Партизанськими стежинами

На перетині трьох областей, на північному сході Полтавщини, доволі далеко від жвавої магістралі між двома українськими столицями є невеличкий райцентр Котельва. Батьківщина Сидора Ковпака знана працьовитими та наполегливими людьми, а також, власне, “Батьківщиною”. Саме таку назву має відомий далеко за межами ковпакового краю сільськогосподарський виробничий кооператив. Непопулярна нині форма господарювання потерпає від нападок владців усіх рівнів. Однак, попри офіційний державний спротив, вона існує і де-не-де доводить своє право на існування, демонструючи приватникам, що “закамуфльовані колгоспи” (визначення віце-прем’єра Івана Кириленка) здатні забезпечити “колгоспникам” пристойний рівень життя та певні соціальні гарантії, що у наш час нечасте явище навіть для колись потужних міських промислових підприємств.
Чому саме сільськогосподарський виробничий кооператив і чи не складно працювати в атмосфері державної “прохолоди”? — цікавимося в голови правління сільськогосподарського виробничого кооперативу “Батьківщина” Олександра Коросташова. “Нині багато твердять про господарювання на приватній основі, але з колективними відносинами праці, — зазначає пан Коросташов. — Наразі маємо період об’єднання, створення асоціацій, консорціумів. Так, щоб нині вижив один, неможливо. Ухвалено багато добрих законів, але ж вони не виконуються. Чим поганий закон про соціальний розвиток села? Чому він не виконується? Звісно, ці запитання риторичні. У нашому господарстві приділяємо належну увагу соціальним питанням. Скажімо, школа мала б фінансуватися з держбюджету. Проте всі “шкільні” питання вирішуємо ми. Облаштували лікарню. Людина має право з майнового паю сплатити за навчання в інституті. Так нині здобувають освіту понад 20 осіб. У 2001 році ми вклали в соціальну сферу 1 млн 470 тис. гривень, у 2002 році — 1 млн 200 тис. гривень. Коли ми визначалися, чим нам бути, та йшли до того, щоб стати сільськогосподарським виробничим кооперативом, складно було. Я все ж таки голова аграрної комісії Полтавської облради. На мене скоса поглядали. Щоб бути більш науково обізнаними, ми звернулися до Української академії аграрних наук. До нас приїхали досвідчені фахівці, з якими ми відпрацювали Статут. І дійшли висновку, що будемо сільськогосподарським виробничим кооперативом. В основу трудових відносин у нас покладено колективні. Госпрозрахунок, бригадні ради та інші питання формують стосунки між правлінням і трудовим колективом. Яка б форма власності не була, якщо не будуть відпрацьовані взаємини з трудовим колективом, тобто люди не будуть зацікавлені у результаті своєї праці, то на позитивні результати сподіватися не варто. Якщо порівняти з 1985 роком, то ми не втратили ані у валовому виробництві продукції, ані у виробництві продукції на 100 га. Поголів’я ВРХ, свиней, птиці зросло порівняно з попередніми роками. Всі форми стимулювання залишили в господарстві. Додатково видаємо м’ясо, борошно, молоко, картоплю. У нас 16 підрозділів і всі працюють на госпрозрахунку. Маємо чотири магазини та кафе. Я, звісно, не маю права засуджувати приватників і, власне, приватне господарювання як таке. Проте в приватній формі є, сказати б, елементи соціального вибуху. У нас 650 засновників і кожен має право висловитися. А приватник одного чудового дня може сказати: все, мені не потрібне сільське господарство, я надалі ним не займатимуся. І засуджувати його можна хіба що морально. А люди, які на нього працювали, залишаться без роботи.
Неподалік Котельви (28 кілометрів) є господарство “Правда”. Вони просилися до нас: мовляв, потерпаємо, допоможіть. Ми пішли назустріч, змінили статутний фонд, і нині там є кваліфіковане керівництво, господарство працює. А в майбутньому плануємо зробити господарство підрозділом нашого кооперативу з правами дочірнього підприємства. Розумієте, найпростішим шляхом було б поїхати туди, зібрати земельні паї (багато хто, до речі, саме так і робить), але я на це не пішов. Що таке кооператив на сьогодні? Це, насамперед, люди, які впливають і на виробництво, і на керівництво господарства. Кожний підрозділ — це маленький кооператив із відповідними повноваженнями. Керівники підрозділів вирішують усі питання, навіть зарплатні. Межа повноважень підрозділу обумовлена угодою між правлінням і бригадною радою".
Голова кооперативу поспішав, маючи приємні клопоти (саме цього дня з пологового будинку забирали щойно народжену онуку, з видатною подією "Пропозиція" щиросердно вітає пана Коросташова), і тому запропонував за більш докладною інформацією звернутися до свого заступника з економічних питань. Бесіду з пані Любов`ю ведемо в затишному котелевському кафе, де нашими сусідами виявилися симпатичні та чемні діточки-першокласники, що з апетитом ласували морозивом. “Батьківщина” потурбувалася про те, щоб дітлахи не зголодніли в обідню годину.
Чим ваше господарство різниться з іншими? — запитуємо у заступника голови правління сільськогосподарського виробничого кооперативу “Батьківщина” Любові Березки. “Нічого аж надто нового в нас немає, але повного госпрозрахунку, на який ми перейшли ще у 1980-х роках, намагаємося не втратити, — підкреслює пані Любов. — Робота кожного керівника пов’язана не лише з виробництвом, а й з економічним боком справи. Важливо не те, скільки виробляти, а те, якою ціною і як. Впродовж усіх років, яка б зарплата не була, ми не втрачали преміальних. Наприкінці року ми обов’язково преміювали за економію виробничих витрат. Коли видавали премію, ми порівнювали, хто і як підвищив свої показники порівняно з минулим роком. Ми проводили економічне навчання, два роки навчали керівників, спеціалістів, обліковий персонал. Щомісяця проводимо зібрання правління з економічних питань, щокварталу — загальні збори, на яких звітуюся я як заступник голови сільськогосподарського виробничого кооперативу з економіки. Звітуюся, що ми вторгували, за що вторгували, що нам більше вигідно, куди ми витратили кошти й хто найбільше витратив, який підрозділ. Усе починається з економіки. Розумієте, багато є потужних господарств із здібними кваліфікованими освіченими керівниками. Проте у більшості з них усе замикалося на керівникові. Когось заохотити або покарати, виписати якусь допомогу — всі ці питання має вирішити голова. У нас цього немає. І, може, один із секретів наших успіхів полягає саме у максимальній самостійності виробничих підрозділів. Більшість питань вирішують у них. Керівник кожного виробничого підрозділу фактично є господарем свого підрозділу. Для оцінки праці всіх працівників від голови до сторожа використовуємо в роботі КТУ (коефіцієнт трудової участі). Якщо, скажімо, по підрозділу заробітна плата становила 20 тис. гривень, то, крім того, ще 6 тис. гривень бригадна рада має право розподілити між достойними. Практикуємо доплати за стаж, а також доплати з фонду керівника. Можуть дати комусь більше, комусь менше, а комусь, якщо низький КТУ, взагалі нічого. Правління своєю чергою затверджує рішення бригадної ради. Або, скажімо, людині потрібна квартира, допомога якась, гроші на операцію тощо. Керівник підрозділу більше своїх людей знає. Спершу звертаються до нього. Після цього бригадна рада вирішує просити правління кооперативу виділити з майнового паю, приміром, 1000 гривень на операцію чи оплатити навчання дитини у вузі. Правління працює лише з підрозділами. Основний документ — це угода між правлінням і трудовими колективами, в якій обумовлено, що правління зобов’язується щомісяця платити зарплату, виконувати всі нормативи з охорони праці, а колектив зобов’язується виробити певну кількість продукції з певними витратами. До бригадної ради входять бригадир і рядові члени. Й, якщо член ради неактивна людина, то через рік його вже не оберуть.
Якщо в нас який-небудь підрозділ нерентабельний, то керівник добровільно йде у відставку. У нас на кожного спеціаліста і керівника розроблено функціональні обов’язки. Ми трошки додали до рекомендованих. Кожен керівник підрозділу відповідає за соціальний стан своїх працівників.
Взагалі у нас у штатному розкладі є посада інженера з соціальних питань (це голова профспілки). Утримуємо дві школи. Практикуємо безкоштовне харчування для школярів до 7-го класу. У Котельві чотири господарства. І до нашої школи ходять навчатися й діти працівників інших господарств, але ми вирішили на малечі не економити, й дітям працівників інших господарств ми так само надаємо безкоштовне харчування. Крім того, непогано обладнано й наш дитячий садок. Даємо малятам і мед, і свіжі овочі, щоб вони не почували себе в чомусь обділеними. У нас працює п’ять їдалень. Для тих, у кого КТУ не менше одиниці, запровадили безкоштовне харчування. Щороку будуємо не менше десяти будинків. Останнім часом не лише будуємо, а й купляємо (у Котельві дуже велика пропозиція на ринку нерухомості).
Не почуваються чужими й пенсіонери, які віддали свої кращі роки роботі у нашому господарстві. Допомагаємо їм зерном, борошном, олією, крупами, цукром. Після жнив замовляємо автобуси, провозимо пенсіонерів полями, відзначаємо обжинки і обов`язково до столів запрошуємо пенсіонерів.
Втім проблем у нас, як і назагал у вітчизняному сільському агросекторі, — безліч. Я не пам’ятаю за 30 років роботи у сільському господарстві, щоб зернові були збитковими. Торік значна частина сільськогосподарських підприємств була збитковою. Цілий рік чекаємо, як манни небесної, цього зерна. Нарешті ми його отримуємо. А його забирають майже задарма (за 250 гривень). А в нас виходу немає. Адже скрізь треба платити. Треба, щоб і заборгованостей по зарплаті не було, й інші платежі вчасно слід сплатити. Ми підрахували, що тільки через зниження цін на продукцію ми втратили у 2002 році 2,5 млн гривень”.
Фахівці, які прогнозують цьогорік неврожайне літо, на жаль, радше, мають рацію. Чиновницьке перестрахування у вигляді аж надто вже непереможних попередніх реляцій викликає занепокоєння. А справді, чи будемо з хлібом? Відвідання таких господарств, як “Батьківщина” у Котелевському районі Полтавської області переконує: будемо! Побажаємо ж українським хліборобам належних цін на зерно, адже селянська праця, піт і кров, пролиті під час гонитви за урожайними звитягами, варті найвищого пошанування.

***Віддаленість Котельви від київської траси далася взнаки під час дороги додому. Відвідавши відомий навіть за межами України центр гончарства Опішню (до речі, надпривабливий за цінами гончарський базарчик гостинно зустрів київських візитерів), ми заблукали й до траси пробивалися справжніми партизанськими стежинами. Втім, ми не розчаровані. Побільше би на нашій Батьківщині було б таких “Батьківщин”, як у Котельві.
P. S. “Пропозиція” висловлює щиру подяку завідувачу кафедри аграрного менеджменту Київського національного економічного університету Віталію Нелепу за сприяння у підготовці матеріалу.
Олексій Рижков