Криза системи фінансування села та виробництва на селі

Про деградацію села та поглиблення кризових явищ на селі говорять усі: від фермера чи голови сільради до Президента й прем'єр-міністра. Всі чомусь порівнюють дотації польським виробникам з українськими дотаціями і відкидають можливість конкуренції. Але з поляками нас різнить дуже багато і, найголовніше, -
не суми дотацій, а ставлення до села. У поляків - це любов до села та бажання допомогти йому, в нас - це показати любов до села чи церкви перед камерами й велике бажання залишити все як було, без змін та тривалих структурних перетворень. Але, як сказав колись улюблений письменник: якщо зірки запалюють, значить, це комусь потрібно. Тож треба спочатку збагнути, чому ці перетворення не потрібні.

Щоб зрозуміти це, варто бодай побіжно подивитися на системи фінансування й розподілу та самого розпорядника цих коштів - Міністерство аграрної політики України.
1. Фінансують село згідно з різними законами, щороку в закон про бюджет закладають ставки дотації на гектар чи одиницю продукції тощо. Розробляє ці норми міністерство на власний, нікому не зрозумілий, розсуд. Хоча, що в цьому дивного? Сидячи в затишних кабінетах у центрі Києва, без обговорення з громадськістю чи органами місцевого самоврядування або сільськогосподарською палатою, хіба можна розробити путній документ. Так, в Австрії без погодження із сільськогосподарськими палатами не може бути й мови про прийняття закону. Саме вони оцінюють вплив нового закону на ситуацію в селі. У нас такої палати просто не існує, хоча організація з такою назвою є. Тобто хто і як розробляє суму та механізм допомоги, знають лише міністр та його підлеглі, які ці відомості нікому не розголошують. Тому вплинути на цей процес ніхто не може, і, як наслідок, посада міністра сільського господарства (як і іншого міністра. - Прим. ред.) є предметом торгу будь-якої коаліції.
2. Розподіляють ці кошти за різними каналами.
n Безпосередньо через міністерство та його управління в областях. Усі дотації (надання) розподіляє голова обласного управління сільського господарства, до якого практично не можна добитися. Під час "п'ятирічки смертей" у газетних повідомленнях про смерть секретаря ЦК була фраза "до тіла покійного були допущені". Так і до голови управління АПВ має доступ невелика кількість близьких виробників, які постійно одержують дотації. Через зайнятість та відрядження ця особа не встигає прийняти всіх, а довірити розподіл іншим - у нас якось не заведено. Тому в кінці року кошти повертають у Державний бюджет як неосвоєні. Обліку чи інформації про те, хто, коли та скільки отримав дотації, ви не знайдете ніде: це закрита інформація навіть для казначейства. Навести порядок у МінАП в Україні ніхто не спроможний. Тож на посаду голови обласного управління АПВ у нашій державі конкурс більший, ніж на посаду голови СБУ області. Як водиться, якщо голова управління АПВ родом з певного району, то туди спрямують найбільші бюджетні фінансування й дотації. Так, наприклад, бюджет і штат управління АПВ Мукачівського району вдвічі більший, ніж в інших районах Закарпатської області. Така сама картина і з дотаціями.

• Через Фонд підтримки фермерських господарств. Фонд тепер став елітарним клубом, де питання про надання допомоги вирішує громадська організація - Асоціація фермерів та приватних землевласників. Ця громадська організація делегує своїх членів у комісію з розподілу коштів і має більшість у комісії. Як і в управлінні АПВ, фермери, близькі до керівництва Асоціації, допомогу отримують щороку. За це вони відвідують збори, передплачують газету "Фермер України" та платять членські внески. Відомості про надані кошти не можуть одержати навіть районні управління АПВ, оскільки керівництво Асоціації, м'яко кажучи, не реагує на їхні запити або дає сумарну інформацію по районах. Той, хто не передплачує газети і не платить внесків, не має й допомоги. Держава фактично створює привілеї для однієї громадської організації, яка потім виконує роль громадськості на різних заходах на принципах бартеру.
• Ще допомогу надають через об'єднання виробників чи державні підприємства, асоціації. Це може бути "Агролізинг" або інша організація. Дані про використання цих коштів теж неможливо проаналізувати з відомих уже причин.

3. Розпорядник коштів - Міністерство аграрної політики.

• Розпоряджаючись усім, міністерство ні за що не відповідає. За зміни уряду міністрів залишали частіше незмінними. В Польщі, якщо міняють уряд, міняють і керівників усіх управлінь та відділів. У нас не має ротації з 1991 року на рівні середньої ланки, що унеможливлює зміни в системі.
• Структура міністерства незрозуміла. Так, міністр має 10-15 заступників, що за нинішнього стану сільського господарства видається дуже дивним.
• На офіційному сайті міністерства не можна знайти й відомості про програми фінансування, вимоги та використання коштів у регіонах.
• У разі невикористання коштів на місцях гроші повертають у бюджет. До того ж, ніхто в міністерстві не відповідає за невиконання цієї програми, така практика навіть заохочується. Наприклад, є програма відшкодування страхових платежів (50%) за страхування посівів та врожаю. Ці кошти вже впродовж п'яти років не використовують, і винні, на думку міністерства, страхові компанії. Тобто винного (відповідального) в міністерстві знайти не можна.
• Впливу на управління в областях міністерство не має. Роботу з органами місцевого самоврядування практично не координують, і кожна область затверджує сільськогосподарські програми на власний розсуд.

Є й непомітні, але дуже важливі проблеми:

• господарства, які одержали дотації, піддають нескінченним перевіркам КРУ. Користуючись тим, що сільські виробники недосконало знають закони, КРУ вичавлює з них останні "соки" в прямому й переносному сенсі;
• не можуть одержати дотацій дрібні виробники, які не зареєстровані як фермери;
• одержати дотації стає дедалі важче. Довідок треба зібрати силу-силенну, і міністерство вигадує нові вимоги, які суперечать навіть здоровому глузду. Приміром, отримавши 100 гривень на гектар, частину врожаю треба віддати державі без фіксації ціни. Не зрозуміло, що це - форвардний контракт чи сон рябої кобили?

Отже, система надання дотацій в Україні:

• сконцентрована в одних руках;
• непрозора й незрозуміла;
• лише сприяє росту корупції на місцях, в областях і в Києві;
• непідконтрольна громаді та громадським організаціям;
• потрібна досить вузькому колу осіб і не доступна широкому загалу сільгоспвиробників.

Чи є вихід із ситуації? Є, але певне коло осіб не дозволить змінити це становище. На жаль, швидко змінити ситуацію просто неможливо. Для цього потрібні десятки років і структурні зміни.
Розподіл коштів треба передати в районну раду, тобто в комісію із сільського господарства районної ради, і рішення проводити через сесію. Наприклад, є дотації на сади-виноградники. Взяти за базовий період 1991 рік і виділити допомогу не на область, а на райони згідно з показниками зібраних яблук чи винограду в 1991 році. Але має бути умова: хочете отримати дотацію, закладіть у бюджеті ще 10 чи 15%. Так роблять у всьому Європейському Союзі для того, щоб усі працювали над своїм майбутнім. Розпорядником коштів буде районна рада, а виконавцем - районне управління АПВ. Поляки сьогодні деякі дотації ділять на села чи на одного мешканця - це не ідеально, але все ж таки вихід у даній ситуації. Процедура винесення рішення на районній раді є набагато кращою, ніж одноосібне рішення голови управління АПВ чи закрите засідання Фонду підтримки фермерських господарств, бо на раді треба мати авторитет і показники.
І якщо голова районної ради матиме кошти на розвиток села від Державного бюджету, фонду фермерів та власні кошти, то це буде серйозний стимул для розвитку. Але така система невигідна ні Києву, ні області, бо тоді ніхто не бігатиме коридорами міністерства, добиваючись аудієнції з керівником управління чи керуючим відділенням фонду, не платитиме внесків, не передплачуватиме газети, не бігатиме на виборах. Тобто і розподіляти кошти, і відповідати за свої дії має один орган місцевого самоврядування, хоча це може бути й спеціально створена комісія, і всі рішення мають бути публічними.
Але поки що прозора система не потрібна нікому, бо тоді треба визнати, що сьогодні в сільському господарстві - хаос, а для управління хаосом не треба так багато управлінців. Київ та області так відірвалися від реального стану речей (це добре видно з виступів урядовців), що поліпшити ситуацію вони вже не можуть, навіть якби й дуже захотіли. Отож, розподіл коштів треба передати органам місцевого самоврядування. А всі зміни до законів слід приймати не у Верховній Раді, а затверджувати на місцях, попервах хоча б після обговорення в комісіях обласних рад із сільського господарства.
На жаль, у нас уже немає часу на затяжні дебати. Ці негативні процеси тільки прискорюватимуться у зв'язку зі вступом України в СОТ, що відкриє наш ринок для виробників інших країн.

О. Омельченко,
виконавчий директор
Дорадчого центру "Терра Деі"