Не тоді коня сідлати, як треба сідати

14 квітня цього року найвпливовіші гравці українського ринку цукру (“Інцукорпром-К”, “Цукровий союз “Укррос”, “Українська продовольча компанія”, “Астарта-Київ”, ЮВС) та Національна асоціація виробників цукру влаштували прес-конференцію для засобів масової інформації. Навіщо зібрали прес-конференцію? Щоб через ЗМІ всіх налякати (особливо уряд) новиною, що “гине український бурякоцукровий комплекс” і під шумок “вибити” з уряду величезні кошти на своє існування.

Десь неявно витала над цим дійством примара СОТ. До речі, враження таке, що керівники всіх галузей АПК тільки вчора дізналися про те, що Україна цього року стане членом СОТ — до цього судного дня ніхто не готувався. Ось, наприклад, голова правління НАСУ “Укрцукор” Микола Ярчук заявив, що “Укрцукор” гадки не має, які саме домовленості щодо цукру зафіксовано в умовах приєднання України до СОТ. Але ця інформація наявна, наприклад на веб-сайті Мінекономіки і є, на відміну від усієї інформації Держхарчопрому, відкритою (безоплатною). Та й “Пропозиція” про ці умови писала ще з 2004 року: щорічна квота — 260 тис. тонн цукру-сирцю з митною ставкою два відсотки.
Загальний настрій зібрання був досить песимістичний.
Дмитро Баринов, президент ТОВ “Інцукорпром-К” зазначив: “Ми можемо втратити цукрову галузь як таку. Ситуація на ринку цукру сьогодні дійшла практично до так званої точки повернення. Точки, пройшовши яку, Україна назавжди втратить свою цукрову промисловість. Усі вцілілі заводи працюють нижче собівартості, аграрії не прагнуть сіяти цукрові буряки, тобто, замість проблеми надлишку білого цукру, ми одержимо в цьому сезоні проблему дефіциту. Перед виробниками стоїть дилема: або зупиняти заводи, або фінансувати їх за рахунок інших прибутковіших видів діяльності”.
Підтримав його й Олексій Крутибіч, директор ВАТ “Цукровий союз “Укррос”. За його словами, галузь не просто стоїть сьогодні на колінах: уже вирита для неї могила. “Ми не бачимо для галузі не те що післязавтрашнього дня, ми не бачимо навіть завтрашнього”, — доповнив колег Михайло Гольденберг, генеральний директор ТОВ “Українська Продовольча Компанія”.
Аби не бути звинуваченим у голослів’ї, наведу аргументи наших цукрових “експертів” і покажу всю їхню неспроможність.

Виробництво цукрових буряків є нерентабельним
У 2007–2008 маркетинговому році мінімальна ціна на цукор, яку затвердив уряд, становила 170 грн/т разом із ПДВ (Постанова КМУ №404 від 07.03.2007). Реально ж цукрові заводи України закуповували сировину за ціною, вищою відсотків на 20. Так, за даними Держкомстату України, середня ціна закупівлі цукрових буряків у 2007 році становила 202,50 грн/т, або 40,10 дол./т. У 2006 році (даних за 2007 рік ще немає) середня закупівельна ціна на цукрові буряки для цукрозаводів у США становила 44,80 дол./т). Різниця — 4 дол./тонна.
Так от, практично за однакових цін, у США (з їхніми високими зарплатами) виробництво цукрових буряків є достатньо рентабельним, а в Україні — ні.
Відповідь може бути лише одна: українські виробники цукрових буряків або дуже жадібні, або просто не вміють працювати.
Середня врожайність цукрових буряків у США — 600 ц/га, в Україні — вдвічі менша (293 т/га). Чому така низька врожайність? Якщо не дотримувалися агротехнологій (не внесли потрібну кількість добрив, не обробили засобами захисту рослин тощо), то, відповідно, й витрати на вирощування мали б бути менші. Якщо ж витрати були на рівні американських, то, скоріше за все, буряки ті “висіяні” лише на папері.
Наші цукровики лякають нас оптовими цінами на цукор до літа 2008 року на рівні 3300 дол./т. Заради ясності наведемо світові ціни на цукор-сирець та білий цукор (дані МСГ США).
Завважте, що український цукор не є білим — це щось середнє між сирцем і білим цукром.
Навіть якщо світова ціна цукру в 2008 році сягне 400 дол./т і навіть 500 дол./т, вона все одно виявиться значно меншою за середню собівартість українського цукру — 3215 грн/т (637 дол./т).
Постраждає продовольча безпека країни
Це вже викликає справжній подив. Аграрні чиновники та “експерти” мислять у термінах принаймні 70-річної давнини: під “продовольчою безпекою” вони по-сталінському розуміють самозабезпечення, немовби Україна з усіх боків оточена ворогами. Проте ще 1961 року ООН визначила продовольчу безпеку як доступ населення до якісних продуктів харчування за прийнятними цінами. Зрештою, ми всі були свідками того, як цукровики не могли виробити потрібну кількість цукру наприкінці минулого століття й на початку нинішнього, і дефіцит був покритий за рахунок імпорту та переробки цукру-сирцю. Отже, продовольча безпека країни не постраждає. Постраждають капітали тих, хто вклав свої “нажиті непосильною працею” мільйони в абсолютно безперспективні цукрові заводи. Нам ще не вистачало оплакувати збитки олігархів!

Треба бути патріотами України!
Як казав Семюель Джонсон, патріотизм — це останній притулок негідника (“Patriotism is the last refuge of scoundrel”). Тобто, коли вже немає інших аргументів, закликають до патріотизму.
Тож щодо патріотизму. Якщо український цукровий комплекс не спроможний виробити конкурентоспроможну продукцію, то й дідько з ним! Навіщо марно спалювати імпортні енергоносії разом із паливом на вирощування, збирання та транспортування буряків; природний газ (через ціни на який мало не доходить до війни з Росією); на виробництво мінеральних добрив і роботу парових котлів цукрових заводів, якщо кінцеву продукцію (цукор) можна купити набагато дешевше? Зрештою, за пільговою ставкою 2% в Україну завозитимуть лише 260 тис. т цукру (267 тис. т, — починаючи з 2010 року). На імпорт цукру поза цією квотою встановлено заборонне мито 50%: імпорту цукру поза пільговою квотою просто не буде. Тож в українських цукроварів є ніша в 1,45–1,65 млн т продукту.
І до речі, щодо патріотизму. Нещодавно Верховний cуд України відмовив найбільшим виробникам цукру України (в тому числі “УкрРосу” та “Астарті”) в задоволенні касаційних скарг щодо штрафу, який на них наклав Антимонопольний Комітет України за цінову змову на ринку цукру. Всі ми пам’ятаємо, як улітку 2005 року ціни на цукор злетіли до 6–7 грн/кг. Хто б казав про патріотизм!

Не допустити іноземний капітал!
З усіх трибун, на всіх зустрічах керівники держави переконують іноземців у інвестиційній привабливості України взагалі та сільського господарства, зокрема, закликають їх вкладати сюди гроші, а наші цукровики раптом заявляють: “Не допустити іноземний капітал!”. Чого б це?
А річ у тім, що, вбухавши “свої” мільйони, але не маючи належних знань, освіти та досвіду, щоб змагатися із західним менеджментом, наші цукровики знайшли ще один “аргумент”: “Прийдуть іноземці і все скуплять!”.
От прийшли іноземці (південно-африканська “Сан Інтербрю” та скандинавська “Балтік бевереджіз холдинг”) та скупили більшість українських пивзаводів. То що “Чернігівське”, “Львівське”, “Славутич” тощо перестали бути українським пивом? Хіба пивоварні компанії перестали виробляти пиво з українського ячменю? Хіба не український цукор додають у пиво? А може, кетчупи “Чумак” чи “Торчин”, які виробляють компанії, що належать західним “Нестле” та “Орла фудз”, виробляють не з українських помідорів? Або молочну продукцію миколаївського та уманського заводів французької компанії “Лакталіс” виробляють не з українського молока? То для чого своє невміння працювать видавати за національну трагедію?
Навпаки, треба залучати іноземний капітал для створення нових та модернізації старих переробних підприємств, які б випускали українську продукцію світового рівня.

Зафіксувати ціну!
В Європейському союзі, на який так часто люблять посилатися наші аграрні чиновники та експерти, здійснюється широкомасштабне реформування цукрової галузі. Суттєво зменшуються субсидії в галузь, закриваються заводи. Тим, хто виходить із “гри”, сплачують “відступне”. Політика фіксованих цін в Європі призводила до того, що накопичувалися величезні запаси цукру, які потім доводилося експортувати, витрачаючи шалені експортні субсидії. Європа була найбільшим у світі експортером білого цукру. Загалом страждала вся економіка ЄС: спочатку втрачало населення, яке змушене було купувати продовольство за високими цінами (високі інтервенційні ціни на цукор), а потім з бюджету ЄС субсидувався експорт. Навіщо це Україні?
А є країни, де ринок цукру держава не регулює? Наші “експерти” та “політики” одноголосно стверджують — немає! Але я відповім: панове, — “ще раз у перший клас!”. Ринок цукру не регулюють у таких країнах, як Канада, Австралія, Гватемала, Південно-Африканська Республіка і т. д. Хто заважав переймати саме їхній досвід? До речі, Канада — це та країна, де цукор виробляють як із цукрових буряків, так і з цукрової тростини.
Вживати негайних жорстких загальнодержавних заходів!
Ще в далекі 30-ті роки минулого століття нобелівський лауреат з економіки Рональд Коуз казав, що уява державних чиновників дуже обмежена, і найкращим регулятором ринку є сам ринок. Ми всі знаємо якість указів, законів, постанов, наказів тощо, які приймають вищі органи влади в Україні. Практично немає закону, до якого не треба було б тлумачення Конституційного суду.
До 1999 року цукровики запевняли, що без державного регулювання ринку цукру галузі настане кінець. Верховна Рада України прийняла тоді закон “Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру”, та краще, однак, не стало. Ні цукровики, ні “вчені” з Інституту аграрної економіки не спроможні сформулювати хоча б засади цукрової політики, бо ніхто нічого не знає і вчитися не хоче. А тому, замість прийняття нового закону, який ще більше зарегулює ринок цукру, може, краще прийняти закон, згідно з яким ринок цукру став би нерегульованим, як у Канаді?

Закуповувати цукор для Держрезерву
Держрезерв і так планово здійснює оновлення державних резервів, у тому числі цукру — старий продав, новий купив. Але цукровики ведуть мову не про це: вони хочуть, щоб Держрезерв викуповував усі надлишки цукру, які вони з великого розуму виробили. Добре, викупили. Наступного року — те саме, бо зникла загроза надлишків виробництва:  Держрезерв викупить. От тільки, що Держрезерву робити з цими надзапасами цукру? До того ж, збереження — грошей коштує.
Питання до цукровиків: 2006 року, коли уряд встановив квоту на виробництво цукру в 1,840 млн тонн, для чого треба було виробляти 2,6 млн тонн? Кого було покарано за порушення закону?
Повторюю: наші цукровики живуть ще в добу сталінізму — головне виробити! Чому ніхто не думає, куди ми вироблений цукор продамо? Тим більше, що за межами України він нікому не потрібний. У 2006 році вдалося збути іноземцям аж… 8 тис. т цукру.

Насамкінець
Час підбивати підсумки. Я щиро вітаю вступ України до СОТ. Закінчується ера дилетантів, невігласів, горлопанів у економіці країни. Сільське господарство України нікуди не подінеться: все ж таки в Україні мешкає майже 50 млн людей, яким треба щодня їсти. Крім того, зростає попит на продовольство в світі: є кому продати те, що виробить український АПК за умови, що наша продукція відповідатиме світовим стандартам. Відбудеться оптимізація галузей АПК — не виробляти те, що невигідно, і виробляти те, на що є попит. 

Юрій Михайлов