості та безпеки агропродукції згідно з міжнародними нормами й вимогами, що відкриє вихід на зовнішній ринок вітчизняних товарів. Тут треба згадати, що минулий уряд майже вшестеро збільшив фінансування в 2008 р. на завершення розробки технічних стандартів.
По-четверте, вирішити питання оподаткування вітчизняних сільгосппідприємств в умовах СОТ. Адже наша держава, вступаючи в Світову організацію торгівлі, взяла зобов’язання скасувати нині діючі податкові пільги. Варто зазначити: те, що в лютому нинішнього року Президент Віктор Ющенко підписав протокол про вступ України в СОТ, є, беззаперечно, фактом позитивним. І це передусім свідчить: наша держава виконала всі вимоги країн — членів СОТ. Але чому ж влада тепер забуває про потреби власної економіки? Адже її адаптація до умов СОТ (насамперед це стосується агровиробництва) — процес непростий і часто болючий. А руйнувати галузь, яка становить основу продовольчої безпеки держави, а також є сферою працевлаштування чи не третини населення країни, — недопустимо.
Неприпустимим є сьогодні зменшення бюджетного фінансування села та скасування з 1 січня 2009 року нульової ставки податку на додану вартість. У чому логіка суттєвого зменшення ввізного мита на сільгосппродукцію, вартість якої значно здешевлена в основному за рахунок саме фінансової підтримки аграріїв з бюджету ЄС та національних бюджетів країн — членів СОТ? Як можна пояснити відмову у владних кабінетах від протекціоністської політики чи не в усіх підгалузях сільгоспвиробництва?
Згадаймо приклади складної адаптації аграрних ринків Чехії та Польщі до умов СОТ. Там теж у сільгоспвиробництві задіяна майже третина населення. Навіть аграрний сектор економіки Німеччини в 90-ті роки минулого сторіччя вижив лише завдяки потужній фінансовій підтримці відповідних програм ЄС. Як відбуватиметься адаптація нашого сільгоспвиробництва до умов СОТ — досі не зрозуміло. А на цьому фоні запевнення окремих чиновників про “світле майбутнє села” залишається лише красивим гаслом.

Галина Квітка
(e-mail: nov@golos.com.ua)