Рисівництво Індонезії

Географічно Балі розташований у центрі Індонезійського (Малайського) архіпелагу — розкиданого ланцюга островів від Індійського до Тихого океану. Архіпелаг лежить на стародавніх торгових шляхах, що зв’язують Європу, Близький Схід, Індію та Китай.  Балі — провінція у складі Республіки Індонезія, головним містом якої є Денпасар. Балі — своєрідний зразок переважно аграрного суспільства, попри урбанізацію Південного Балі у 80–90 рр. ХХ століття.

Балійський спосіб життя
Ядро балійського суспільства — це селище, згуртована релігійна община, сформована навколо групи храмів, члени якої зобов’язані брати участь у храмових ритуалах і в справлянні похоронних обрядів общини.
Релігійна практика на Балі пов’язана з музикою, театральними виставами і вишуканими підношеннями. Природа ритуалів потребує високого рівня соціальної організації, що проявляється і в плануванні селища. Приміщення родового будинку мають однаковий розмір і зазвичай розташовуються по осі північ-південь. У центрі селища містяться храми, ринок, громадські будівлі і (часто) “пурі”, тобто будинки знаті.

Економічний розвиток
Балі був основним виробником рису в Індонезії до середини ХХ століття — поки земля не почала виснажуватися. Відтоді уряд стимулює розширення сівозміни, особливо стосовно таких культур широкого вжитку, як кофе, ваніль, гвоздика, тютюн і цитрусові. Нині тут усе активніше розвивається туризм. Альтернатив йому не багато. Морські і прибережні ресурси ніколи не були енергетично розвинуті, можливо, з причини більш здорового клімату регіонів рисівництва; до освоєння індустрії туризму продукцією прибережних районів були тільки кокоси і сіль. Рибальство залишається заняттям бідняків.
Справжня індустріалізація слабо зачепила острови. У Південному Балі розвинулись ремесла, зокрема, в Куті — виробництво одягу. І хоча промисел базується на праці місцевих мешканців, залучаються також і працівники з інших, бідніших, островів, які готові працювати за мізерну зарплатню. З іншого боку, “надомне” виробництво дало змогу економіці Балі стати менш залежною від сільського господарства й уникнути масового відтоку аграрних працівників.
Рисівництво
Гірські озера, м’який клімат і збагачені вулканічним попелом грунти Балі ідеально придатні для вирощування рису (Oriza sativa). Хоча частина острівних рисових плантацій наразі використовується за іншим призначенням, терасні рисові поля донині залишаються головною особливістю сільського ландшафту, а культ і вирощування рису тепер так само значущі, як і в часи неоліту. Нерівна місцевість утруднює застосування механізації і робить проблематичним поливне рисівництво: вода стікає набагато далі за орні землі — у глибокі річкові ущелини. Вирішення проблеми, знайдене балійцями в ХІХ ст., зводиться до прокладання оригінальної і складної мережі іригаційних каналів, тунелів та акведуків, яка відводить воду із високогірних джерел у райони іригації, так звані субаки. Рисове поле являє собою басейн, наповнений землею, укріпленою переплетеним корінням дерев. Зрошувальна вода пропускається і зливається із кожного окремого поля через невеликі отвори в земляній стіні, які робляться або засипаються мотикою. Вода спускається каналами, що впадають у річки.
Паді Балі — загальна назва різновидів рису, що вирощується на зрошенні. Це висока, могутня рослина, період вегетації якої становить 210 днів.
Ритуали рисівників
На всьому острові Балі, в середовищі потомственних землеробів, на важливих стадіях періоду дозрівання рису прийнято робити підношення на полях. Ці обряди віддзеркалюють першорядне значення рисівництва у житті острів’ян. Найскладніша ритуальна церемонія проводиться, коли рисові рослини починають формувати стебло. По кутках своїх рисових полів селяни зводять жертовники в честь Деві Срі, богині рису, і прикрашають їх зробленими вручну гірляндами із пальмового листя.

Рисові амбари колись були невід’ємною рисою будинків на Балі. В амбарах острів’яни зберігали снопи із перезрілих зерен рису. Зерно молотять вручну. В наші дні такі будівлі зустрічаються значно рідше, ніж раніше.

Рисові тераси
Балійські терасові рисові поля прийнято називати “спланованим ландшафтом”, що сформувався у результаті “співробітництва” природи і людей. Терасне вирощування полів дає можливість саджати рис на крутих схилах і захищає землю від ерозії. Кожна тераса зрошується з допомогою складної системи каналів, водотік яких регулюється невеликими греблями. Часто нижче рисових терас можна побачити річкові ущелини.

Рисівницький цикл
1. Насіння кладуть у захищений гребінь. Поки сіянці розвиваються, селяни готують поля.
2. Підготовка поля полягає в його затопленні, оранці і вирівнюванні.
3. Сіянці висаджують на затоплені поля стрічковим способом. Для прискорення росту рослин поля то затоплюють, то осушують, періодично сіянці прополюють.
4. Збирають урожай жінки: вони зрізають стебла ножем, ховаючи його в долонях, щоб не налякати рисову богиню.
5. Високоврожайні сорти обмолочують безпосередньо на полях, пакують у мішки і відносять до млина. Перезрілий рис не обмолочують — його стебла зберігають зв’язаними у снопи в амбарах.
6. Після збору врожаю поля підпалюють для утворення грунтозахисного попелу.

О. Сидоренко, Балі
Фото
В. Шумішина