Чи вплинуть урядові зміни на сільськогосподарські машини?

В умовах перманентної зміни влади...” — черговий доповідач на засіданні галузевої колегії, що її організував Департамент тракторного і сільськогосподарського машинобудування на базі ВАТ “ТОДАК” (Київський завод з виготовлення обладнання для агропромислового комплексу), поскаржився на урядову нестабільність. Власне, саме змінні напрями політичних вітрів певною мірою не дають призвичаїтися сільгоспмашинобудівникам до правил гри на ринку. На проблемі плинності кадрів в урядових структурах, Міністерстві промислової політики та Департаменті наголошували промовці. Адже новий міністр — нова команда і, відповідно, — нові вимоги, новий стиль керівництва, нові ініціативи. А хочеться, як підкреслив один із директорів підприємств, стабільності. “Програма без фінансування — ніщо” — цей рефрен повторюють виробничники вже впродовж багатьох років, а за умов кардинальних змін на владному Олімпі та зверхнього ставлення до ініціатив попередників-опонентів стабільне фінансування будь-якої програми є проблематичним.
Розпочалася колегія на мажорній ноті. Екскурсія цехами заводу “ТОДАК”, а надто цифри середньої зарплати (2700 гривень за місяць) справили приємне враження і зумовили білу заздрість до тодаківців у директорів інших підприємств. Технологічне обладнання для АПК від ВАТ “ТОДАК” — це крок у найближче майбутнє, як, власне, і вся інфраструктура підприємства. 6-, 8- та 12-рядкові сівалки СТВТ із системою внесення міндобрив (або без неї) допоможуть точно висіяти насіння буряку, кукурудзи, соняшнику, сої, бавовни тощо. Сівалки СЗТ призначено для рядкового висіву  насіння  розміром  від 2 до 10 мм зернових, зернобобових і дрібнонасіннєвих культур. На ВАТ “ТОДАК” відчувається певний наліт столичної респектабельності, якої так бракує пострадянським виробникам сільгосптехніки. Втім, після побаченого на заводі розпочалася серйозна розмова про будні сільгоспмашинобудівників. А вони аж надто вже не святкові.
Для багатьох підприємств галузі в усій своїй гостроті постала кадрова проблема. Адже речовий ринок або столичний супермаркет пропонують провінційній молоді привабливіші умови праці, ніж заводи сільськогосподарського машинобудування. Як там казав герой Олега Басілашвілі з фільму “Кур’єр”: “Ми, наше покоління, воліємо знати, в чиї руки потрапить споруджена нами будівля”. Втім, якщо герой фільму режисера Карена Шахназарова за зовнішньою респектабельністю приховував блюзнірство та, якщо так можна сказати, відверту нещирість, то таке запитання з боку старшого конструкторського покоління, яке сягає пенсійного віку і не бачить не те щоб гідної, а взагалі жодної заміни собі серед молоді, є загальноукраїнським болем. На жаль, працівники деяких (дуже не хочу вживати слово “більшості”) машинобудівних заводів опинилися в статусі соціальних аутсайдерів через мізерну зарплатню й складні умови праці. Де вона, здібна молодь? Часто буваючи в аграрних університетах і чуючи розповіді деканів і ректорів, пересвідчився, що талановитої юні, в тому числі й інженерної, у нас вистачає, але по закінченні навчання молодий фахівець, зазвичай, обходить машинобудівні заводи десятою дорогою, долучаючись до колективів зарубіжних представництв і численних невеличких фірм-дилерів, які в змозі запропонувати гідну оплату праці.
“На сьогодні немає незадоволеного попиту” — ця фраза також лунала на засіданні колегії. Але на тлі загального зростання в сільгоспмашинобудуванні відставання за двома найважливішими позиціями — зернозбиральні комбайни та трактори — є відчутним. На превеликий жаль, цей віз і донині майже там, де він був на зорі української державності. “За всіма прогнозами, врожай зернових цього року сягне 40 мільйонів тонн. У цьому непоганому результаті є певна заслуга й українських сільгоспмашинобудівників”, — підкреслив заступник міністра промислової політики Валерій Третьяков. Голова Держдепартаменту тракторного й сільськогосподарського машинобудування Володимир Саченко зауважив: “За перше півріччя 2006 року підприємства  тракторного  й сільськогосподарського машинобудування та машинобудування для переробних галузей АПК виготовили продукції та надали послуг на 1 млрд 112 млн гривень, реалізували продукції на мільярд 126 млн гривень, що становить, відповідно, 100,7 і 100,9% від обсягів виробництва та реалізації за минулий рік. На експорт реалізовано продукції на 345 млн гривень, зростання становило 43%”.
Побудова міцних бар’єрів для імпортної сільгосптехніки — одна з панівних ідей, проголошених на зібранні. Протекціонізм для вітчизняних виробників — це добре, але ж в умовах остаточної перемоги над імпортом не підвищується якість сільгосптехніки. Не думаю, що українські сільгоспвиробники були б у захваті від таких кроків. Росія як ринок? Звісно, це непогана перспектива. “Наш ринок — ринок Росії”, — сказав мені колись в інтерв’ю заступник директора одного з великих машинобудівних підприємств. І взаємини з росіянами в царині сільгосптехніки можна назвати діловими. У найближчих планах українців — створення в Росії спільного торгового дому, який займався б питаннями просування української продукції сільськогосподарського машинобудування на російський ринок. Статусу тенденції вже набуло придбання українськими сільгоспмашинобудівниками заводів у Росії. Зокрема, “Червона Зірка”, “Гідросила”, “Брацлав” зробили такі кроки, а російські аграрії мають змогу придбати продукцію з логотипами українських фірм, вироблену в Росії. На черзі — розширення співпраці з Казахстаном, Молдовою та Узбекистаном.
 Машинобудівники скаржаться на довгочасну систему відшкодування ПДВ. Адже серед підприємств є експортно орієнтовані, частка експорту в яких становить 85%. Виходить так, що обігові кошти вимиваються з обігу. Вони нагромаджуються в державі. Як наслідок, чи не повний брак обігових коштів у заводів. Відтак — безліч звертань на підприємства з питаннями: “А чи не збанкрутіло ваше підприємство?” Годі й казати про те, як такі запитання впливають на мікроклімат у колективах.
Серед позитиву слід назвати умови про співпрацю сільгоспмашинобудівників із Ощадбанком. Департамент запланував закумулювати кошти саме в цьому банку, водночас відкривши в ньому рахунки підприємств. Це дасть змогу підприємствам одержати річний кредит під 13, а на три роки — під 14%.
“Треба продавати не те, що вироблено, а виробляти те, що можна продати”, — ця фраза директора Інституту аграрної економіки УААН Петра Саблука —наче дороговказ для машинобудівних заводів. Однак Програма розвитку сільськогосподарського машинобудування — це не заспокійлива ін’єкція для виробників неякісної продукції, а, радше, вітер, що має принести зміни у нормативну базу, кадри, в підходи до розв’язання технічних проблем, в ментальність аграріїв і машинобудівників.
Державна підтримка машинобудівних заводів? Так, вона конче потрібна, але за умови грамотного використання державних коштів (адже триповерхові котеджі наша нація будівельників зводить швидко), щоб гроші йшли справді на модернізацію виробництва, а не на модернізацію приватного машинного парку, долученого до державної кишені. Адже на нараді йшлося й про те, що деякі з керівників машинобудівних підприємств не в змозі були скласти план використання державних коштів, як магічне заклинання, повсякчас повторюючи: “Ви дайте, а там...” “Там” — і так все буде гаразд, а як буде “тут”? Оновлення основних фондів — проблема номер один для підприємств сільськогосподарського машинобудування. Адже виробляти на застарілому обладнанні “довершену сучасність” не можна.
Неформальна частина машинобудівного саміту пройшла на затишному теплоході “Алмаз”. Відкриваючи її, директор Департаменту тракторного і сільськогосподарського машинобудування Володимир Саченко жартома зазначив: “Деякі директори заводів, дізнавшись про теплохідну прогулянку, відмовилися брати в ній участь, мотивуючи це невмінням плавати”. Втім, уміння триматися на плаву в суворому океані сучасного ринку — найголовніша риса сучасного директора та його колективу, адже коли він буде (та й чи буде взагалі?) рятувальний круг від держави. А на нього з не меншими підставами претендують й інші “моряки”. 

Олексій Рижков