Безпека продуктів харчування: як виграти за поганого розкладу

У Національному аграрному університеті 23–24 вересня відбулися Міжнародна конференція та “круглий стіл” із питань безпеки та якості харчових продуктів. Конференцію організували Українсько-Європейський дорадчий центр із питань законодавства (UEPLAC) і посольство Франції в Україні в співпраці з Міністерством аграрної політики, Міністерством юстиції, Національним аграрним університетом, Українською аграрною конфедерацією, Українською академією аграрних наук.

Потреба проведення такої конференції зрозуміла: в травні Україна стала повноправним членом СОТ, і провідні країни-члени запитали, як в отому фільмі “Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено”: “А що ви тут робите?” (з вашими архаїчними стандартами та вимогами щодо системи безпеки харчових продуктів, якими ви начебто збираєтесь завалити Європу).
Відсталість чинної системи якості та безпеки продуктів харчування в Україні вже констатували в попередньому прес-релізі: “…(вона) все ще перебуває під впливом планової економіки колишнього Радянського Союзу з переважанням обов’язкової сертифікації продукції за застарілими ГОСТ-стандартами”. Тобто маємо відставання від світу в галузі безпеки харчів, щонайменше, років на двадцять.
А наші чиновники пафосно повторюють: “Великий потенціал і просування на світові ринки”. Аж тут Юрій Мельник видав щось незвичне, перераховуючи проблеми з цим самим “просуванням”: “Неможливим є експорт продукції тваринництва, оскільки ветеринарна служба свого часу не зробила відповідних кроків”. Як у тій пісні: “Если где-то кое-кто у нас порой…”.
То що ж робити? Вдатися до документа “Розробка й адаптація нових стандартів”. Взагалі-то стандарти є віддзеркаленням вимог суспільства, в даному разі Товариства  споживачів, до безпеки харчових продуктів, які трансформуються у вимоги до виробників продуктів харчування. Але “народ безмолвствует”, а тому рішення, як у давні радянські часи, приймають директивно: “Ласкаво повеліти зволив”.
І що означає слово “адаптація”? Взагалі “адаптація” означає “пристосування”. Адаптуємо європейські стандарти до українських реалій, тобто стрімко погіршуємо показники? Пристосовуємо українські реалії до європейських стандартів? Ні, щось не лізе. Добре, що бодай є бажання щось робити. Хоча, якщо робити, не відаючи що, то може вийти не зовсім те, що хотілося.
Прояснив ситуацію радник при Мінагрополітики пан Жан-Жак Ерве: мова йде про постійне приведення законодавства у відповідність із науковими і технічними досягненнями в санітарії. Система безпеки має гарантувати санітарний нагляд та реакцію в разі потенційної або реальної загрози. Держава має керувати ризиками, особливо в разі надзвичайних обставин.
Отже, в Європі безпека продуктів харчування базується на Регламентах ЄС (аналоги наших законів України), міжнародному стандарті ISO 22000 — управління безпекою виробництва, в тому числі HACCP, та процедурах вилучення й повернення небезпечних продуктів.
Трохи про систему HACCP. Це скорочення від англійського Hazard Analysis and Critical Control Points (аналіз загроз і критичні точки контролю). HACCP — це не система без загроз, а система, яка мінімізує загрози. Система HACCP є дієвим способом управління для захисту підприємства (торгової марки, бренду) під час просування на ринку харчових продуктів і захисту виробничих процесів від біологічних (мікробіологічних), хімічних, фізичних та інших загроз забруднення. Система HACCP спрямована на підвищення безпеки харчових продуктів з допомогою систематичного вивчення кожного етапу виробничого процесу — від сировини до кінцевого споживача.
Віце-президент УААН Анатолій Головко зробив свій висновок: системи аналізу загроз (щось на кшталт HACCP) на сьогодні в Україні немає; ніхто не інформує споживачів про те, що вони споживають; немає і всеохоплюючого контролю якості та безпеки продуктів харчування.
Окремо йшлося на конференції про лабораторії контролю за якістю та референтні лабораторії. Але про це ми поговоримо іншим разом.
Загалом ситуація зрозуміла: роботи — непочатий край. Наприклад, цього року вибухнув величезний скандал: в українській олії, яку експортували до Європи, знайшли мінеральні забруднювачі (залишки нафтопродуктів). Хто, що, чому, як? Виявити так і не вдалося. Наслідки — посилення вимог до імпорту продуктів харчування з України.
А тут ще ця історія з китайськими молокопродуктами, забрудненими меламіном, від вживання яких у Китаї кілька немовлят померли, а десятки тисяч опинилися в лікарні. Що ж то за історія з тим меламіном? Тут знадобиться трохи наукових пояснень.
Меламін — це хімічна речовина (1,3,5-триазино — 2,4,6-триамін), органічна основа, тример ціанаміду, в основі структури якого лежить 1,3,5-триазин. Усе зрозуміло? Так от, меламін використовують у виробництві меламіно-формальдегідних смол (пластмаси, клеї, лаки), іонообмінних смол, гексахлормеламіну, який використовують у виробництві фарбників і гербіцидів, а також під час виробництва стимуляторів росту рослин. Крім того, меламін використовували як небілкове джерело азоту для свійських тварин. Проте 1978 року дійшли висновку, що меламін, якщо порівнювати його з іншими джерелами азоту, наприклад, сечовиною, повільніше та недостатньо повно гідролізується. Як і ціанамід, меламін містить 66% азоту (за масою).
Отже, китайські “умільці” на молочних фермах крали молоко, а для приховування крадіжок додавали в нього меламін. Контрольні прилади, що аналізували вміст білка в молоці (за вмістом азоту), показували “о’кей”. Коли до китайських лікарень із діагнозом “каміння в нирках” почали надходити немовлята, влада провела розслідування. Система HACCP дозволила виявити джерело надходження меламіну, і тепер кількох десятків “умільців” очікує куля в потилицю.
До чого це я? А до того, що західні споживачі вкрай налякані, уряди вживатимуть жорстких заходів безпеки, насамперед щодо імпортованих продуктів харчування. Тобто в прийнятій на Заході системі безпеки харчів виявили “дірки”, а ми ж іще й не починали…
Ну й що робити? Займатися удосконаленням стандартів, норм і регламентів, безумовно, треба. Але чи треба так задивлятися на ту Європу? Європі українські харчі не потрібні, бо вони не знають, куди свої подіти. Ну, там зерно, олія, ріпак, конина чи мед — то нехай. Але чи потрібні в Європі наші молокопродукти (те сухе молоко, яке Європа імпортує з України, використовують на технічні цілі, в найкращому разі — на корм), цукор, овочі, вино, м’ясо? Абсолютно ні! Тут — глухий кут, і не треба оцих теревенів про зону вільної торгівлі: “Завалимо Європу нашими харчами”. Все — аут, нуль.
Треба дивитися й адаптуватися до тих ринків, де наша продукція може користуватися попитом, незважаючи на її якість. Це, передусім, Росія та Центральна Азія. Особливе місце займають країни Південно-Східної Азії: Індія, Індонезія, М’янма, Таїланд, В’єтнам, країни Перської затоки та Північна Африка. В Індії мешкає понад мільярд людей. Через усілякі релігійні забобони населення Індії та інших країн Південно-Східної Азії є вегетаріанцями й отримує тваринний білок переважно завдяки споживанню молокопродуктів (якщо й їдять тварин, то хіба що курей, але здебільшого — всіляку гидоту: щурів, кажанів, змій, тарганів тощо). А надої від корів в Індії — аж… 1000 кг молока за рік. Зростання добробуту населення Південно-Східної Азії посприяло стрімкому зростанню попиту на молокопродукти. І вже традиційні постачальники молочної продукції на ці ринки — Австралія та Нова Зеландія — не спроможні задовольнити попит. А тепер ще всі й до китайських молокопродуктів ставитимуться з величезною підозрою.
Тож Україні сам Бог велить виходити на ці ринки. І саме до цих ринків треба адаптувати наші стандарти найперше, а не до якоїсь там Європи. У багатих свої забаганки.
Але все одно, спасибі європейцям, у даному разі французам, за науку.

Юрій Михайлов