Спецможливості
Статті

ПРОБЛЕМИ МЕХАНІЗОВАНОГО ВИРОБНИЦТВА РИСУ

05.06.2008
810
ПРОБЛЕМИ МЕХАНІЗОВАНОГО ВИРОБНИЦТВА РИСУ фото, ілюстрація
Рис — вологолюбна культура, тому в нашій країні без зрошення його не вирощують. Витрата води на зрошення посівів рису сягає 20–30 тис. м3/га. Використання такої доволі великої кількості води не пов’язано з її витратою на транспірацію. Транспіраційний коефіцієнт рису майже такий самий, як і у пшениці, й становить близько 500 одиниць.

Проблеми механізованої технології вирощування рису нерозривно пов’язані з використанням зрошувальних систем, які будують для створення на полях регульованого водного шару та рівномірного розподілу води на них. Такі зрошувальні системи дають можливість повністю механізувати вирощування рису та культур, що входять у рисову сівозміну.


У рисосійних господарствах України основою інженерної рисової зрошувальної системи є поливні карти, які поділено на окремі чеки, відгороджені невеликими водоутримуючими земляними валами. Карти мають прямокутну форму, розміщують їх у напрямку основного схилу місцевості. Площа карти перебуває в межах 15–30 га за довжини гонів 1000–1500 і ширини 150–300 м. Межами карти служать зрошувальні та скидні канали, які проходять паралельно довшим її сторонам.


Поливну карту на чеки ділять валки. Поздовжні валки чеків ідуть паралельно з довшими сторонами карти. Площа чека — від 2 до 4 га, і залежить вона здебільшого від вирівняності рельєфу місцевості. Невеликі розміри чеків є однією із вад такої системи, бо через короткі гони зменшується коефіцієнт робочих ходів, знижується продуктивність агрегатів і, як наслідок, зростають витрати коштів на виробництво продукції.


Обов’язковою умовою успішного вирощування рису є ретельне планування рельєфу грунту. Сучасна техніка дає змогу планувати відхилення рівня грунту в чеках не вище 5 см, що створює перепад рівня води не більше 10 см. Така точність у плануванні сприяє утворенню рівномірного шару води та одержанню високих урожаїв. Висота шару води в чеках становить 10–15 см.


Колекторно-скидна мережа є складовою рисової зрошувальної системи. З її допомогою можна регулювати водний режим поля, відводити надлишки води з чеків для просушування їх перед збиранням урожаю.


Водоспуски застосовують для подавання води із зрошувача до чека і від чека на скидання. Іригаційну рисову систему устатковують потрібними регулюючими спорудами, а саме: шлюзами-регуляторами, перепадами, дюкерами, підпірними спорудами, аварійними скидами. Від злагодженості роботи цих споруд залежить правильне забезпечення водою окремих карт і зрошувальної системи в цілому.


Мережа доріг — невід’ємна складова рисових зрошувальних систем. Їх пов’язують із мережею зрошувальних і скидних каналів. Система доріг забезпечує зв’язок із полями та раціональне використання загальної системи. Ширина доріг має бути достатньою для безперешкодного проїзду всіх сільськогосподарських машин і агрегатів.


Для росту та розвитку рису велике значення має температурний режим. Насіння рису починає проростати за температури 12...14°С. Для нормального цвітіння й запилення рослин потрібна сонячна погода з температурою не нижче 18°С. Вегетаційний період у ранньостиглих сортів рису триває 100–110, а в пізньостиглих — 130–140 днів.


Запровадження та освоєння рисових сівозмін є основою системи заходів щодо найпродуктивнішого використання зрошуваних земель, підвищення родючості грунту й забезпечення завдяки цьому сталих урожаїв.


До кращих попередників рису належать люцерна, горох та інші бобові культури. Органічні речовини, які залишаються в грунті після цих культур, у разі затоплення без доступу повітря розкладаються, виділяють аміак і впродовж тривалого часу є джерелом азоту. Багаторічними спостереженнями встановлено: що вищий урожай попередньої культури, то вищою буде й урожайність рису.


Рис вибагливий до елементів грунтового живлення. Інтенсивний ріст і розвиток рису можливий лише за наявності в грунті достатньої кількості поживних речовин.


Для правильного визначення норм і доз мінеральних добрив варто знати, яка кількість поживних речовин виноситься з грунту разом із урожаєм. Дослідженнями встановлено, що для формування 1 ц зерна рису та відповідної кількості соломи витрачається 2,0–2,4 кг азоту, 0,8–1,0  фосфору та 2,3–2,5 кг калію. Крім того, з гектара посіву рис виносить майже 1 т кремнію, що концентрується переважно в листках і стеблах рослин.


Визначаючи оптимальну норму мінеральних добрив під майбутній урожай рису, слід враховувати запас поживних речовин у грунті, вид попередника та рівень запланованої врожайності.


Дефіцит азоту проявляється в поганому кущінні та сповільненому рості стебла, а також у світлішому забарвленні листків. За недостатнього забезпечення рослин рису цим елементом нижні листки мають жовтуватий колір, а верхні та середні — жовто-зелений.


Аналіз результатів польових дослідів свідчить, що норма азотних добрив коливається в межах 90–180 кг/га. Близько 70% цієї норми слід вносити за кілька днів до сівби, а решту — приблизно 30% — під час підживлення, яке проводять у період від появи сходів і до кущіння.


Основне внесення мінеральних добрив виконують розкидачами МВУ-8Б, МВУ-5А, МВД-900, МВД-100, МВУ-0,5 та ін. Для вищої ефективності добрива слід загорнути в грунт на глибину 8–10 см. Роблять це культиваторами для суцільного обробітку типу КП-4, КШУ-4 чи КПСН-4.


Уже на ранніх етапах розвитку для прискорення кущіння рослинам рису потрібен фосфор, бо в разі його нестачі листки стають темно-зеленими й тонкими, зменшується кількість паростків.


Найвищу врожайність рису на каштанових грунтах степової зони України мають за норми внесення фосфору 70–110 кг/га. Враховуючи особливу дію фосфору на рослини, слід усю норму фосфорних добрив вносити до сівби з обов’язковим загортанням у грунт. Підживлення посівів рису в пізніший період вегетації не збільшує його врожайності.


Не менш важливим компонентом живлення для рослин рису є калій, потреба в якому протягом вегетаційного періоду доволі висока. З урожаєм рису калію виноситься з грунту значно більше, ніж азоту та фосфору, бо він переважно міститься у листках і стеблах.


У зоні рисосіяння України більшість грунтів достатньо забезпечені калієм. Тому для отримання високих стабільних урожаїв рису достатньо внести калію 180–220 кг/га.


Потрібну кількість органічної речовини здебільшого забезпечують завдяки внесенню органічних добрив. Частіше — це підстилковий гній великої рогатої худоби. Оптимальна норма — 30–50 т/га. Вносять органічні добрива розкидачами кузовного типу ПРТ-16, ПРТ-10, МТО-12, РПО-6, МТО-6 тощо.


Для росту та розвитку рису велике значення мають мікроелементи: молібден, марганець, залізо, кобальт тощо. Найважливішим є залізо, яке сприяє окислювально-відновлювальним процесам у рослинному організмі. Заліза рослини рису потребують більше, ніж інші зернові та зернокруп’яні культури, а його вміст сягає 350–400 мг/кг сухої маси рослин. Бездефіцитний баланс заліза в грунті забезпечують внесенням залізного купоросу.


Ефективним способом застосування мікроелементів є передпосівна обробка насіння розчинами їх солей. Цю операцію виконують одночасно з протруюванням насіння. На 1 т насіння рису використовують близько 0,5 кг солей заліза, кобальту, молібдену та марганцю. За результатами наукових досліджень, завдяки обробці насіння мікроелементами, урожайність зерна рису зросла на 6–7 ц/га.


Поліпшення фізичного стану грунту, надання йому дрібногрудкуватої структури, збагачення орного шару киснем і знищення бур’янів, шкідників та збудників хвороб є найважливішими чинниками у підготовці грунту для висівання рису. Потрібні також максимальне його просушування та аерація, переміщення верхнього й нижнього шарів, загортання рослинних решток і ретельне вирівнювання поверхні.


Зяблева оранка в поєднанні з ретельним весняним обробітком та вирівнюванням поверхні є основою обробітку грунту. Оранка має велике значення в боротьбі з бур’янами, особливо з болотними, які уражують рисові поля, — бульбоочеретом, рогозом, очеретом та ін. Глибина оранки залежить здебільшого від типу грунту і змінюється у межах від 20 до 27 см.


Зяблеву оранку виконують плугами з передплужниками типу ПЛП-6-35, ПЛН-5-35, ПЛН-4-35, ПН-4-40 або оборотними плугами ППО-6-40, ППО-5-40, ППО-4-40, ПНО-5-40, ПНО-4-40 тощо. Зорані поля залишають до весни без додаткового обробітку.


Навесні на полях проводять суцільну культивацію на глибину 10–12 см, щоб краще провітрити та просушити верхній шар грунту. При цьому використовують парові культиватори типу КШУ-4, КШУ-8, КПЗ-9,7, КГ-4, КГ-8, КП-4 та ін.


На полях, засмічених болотними бур’янами та з надто ущільненим грунтом, навесні проводять обробіток лемішними лущильниками ППЛ-5-25 і ППЛ-10-25 на глибину 12–14 см.


Високу якість весняного обробітку грунту дають комбіновані агрегати типу АПБ-6, КААП-6, АГ-3, АГ-6.


Навесні поле вирівнюють, щоб потім, у період сходів і перед збиранням рису, можна було вчасно скидати воду. Для проведення цієї агротехнічної операції використовують планувальники П-2,8 або ПА-3 в агрегаті з тракторами ДТ-75М, ДТ-175С та Т-150-05. На ділянках виконують проходи у взаємно перпендикулярних напрямках або під кутом до напрямку руху агрегату. Після виконання експлуатаційного планування відхилення поверхні грунту від горизонтальної площини не повинно перевищувати 5 см, що дасть можливість забезпечити оптимальний для рослин водний режим.


Передпосівну культивацію з боронуванням проводять на глибину загортання насіння безпосередньо перед або водночас із сівбою. Для цього застосовують комбіновані агрегати для передпосівного обробітку РВК-3, РВК-3,6, РВК-5,4, РВК-7,2. Якісно проведений передпосівний обробіток сприяє рівномірному загортанню насіння та одержанню дружних сходів.


Сівба в оптимальні строки — важлива умова одержання високих урожаїв рису. Термін сівби та норму висіву насіння визначають для кожного конкретного господарства з урахуванням погодних, грунтово-гідрологічних умов і біологічних властивостей сорту.


Використання якісного посівного матеріалу є запорукою появи дружних сходів і розвитку рослин. Насіння рису І класу має відповідати таким посівним якостям: сортова чистота — не менше 98,0%, схожість — не нижче 95,0%, наявність домішок і зерен інших рослин — не більше 1,0%.


Терміни проведення посівних робіт визначають здебільшого з урахуванням погодно-кліматичних умов. При цьому слід враховувати не тільки сприятливі умови для нормального проходження перших фаз розвитку рослин, а й мати на увазі тривалість вегетаційного періоду сорту та умови його достигання. На Півдні України високий урожай рису доброї якості можна одержати, якщо достигання зерна закінчується не пізніше другої декади вересня. Дослідами встановлено, що для висівання рису оптимальним періодом є кінець квітня — початок травня, коли температура грунту на глибині загортання насіння не менше 12...14°С.


Залежно від грунтових умов, вирівняності поверхні грунту, типу зрошувальної системи, характеру та ступеня забур’яненості полів, застосовують той чи інший спосіб сівби рису, а також пов’язаний із ним режим зрошення. Рис висівають переважно звичайним рядковим або вузькорядним способами. Для цього використовують сівалки типу СЗ-3,6А, СЗУ-3,6А або їх модифікації.


Інтенсивність росту й розвитку рослин великою мірою залежить від глибини загортання насіння. Рис негативно реагує на глибоке загортання насіння. Оптимальною є глибина 1,5–2,0 см. Науковими дослідженнями встановлено, що в разі загортання насіння на глибину понад 3,0 см урожайність рису знижується на 15–20%.


Кількість продуктивних стебел на одиниці площі є одним із чинників, від яких залежить урожайність зерна рису. Найвищі врожаї одержують за наявності на 1 м2 приблизно 400–600 продуктивних стебел. Для забезпечення такої щільності слід висіяти на 1 га близько 6–9 млн схожих насінин.


Посівна норма тісно пов’язана з грунтовими та погодними умовами, режимом зрошення, наявністю бур’янів, способом сівби та властивостями сорту. На засмічених бур’янами ділянках і солончакуватих грунтах норму висіву насіння рису збільшують (порівняно з нормою висівання на чистих полях і каштанових грунтах).


На зріджених посівах урожай формується здебільшого завдяки волотям бічних пагонів, а на загущених — завдяки зерну головних волотей. Незважаючи на те, що на загущених посівах продуктивність кожної з рослин зменшується, валовий збір все ж таки зростає. Як свідчать дослідження, на посівах із більшою нормою отримують “вирівняніше” зерно. Воно достигає дещо раніше, ніж на зріджених посівах, тому доцільно застосовувати норму висіву 8–9 млн схожих насінин рису на 1 га.


Підтримання оптимального водного режиму протягом усього вегетаційного періоду є важливим чинником росту та розвитку рослин рису. Для отримання нормальних сходів одразу ж після сівби поле затоплюють шаром води завтовшки близько 10 см, щоб насіння набрякло. Цей період залежить від температури повітря, грунту та води, й триває від 3 до 8 днів. Після цього воду скидають, щоб до проростків надійшов кисень. Як тільки верхній шар грунту просохне і позначаться рядки, посіви раз чи двічі зволожують.


З моменту появи масових сходів посіви затоплюють шаром води 10–12 см, і цей рівень підтримують приблизно 20–30 днів, тобто до початку кущіння. На початку фази кущіння шар води зменшують до 5–7 см для того, щоб рослини могли добре розкущитися, бо глибоке затоплення у цей час пригнічує розвиток кореневої системи. Після кущіння рівень води піднімають до 10–15 см і тримають його до настання воскової стиглості.


Шар води відіграє значну роль у формуванні мікроклімату рисового поля. Він істотно регулює температурний режим грунту, сприяє нагромадженню, збереженню й перерозподілу тепла, а також зменшує коливання температур удень та вночі.


Водний режим повинен не тільки створювати сприятливі умови для розвитку культурних рослин, а й певною мірою знищувати бур’яни, шкідники та водорості.


Протягом вегетаційного періоду гектар рисового поля потребує 18–20, а на легких грунтах — близько 22 тис. м3 води. Кількість води, яку слід подати на 1 га протягом сезону, називають зрошувальною нормою. Вона залежить від механічного складу грунту, глибини залягання підгрунтових вод, погодних умов і злагодженості роботи елементів зрошувальної системи.


За постійного затоплення вивчення водного балансу рисового поля дає можливість встановити складові витрат води, потрібні для формування врожаю рису, й коефіцієнт корисного використання води.


Зрошення рису має кілька етапів: первинне затоплення (відразу після сівби), повторне затоплення (після появи сходів), підтримання потрібного рівня води на поверхні поля та скидання її залишків перед початком збиральних робіт. Секундну витрату води пересічно на 1 га рисового поля називають гідромодулем. У різний період вегетації рису потреба у воді неоднакова.


Рисосійні господарства використовують скидні води для поливання інших сільськогосподарських культур, зокрема овочів, кукурудзи, люцерни тощо. Проведені дослідження підтвердили, що коли концентрація солей не перевищує 1 г/л води, то її можна використовувати для поливання, тим самим підвищуючи коефіцієнт використання поливної води.


Повніше використовувати природні ресурси дає змогу технологія вирощування рису з глибоким загортанням насіння та одержанням сходів без затоплення полів.


Науковими дослідженнями встановлено, що під шаром води немає кисню, тому уповільнюється проростання насіння рису, внаслідок чого погіршується його схожість, а самі сходи стають ослабленими та зрідженими. Найсприятливішим середовищем для проростання насіння рису є вологий грунт. У разі висівання насіння у вологий грунт із глибоким загортанням період від висіву до сходів триваліший, але календарно поява сходів рису та достигання врожаю в цілому відбуваються раніше.


Вирощування рису за технологією з глибоким загортанням насіння дає можливість одержувати рівномірні сходи, а цвітіння рослин і достигання врожаю відбувається за кращих умов. За багаторічними дослідними даними Українського науково-дослідного інституту зрошувального землеробства, вирощування рису за технологією без затоплення дає збільшення врожаю зерна рису, порівняно зі звичайною технологією, приблизно на 5 ц/га, а у недостатньо теплі роки прибавка врожаю становила 8–9 ц/га.


Висівати насіння на велику глибину можна лише на незасолених грунтах. За такої технології кращими попередниками рису є зернові та зернобобові культури, а також люцерна й однорічні трави.


Під майбутнє висівання рису поле готують з осені. Спочатку виконують дискування або лущення стерні попередника дисковими знаряддями, а в разі потреби (після люцерни) проводять лемішне лущення на глибину 5–6 см. Через 10–12 днів після цього застосовують оранку на глибину 20–22 см. Експлуатаційне вирівнювання поверхні грунту слід виконати до зими.


Для збереження грунтової вологи рано навесні поле боронують важкими боронами типу БЗТС-1,0. Наявність вологи в грунті гарантовано забезпечить добрі сходи зерна рису та їх ріст на початку вегетації.


Напередодні сівби вносять фосфорні добрива і виконують передпосівний обробіток на глибину загортання насіння, після чого грунт прикотковують.


Висів рису з глибоким загортанням насіння розпочинають, коли грунт на глибині 10 см прогріється до температури 8...10°С. Для рисосійних господарств Півдня України такі погодні умови настають приблизно в половині квітня. Це дещо раніше, ніж у разі вирощування рису за технологією із затопленням полів. Запізнення із сівбою може призвести до висушування верхнього шару грунту, що негативно вплине на появу сходів.


Важливою є глибина загортання насіння. На важких грунтах вона має бути 4–5, а на легких — приблизно 6–7 см. Після сівби поле обов’язково прикотковують.


Щоб одержати потрібну густоту посівів, потрібно використовувати насіння з високою енергією проростання і висівати на 1 га не менше 7–8 млн схожих насінин.


Механізована технологія вирощування рису без початкового затоплення значною мірою змінює поливний режим рисових полів. Дослідження свідчать, що найвищий урожай зібрали на плантаціях, де чеки затопили через 10–15 днів після появи сходів. При цьому постійний шар води на посівах рису з глибоким загортанням насіння треба робити після підживлення азотними добривами та обробки полів гербіцидами проти злакових бур’янів.


Одержання сходів рису завдяки природним запасам вологи в грунті скорочує період затоплення поля на 20–30 днів, дає можливість на кожному гектарі зекономити близько 5,0 тис. м3, зменшує пошкодження рослин рису вологолюбними шкідниками.


Висока забур’яненість посівів рису є однією з основних причин одержання низьких урожаїв цієї культури. Дослідженнями встановлено, що на рисових полях росте близько 250 видів бур’янів, але найбільшої шкоди завдають 30 їх видів. Визначено, що бур’яни можуть спричиняти втрати врожаю рису від 10 до 60%.


Усі бур’яни, що ростуть на рисових полях, можна поділити на такі групи: суходольні, вологолюбні, болотні, водяні та водорості. Суходольні бур’яни не витримують тривалого затоплення, тому не засмічують полів, вони ростуть лише на схилах каналів і на валах.



Найбільш поширеними і шкодочинними серед бур’янів є вологолюбні та болотні. Серед групи вологолюбних бур’янів найчастіше дошкуляють плоскуха рисоподібна, плоскуха великоплідна та плоскуха звичайна.


Бур’яни болотної групи найбільше поширені на залитих водою і заболочених грунтах, легко витримують тривале й глибоке затоплення. Чисельність їх у чеках відчутно збільшується, якщо рис вирощувати на одному полі кілька років підряд. Розмножуються болотні бур’яни насінням, бульбами та кореневищами. Серед болотних бур’янів найчастіше зустрічаються бульбоочерет морський, бульбоочерет компактний, рогіз широколистий, рогіз вузьколистий і судак зонтичний.


У посівах рису боротися з бур’янами можна, тільки поєднуючи агротехнічні й хімічні заходи. До агротехнічних заходів належать правильні сівозміни, вчасний і якісний обробіток грунту, ретельне очищення посівного матеріалу та утримання в чистоті зрошувальної мережі.


Як свідчить практика, успішна боротьба з бур’янами на рисових полях без застосування хімічних препаратів практично неможлива. Тож, вибираючи засоби захисту рослин рису, слід враховувати загальну специфіку розміщення рисосійних господарств у межах країни, тобто те, що цю культуру вирощують поблизу з курортними зонами Півдня України, де особливо суворі екологічні та санітарні норми.


 Найоптимальнішою з погляду ефективності дії та екологічної безпеки є обробка посівів рису композицією гербіцидів Фацет КС (Німеччина) та Сіріус (Японія).


Великої шкоди завдають рисовим посівам хвороби. Найпоширеніші з них: пірикуляріоз, фузаріоз, альтернаріоз та гельмінтоспоріоз. Основними причинами рознесення хвороб є рослинні рештки та вирощування рису на одному місці протягом кількох років. Для боротьби з ними слід перед сівбою протруювати насіння фунгіцидами, а щоб локалізувати хвороби, врожай потрібно збирати в стислі строки, а солому та післяжнивні рештки спалювати.


Рослини рису пошкоджує чимало шкідників. Найпоширенішими є муха прибережна, комарики-дзвінці, рачок щитневий тощо.


У боротьбі зі шкідниками слід дотримуватися сівозмін, правильного режиму затоплення чеків; використовувати сорти, стійкі до ураження; знезаражувати насіння та обробляти посіви інсектицидами.


Важливим етапом механізованого виробництва рису є збирання. До початку збиральних робіт воду з чеків скидають, щоб висохла поверхня грунту.


Збирають рис як роздільним способом, так і прямим комбайнуванням. Складність збирання пов’язана із біологічними властивостями рису: з достиганням зерна листостеблова маса ще має високу вологість. До того ж, у кожній волоті зерно має різний ступінь стиглості. Тому для рівномірного достигання та можливості застосування прямого комбайнування посіви обробляють десикантами.


Розпочинають збирання тоді, коли не менше 75% зерна має повну стиглість. Вологість зерна у період збирання повинна становити 22–24%, а незернової частини врожаю — 60–70%.


У валки рис скошують навісними валковими жатками ЖРВ-5 і ЖРН-5, які навішують на комбайни. Для кращого підсихання та провітрювання валків залишають стерню заввишки 15–20 см. Через 3–5 днів, за умови сприятливої погоди, валки підбирають і обмолочують. Не можна допускати великого розриву в часі між скошуванням і підбиранням валків, тому що тривале лежання скошеного рису призводить до погіршення якості врожаю та його втрат.


 Вологість зерна рису на момент обмолоту має становити 18–20, а соломи — 30–38%. Скошений рис обмолочують спеціальними рисозерновими комбайнами СКПР-6 “Колос”, СКД-5Р “Сибіряк”. Конструктивною особливістю рисозбиральних комбайнів є наявність двох барабанів: штифтового та бильного. Для якісного обмолочування валків і забезпечення мінімальних втрат слід встановити швидкість обертання штифтового барабана 650–680, а бильного — 850–900 хв-1.


Рисову солому найкраще збирати за потоковою технологією з одночасним подрібненням і транспортуванням тракторними причепами 2ПТС-4-887Б до місця зберігання. Така технологічна схема дає можливість без затримки приступити до підготовки грунту.


Після обмолочування зерно обробляють на зерноочисних машинах ЗАВ-25, ЗАВ-40, ЗАВ-50 та зерноочисно-сушильних комплексах КЗС-50, КЗС-25Ш і КЗС-25Б. У господарствах, де обсяги вирощування рису невеликі, використовують зерноочисні машини ОВП-20А, ОВС-25, МС-4,5.


Доведення зерна до оптимальної вологості є потрібним технологічним заходом, який сприяє створенню кращих умов зберігання врожаю. Оптимальна вологість зерна рису має бути не більше 14%. За вищої вологості його уражають шкідливі мікроорганізми, й воно втрачає схожість.


В. Марченко,


канд. техн. наук, доцент,


Національний аграрний університет

Інтерв'ю
Наскільки важливо дбати про якість зерна? Що таке нотифікації і чому їх варто боятися Україні? Які хвороби зернових є загрозою для іміджу української сільгосппродкції propozitsiya.com розповів 
Керівник СТОВ "Дніпро" (Чорнобаївський р-н Черкаської обл.) Андрій Душейко
Керівник СТОВ «Дніпро», що на Черкащині, Андрій Душейко є унікальною постаттю в українському агробізнесі, адже свій чималий практичний досвід вирощування овочевих та польових культур вдало поєднує з серйозною теоретичною базою, будучи... Подробнее

1
0