Протистояння на спирті

Ініціативі виробників алкогольної продукції провести в 2006 році приватизацію спиртової галузі чинить опір тільки керівництво концерну “Укрспирт” та Мінагрополітики, що погрожує подати в парламент альтернативний законопроект про встановлення 25-літнього мораторію на продаж спиртзаводів.

Спирт — усьому голова
Виступаючи проти приватизації спиртзаводів, Мінагрополітики ще більше намагається зміцнити монопольне становище на ринку державного концерну “Укрспирт”. Зокрема, в червні міністерство розмістило на своєму сайті проект розпорядження “Про надання повноважень на здійснення експорту спирту етилового”, відповідно до якого всі зовнішньоторговельні операції з цією продукцією здійснюватиме тільки один суб’єкт господарської діяльності — концерн “Укрспирт”. Таким чином, в інших шести держструктурах — Київське, Вінницьке, Львівське, Тернопільське, Сумське й Чернігівське обласне об’єднання спиртової та лікеро-горілчаної промисловості — ліцензії на експорт спирту, які вони раніше мали, буде анульовано. І все це робиться, за висловом агрочиновників, для реалізації єдиної експортної політики: посилення держконтролю за надходженням у країну валютних засобів, підвищення ефективності роботи підприємств і економії засобів, затрачуваних на придбання експортних ліцензій (щорічна плата — 85 тис. грн). Однак галузеві підприємства, крім того, що кілька місяців тому їх позбавили права оптової торгівлі спиртом на внутрішньому ринку, тепер залишаться ще й без експортних доходів. Загалом, навіть за чинної у спиртовій галузі держмонополії, за задумом Мінагрополітики, хтось повинен бути ще “монопольнішим”, ніж інші, і цим “хтось” призначено концерн “Укрспирт”. У ситуації, коли в регіональних виробників спирту залишається все менше прав і можливостей для ведення бізнесу (вони вже не мають права самостійно вирішувати, кому і за якими цінами продавати свою продукцію, а всі “інструкції” одержують з Києва), ряди прихильників приватизації поповнюються за рахунок самих спиртовиків, не згодних із нинішньою політикою міністерства.
За офіційними даними, 2005 року оборот товарної продукції на підприємствах державного концерну “Укрспирт” становив приблизно 1,87 млрд грн. При цьому спиртовикам удалося збільшити випуск продукції, порівняно з 2004 роком, більш ніж на 25% — до 29,9 млн дал спирту, в тому числі етилового — 28,9 млн дал. Цього року вони теж мають намір перевищити торішній показник, що в сукупності з перманентним підвищенням відпускних цін на продукцію дасть можливість ще збільшити прибутковість спиртової справи. Природно, віддати в приватні руки спиртовий бізнес і відмовитися від таких грошей нинішнє керівництво держконцерну не бажає, що злі язики недвозначно зв’язують “політичними узами” з агроміністром-соціалістом Олександром Баранівським, а через нього і з Соцпартією. Мов, маючи соцконтроль над спиртовою галуззю, агрочиновники за підтримки визначених політиків (або навпаки — політики за підтримки чиновників) зацікавлені в подальшому існуванні держмонополії на виробництво й реалізацію спирту, що дасть їм можливість успішно здійснювати власні спиртові бізнес-проекти. Зокрема, мовиться про досить великий тіньовий ринок алкогольної продукції (за оцінками експертів — не менше 30%), яку виготовляють із “лівого” спирту, виробленого, між іншим, на держпідприємствах, про що заявляють не тільки легальні виробники лікеро-горілчаних виробів, а вже й правоохоронні органи. Але відповіді на запитання про те, хто ж годує “тіньовиків” цим “лівим” спиртом, громадськість ще й дотепер не одержала. Замість відповіді, захисники держмонополії пропонують ще більше посилити контроль за оборотом спирту. Хоча до цього скільки вже посилювали, а нелегальна горілка з ринку не зникла, бо держава не в змозі ефективно контролювати своїх же виробників сировини. Занадто велика спокуса для тих, хто тримає “спиртовий штуцер”, штовхнути його “ліворуч” по “вигідній” ціні і, головне, без особливих наслідків для здоров’я й життя, бо є “високий дах” над головою. Тобто всі слова на захист монопольного права держави на виробництво спирту та його оптову торгівлю в плані найефективнішого методу контролю за оборотом спирту не витримують ніякої критики, тому що за п’ятнадцять років, що минули, “віз контролю” й нині там...
Щоправда, з іншого боку, немає й ніяких гарантій, що після приватизаційних пертурбацій “ліва” сировина (але вже від приватних виробників) не надходитиме до “тіньовиків”. Звичайно, відповідальність за такі махінації буде (і повинна бути!) інша — від позбавлення ліцензії на виробництво спирту до закриття підприємства, керівництво якого попалося на “ліваку”.

Демонополізація акцизові
не перешкода
Прихильники держмонополії загрожують “хаосом на ринку” і “соціальною нестабільністю” в регіонах у разі приватизації спиртзаводів, а потім їх ліквідації, що, мовляв, уже було в цукровій галузі. Та, до того ж, додають, гроші від продажу спирту перестануть наповнювати бюджет. Тільки весь цей галас — не що інше, як страшилки “для приїжджих”, оскільки в сусідній Росії, де немає держмонополії на виробництво спирту, нічого подібного не відбувається. Адже, по-перше, сьогодні йдеться, швидше, про демополізацію спиртової галузі, а не про її повну приватизацію. З великими потугами можна повірити в те, що інвестори погодяться вкласти гроші в застарілі підприємства, побудовані 50–60 років тому. При цьому треба врахувати, що наявні виробничі потужності — 66 млн дал спирту за рік — завантажено менше, ніж наполовину, а з 84 працюючих (згідно з офіційними даними) підприємств цікавими для інвесторів можуть бути тільки десять заводів, що виробляють 90% спирту в країні. Інші — або працюють кілька місяців на рік, або взагалі простоюють. Можливо, ці підприємства й можна використовувати для виробництва біоетанолу, про що нині модно говорити, однак для реалізації цієї програми теж потрібні визначені інвестиції.
По-друге, основні гроші держава одержує не від реалізації спирту, а від акцизного збору на алкогольну продукцію, сума якого значно перевищує суму виторгу. Приміром, у 2005 році акцизні надходження в Держбюджет від виробників горілки становили понад 2,83 млрд грн, а за три місяці 2006 року — понад 600 млн грн. Але ж, крім акцизу, виробники міцних напоїв платять ще й інші податки. Так що грошові надходження в державну скарбницю “не висохнуть” після приватизації спиртової галузі, а навпаки, повинні прибути, бо приватні компанії, крім сплати акцизного збору, купуватимуть іще й ліцензії на випуск і експорт спирту. А тут гроші, треба сказати, теж чималі: приміром, сім держсуб’єктів спиртоекспорту виплачують державі за ліцензії понад півмільйона гривень щорічно. Тільки Мінагрополітики вважає, що державі ці гроші не потрібні, чому й пропонує “з метою реалізації єдиної експортної політики й економії засобів” обмежитися видачею всього однієї ліцензії — концернові “Укрспирт”.
Винно-горілчана приватизація
Очевидно, уряд вирішив починати широкомасштабну приватизацію “гарячої” галузі з продажу винних і лікеро-горілчаних заводів (ЛГЗ), що через орендні відносини вже давно перебувають у руках приватного капіталу й фактично державою не контролюються. Мовляв, подивимося, що з цього вийде і як на це відреагує ринок. Уточнимо, що за минулі роки державна частка на цих підприємствах істотно зменшилася. Приміром, на Одеському коньячному заводі в держвласності сьогодні всього 4%, а решта 96% належить акціонерам. Така ситуація спостерігається повсюдно, оскільки, відповідно до умов договорів оренди, держава підтримує свою власність за рахунок амортизаційних відрахувань, а технічне переозброєння, нарощування потужностей, насадження виноградників (тільки на Одеському коньячному заводі висаджено 800 га), будівництво нових винзаводів — все це роблять за рахунок прибутку акціонерного, тобто приватного, капіталу.
При цьому слід зазначити, що ринок, скажімо, лікеро-горілчаної продукції (вино — це окрема тема) за останні три-чотири роки практично сформувався: сьогодні кількість виробників алкогольної продукції ледве сягає 200, однак приблизно 10–12 найбільших вітчизняних компаній виробляють понад 80% лікеро-горілчаних виробів: УВК Nemiroff, компанія “Імідж Холдинг” (ТМ “Хортиця”, “Благов” ), ТОВ “Союз-Віктан” (ТМ SV, Меdоff), корпорація “Олімп” (ТМ “Олімп”, “5 крапель”, “Смачна”, “Біленька”, “Вдала”), концерн “Оверлайн” (ТМ “Мягков”, “Штурман”), компанія “Національні алкогольні традиції” (ТМ “Хлібний дарунок”, “Байка”, “Цельсій”), компанія “Петрус” (ТМ “Златогор”, “Статус”), компанія “Князівський град” (ТМ “Мірна”), ТОВ “Гетьман” (ТМ “Гетьман”, “Первак”, “Пісня”), ЗАТ “Львівський лікеро-горілчаний завод” (ТМ “Володар”), ЗАТ “Одеський коньячний завод” (ТМ “Шустов”). Інші учасники ринку задовольняються регіональними нішами за принципом: де робимо — там і споживаємо, не претендуючи на провідні ролі на національному ринку. Тому для них приватизація горілчаних заводів, скоріше, нагадуватиме повсякденну зміну вивіски на фасаді будинку: з державних на яке-небудь АТ або ТОВ і ніяк не вплине на ефективність їхньої роботи та збільшення випуску продукції. Але якщо державі захочеться в черговий раз підвищити вартість ліцензії на випуск алкогольної продукції, то такі підприємства просто не виживуть. Разом з тим лідери ринку останнім часом не тільки реконструювали застарілі потужності, а й активно інвестували в будівництво нових сучасних підприємств з випуску винної та горілочної продукції. Сьогодні такі компанії, зазвичай, мають по кілька ЛГЗ у різних регіонах і більше за інших зацікавлені в приватизації не стільки ЛГЗ, скільки спиртових заводів як надійної сировинної бази, яка не залежить від примх чиновників.

Тетяна Степаненко