Цукрова промисловість Франції: реформа без ІстерІЇ

25–26 березня в Національному університеті харчових технологій відбулася щорічна конференція українських цукровиків. Проблеми галузі відомі, “Пропозиція” писала про них неодноразово. Та, на жаль, замість серйозних реформ галузі, її керівники весь час пропонували якісь адміністративні заходи, що, зрештою, як і слід було очікувати, закінчувалися повною невдачею.

Оскільки наші чиновники та бізнесмени весь час використовують аргумент типу “а ось у Франції” (Німеччині, Аргентині, Америці тощо — країну обирають залежно від того, де відповідна галузь одержує найбільше субсидій із держбюджету), цікаво довідатися: то як же там, у Франції?
Так от, на березневій конференції цукровиків один день, 26 березня, був присвячений цукроварінню Франції, на якому з низкою доповідей виступили топ-менеджери Національного синдикату виробників цукру Франції. Стисло, по-діловому, без істерії на кшталт “Гине вітчизняна бурякоцукрова галузь” французи розповіли про свої здобутки, проблеми, шляхи їхнього подолання.
Отже, на сьогодні у Франції (населення — 62 млн), яка 2007 року виробила 4,45 млн тонн цукру, працює лише 30 цукрових заводів і два рафінадні заводи (50 заводів — у 1990 році). Середня потужність одного заводу — 12,5 тис. тонн буряків за добу (або вчетверо більше, ніж в Україні). Тривалість сезону цукроваріння — 84 доби.
Тут треба зазначити, що клімат у Франції значно м’якший за український, тож у французів немає потреби, як у наших буряківників, стаханівськими темпами до морозів викопати всі буряки (а вони потім на заводах гниють у кагатах).
З одного гектара французи мають 12 тонн цукру (рис. 1), а вітчизняні умільці — вчетверо менше, хоча витрати на один гектар нині приблизно однакові (французькі фермери продають цукрові буряки заводам за 27 євро/т — 215 грн/т), що свідчить про таке: або ми не вміємо працювати, або жадоба вітчизняних буряківників не має меж (задекларувати великі витрати, натомість нічого не внести і ще вимагати від уряду субсидій на рівні європейських). На площі 600 тис. га (у півтора раза меншій, ніж в Україні) французи одержали в 2,5 раза більше цукру!
Виробництво цукру у Франції стабільне роками (рис. 2). В Україні ж — як на першотравневій демонстрації: то нікого, а то всі одразу. У Франції (як і взагалі в усьому ЄС) діє система квотування виробництва цукру. За “перевиконання плану” “ударників капіталістичної праці” штрафують у розмірі 500 євро за кожну понадпланову тонну. Коли в Україні 2006 року виробили цукру аж 2,6 млн тонн (або на третину більше, ніж треба), нікого не покарали, навпаки, наші стахановці ще й хизувалися досягненням і вимагали винагороди у вигляді закупівлі надлишків цукру за державний кошт до Аграрного фонду.
У Франції, згідно з реформою Спільної сільськогосподарської політики ЄС, планово скорочують площі під цукровими буряками (рис. 3). В Україні, де не знають, що робити з уже виробленим цукром, уряд заохочує збільшувати площі під буряком, обіцяючи платити по 100 “баксів” за гектар посівів (як співали у відомій пісні, “я другой такой страны не знаю” — як красти, то мільйонами!).
Добре знаючись на економіці, французи втілюють у життя “економіку масштабу” — ефективність великих потужних цукрових заводів є більшою за ефективність вітчизняних цукроварень, більшість із яких належить ще до “времен Очакова и покоренья Крыма”. Тому кількість цукрових заводів у Франції постійно скорочується, а їхня потужність зростає (рис. 4 і 5). От і нині у Франції має закритися ще п’ять цукрових заводів. До речі, радіус сировинної зони цукрового заводу у Франції не перевищує 40 км. Наші ж селяни часто возять той буряк за дві сотні кілометрів, а то й далі.
Коли французи розповідали про здобутки своїх виробників цукру, наші “професіонали” сиділи тихо, немов у рота води набрали. Замість розробки ще 10–15 років тому програми системного реформування галузі, наші цукровики воліли й надалі вести dolce vita (“солодке життя”), видумуючи всілякі дурниці на кшталт мінімальних цін, державного регулювання ринку цукру тощо. Щось ефективно регулювати наші чиновники не вміють за визначенням — освіта не та, тож ринок сам усе відрегулював. Хоч і жорстко, проте справедливо. Французи планово виводили заводи з експлуатації, планово зменшували площі під буряками, виплачуючи відступне невдахам. Українські ж цукрові “професіонали” марили про світове панування — про вихід на європейський ринок зі своїм напівцукром. Тож і маємо те, що маємо…

Юрій Михайлов