Нагул великої рогатої худоби: дешево і прибутково

Нагул великої рогатої худоби: дешево і прибутково

Закінчення. Початок у №6/2002

Слід звернути увагу і на підбір худоби для нагулу, хоча вибір у нас тепер вельми скромний. Залежно від розміщення району нагулу залежить те, якій породі худоби варто віддати перевагу під час її закупівлі.
На високопродуктивних пасовищах, та ще й з підгодівлею концкормами, найкраще нагулюють живу вагу масивні породи великої рогатої худоби з високою енергією росту. Це — голштинізована чорно-ряба худоба, яка становитиме більшість у процесі закупівлі, симентальська порода, особливо м’ясного напряму продуктивності, та нововиведені м’ясні породи — українська м’ясна, волинська, поліська.
На малопродуктивних пасовищах поліської зони зі збідненим ботанічним набором культурних трав, особливо в періоди відсутності опадів та низького травостою, краще почуваються абердин-ангуська, герефордська, поліська, волинська породи та їхні помісі, хоча сформувати із такого поголів’я гурти для заготівельників — річ не проста через незначну кількість такого поголів’я. Тому гурти будуть змішаними ще довго.
Закуповуючи худобу, слід звернути увагу і на вік, екстер’єр, вагу, вгодованість та здоров’я тварини. Найкращими вважають тварин вагою 3–3,5 ц, які після закінчення нагулу матимуть живу вагу 4,2–4,7 ц, але таких гуртів буде дуже мало. Можна допускати до нагулу бугайців по 2,5 ц, але після закінчення нагулу їх жива вага становитиме 3,7 ц, тому без заключної інтенсивної відгодівлі забивати їх недоцільно. Непогано реагують на нагул і худі корови, але за наявності всіх зубів. Узагалі для нагулу вигідно заготовляти худобу нижчої за середню вгодованості.
Пасовища слід широко використовувати і для утримання молодняку менших вагових категорій. Пасовищне вирощування молодняку, у тому числі теличок, відрізнятиметься від нагулу тим, що згадане поголів’я буде залишене на відтворення. Для такого поголів’я слід відводити кращі пасовища та не жорсткий режим нагулу. Не можна допускати, щоб в одному гурті були тварини різної живої ваги, а тим більше різної статі, оскільки молоді тварини напасаються скоріше, а наївшись, лягають відпочивати, тоді як велика худоба ще голодна і продовжує пастися. У такому разі гуртоправу доводиться або “вкладати” на відпочинок весь гурт (тобто і тих тварин, які ще не наїлися), або тримати на ногах сите поголів’я.
Оптимальним вважають гурт до 200 голів. У сформовані з корів гурти треба пускати по 2–3 бугаї, що сприяє спокійному нагулові і одержанню добрих результатів.
По закінченні формування гурта тваринам обов’язково проводять ветобробку, нумерують їх, зважують, оформляють детальну гуртову відомість і передають гурти під відповідальність пастухів. На один гурт достатньо трьох пастухів (старший гуртоправ, молодший передовий і кашовар), можна мати ще одного, підмінного, пастуха. Якщо гурти формує сільськогосподарське підприємство, то старший пастух повинен обов’язково представляти це господарство, а інші можуть бути найняті з місцевого населення з метою економії накладних витрат.
Пастухи мусять добре знати площу та межі пасовища, його стан, підбирати “тирло”, місце обіднього та нічного (якщо поблизу немає приміщень) відпочинку худоби і розбивати стан. Тирло зазвичай розміщують на відстані 300–500 м від водопою. Ближче до води тирло розбивати не варто, бо худоба заходитиме у воду, забруднюючи й каламутячи її. Тирло має розміщуватися на підвищенні або на схилі, щоб вітер обвівав тварин у спеку і відвівав хоч трохи мух і мошкару і щоб у непогоду дощова вода стікала вниз. На тирлі потрібно закопати 4–5 нетесаних стовпців для чесання тварин. Бажано, щоб у пастухів були розбірний шалаш або намет. Пастухи повинні мати коней із сідлами та собаку, а ще сокиру, лопату, молоток, цвяхи, ножа, мотузку, налигач, батоги, деякі медикаменти (карболку, дьоготь, креолін, нафталін, іхтіолку) , троакар та ін. Усе це дещо спрощується, якщо для “тирла” використовують садиби ліквідованих колгоспів.
В Україні прийнято виділяти по 1–2 га пасовищ на 1 голову. Бажано, щоб площа, відведена під пасовища, складалася з твердих пасовищ, сінокосів та, за можливості, м’яких перелогів. Відростання трави на різних ділянках пасовищ відбувається неодночасно. Пастухи мусять знати, де і яка рослинність є і коли краще стравлювати ділянки (тому наймати бажано пастухів місцевих). Спочатку використовують тверді грунти із залишками тогорічної сухої рослинності, а в міру відростання молодої трави — слід переходити на свіжий зелений корм, не перевантажуючи ділянки випасання, що дасть можливість скоріше повертатися до їх використання знову.
Раніше практикували відгінне пасовищне утримання худоби. Нині господарства Черкаської області здійснюють перші спроби використання пасовищ Київського Полісся, проте, на жаль, це тільки перші паростки. До них мали б приєднатися господарства лісостепової зони, які мають худобу і не мають пасовищ. Наводимо розрахунок-калькуляцію ефективності вирощування на нагулі в Поліській зоні привезеного з інших районів області молодняку великої рогатої худоби.
Після повернення в господарства зазначене поголів’я на 120 днів (листопад-лютий) ставиться на інтенсивну відгодівлю: за середньодобового приросту 900 г одержуємо 108 кг валового приросту на кожну голову, яка вже досягає живої ваги 383–413 кг і готова до забою.
Поголів’я можна й не повертати в господарства, а реалізувати на місці — місцевим сільськогосподарським підприємствам або заготівельним організаціям (але тоді на нагул бажано ставити тварин більшою живою вагою).
Початок пасовищного сезону
Ані на мить не можна забувати про шкоду, що її може завдати пасовищам раннє весняне стравлювання. Для збереження пасовищ та їх продуктивного використання потрібно дотримуватися таких умов:
1. Не допускати випасання дуже рано навесні.
2. Не пасти худобу протягом сезону на тій самій ділянці часто.
3. Не випасати угіддя до дуже пізнього часу восени.
Великою спокусою є бажання вигнати на випас худобу якомога раніше, надто коли запаси кормів закінчуються і худоба марніє на очах.
У дослідах на 2 ділянках одержано такі результати: на першій ділянці траву скошували (начебто її стравлювала худоба), коли вона досягала 5 см висоти, на другій — 16 см. Трава першої ділянки до того часу (через 3 тижні після першого скошування) досягла 6 см. За цей час від двох скошувань першої ділянки одержано сіна 1/3 від того, що одержано від скошування другої. Через 3 тижні трава другої ділянки знову відросла на 16 см. Далі обидві ділянки скошували через кожних 3 тижні і щоразу друга давала кращий результат. За весь період вихід сухої маси з другої ділянки, де траву почали скошувати за досягнення нею висоти 16 см, був у 2,4 раза більшим. Пояснюється це тим, що раннє скошування трави, так само як і раннє стравлювання її худобою, знесилює рослини, що не встигають розвинути достатньо потужну кореневу систему, яка забезпечила б швидке наростання зеленої маси.
Крім того, ранньої весни грунт вологий, легко ущільнюється худобою і втрачає свою структуру, коренева система пошкоджується. З настанням спеки такий грунт тріскається і пересихає. Наукові джерела свідчать, що стравлювання пирійного пасовища 4–5 разів за сезон з місячним інтервалом призводить до майже повної загибелі рослинності через 3 роки. Особливо негативно реагують на інтенсивне випасання злакові трави, що мають мичкуваті кореневу систему і кореневища. Часте витоптування худобою краще переносять рослини, що мають веретеноподібний головний корінь.
Тому рекомендують випасати одну ділянку не більше 3 разів за сезон. Це особливо важливо сьогодні, коли щороку орендують багато земель, не дбаючи про їх збереження, не кажучи вже про поліпшення.
Прийоми нагулу
Питання розподілу часу протягом доби між випасом і відпочинком гуртів є актуальним. Тут усе залежить від пори року, погоди, характеру пасовища, вгодованості худоби та інших складових.
Гурт виганяють з тирла для випасання зі сходом сонця. Якщо пасовище багате на соковиту рослинність, худобу випускають на пасовище після того, як зійде роса, щоб запобігти тимпанії тварин, особливо там, де в пасовищній траві є багато бобових. Підняту після ночівлі худобу переганяють на пасовище, по дорозі розвертаючи її в одну лінію. Таким розвернутим строєм пастухи і ведуть весь свій гурт вперед, завертаючи тварин, що забігають наперед і підганяючи тих, що відстають. Гурт у 200 голів займає по фронту до 300 і в глибину — до 100 м. Після 2,5–3-годинного (залежно від травостою) випасання худоба починає лягати і їй потрібно дати 1–1,5-годинний відпочинок на цьому ж таки стравленому місці. Після відпочинку гурт знову випасають, підганяючи його до водопою. Напившись, худоба попасом іде до тирла, де її вкладають на відпочинок на 2–3 години.
Після обіднього відпочинку худобу гонять в інший бік і, описуючи дугу, спрямовують до водопою, потім пасуть до напасання і знову вкладають на відпочинок. Підняту худобу ввечері, в темноті, помалу підганяють попаски до тирла, де вона й ночує.
Наводимо й інший розпорядок: на просторих пасовищах худобу виганяють у степ о 6 годині ранку і пасуть до 9 години, підганяючи її до водопою. Після водопою худоба попаски іде до тирла, куди вона потрапляє об 11 годині і де відпочиває до 4-ї. З 4-ї по 7-му худоба пасеться, о 7-й після водопою повертається попасом до тирла, куди вона потрапляє о 9-й вечора. Практикують навіть нічне, з 12-ї ночі, випасання худоби, з 3-ї по 6-ту худоба знову відпочиває. У середньому худобу слід випасати не менше 10–12 годин.
На дослідній станції “Ворзель”, враховуючи свої специфічні умови, худобу абердин-ангуської породи, в основному маточне поголів’я з приплодом і телиць, випасають з 8-ї ранку до 6–7-ї вечора, напуваючи її з канав пойми та влаштовуючи на відпочинок прямо на пасовищі з 12-ї до 15-ї.
Вночі худоба відпочиває на вигульному майданчику біля корівника, де влаштований навіс для підгодівлі телят на підсисі. Такий режим випасання впродовж багатьох років (попри велике навантаження на пасовища) забезпечує на кінець сезону високу вгодованість маток, незважаючи на 8-місячний підсисний період і своєчасне їх парування. Пастухи повинні забезпечити, аби худоба в період випасання рухалася помалу, “з ноги на ногу”, долаючи в день до 10 км. Якщо пасовища погані, худоба може проходити в день до 16 км. Це мають врахувати господарства, що не мають досвіду випасання м’ясної худоби і, як показала практика, не мають передового пастуха (бо економлять), який весь час стримував би енергійний поступальний рух гурта. Це призводить до того, що худоба вибирає кращу траву, постійно стравлюючи її, не даючи відрости, що спричинює її випадання, інші ж трави вона не споживає, просто витоптує.
Помітно впливають на результати нагулу і погодні умови. Дощова погода або надмірна жара приводять до зменшення приростів. У вітер і спеку худобу треба пасти проти вітру, у холодну погоду — за вітром.
Не менше значення має й напування. Худобу достатньо поїти 1–2 рази чистою, проточною, холодною водою (у жару — 3 рази): до 60 л на голову на день, у холодну пору року — 1 раз.
В Україні основні випаси лежать у поймах річок Дніпро, Десна, Ворскла, Дністер, Сейм, Тетерів, Уж, Здвиж та інших, малих, річок. Доступ до водопою має бути постійним. Впровадження нагулу великої рогатої худоби значно зменшить затрати праці, витрати концентратних кормів та енергетичних ресурсів, істотно вплине не здешевлення виробництва та поліпшення якості яловичини.

В. Славов,
д-р с.-г. наук, професор, членкор УААН,
П. Шуст,
канд. с.-г. наук,
Інститут м’ясного скотарства УААН