Спецвозможности
Новости

...Те, що сьогодні зберегти можливо, завтра вже нізащо не купити

05.06.2008
411
...Те, що сьогодні зберегти можливо, завтра вже нізащо не купити фото, иллюстрация

Ми вийшли на пагорб, де лежало поліське село Жуки. Перед нами відкрилася велична картина — два терасовані кряжі сягали небокраю, під холодним сонцем на крутосхилах дрімали сосни, берізи, вільхи, поміж деревами гралися хлопчаки. Спостерігаючи все це, важко було повірити, що кілька десятків років тому село могло припинити своє існування: з усіх боків до нього підходили яри.


Колись ця земля була рівнинною. Вкривали її густі трави, дрімучі ліси. Добре себе почували навіть рідкісні рослини: вічнозелений плющ, скелетний дуб, понтійська азалія. Дерева захищали землю від руйнівної дії води, вітру. Та з часом задзвеніли сокири в лісах, запалали багаття. «Знищення лісу на схилах, внаслідок чого втрачається скріплення підгрунтового шару корінням дерев, — писав журнал «Русский вестник» 1892 року, — призвело до того, що поля на схилах під дією води перетворилися на розриті площі, які втратили будь-яке значення в господарстві. Це спостерігається, наприклад, на лівому березі річки Норинь, вище міста Овруча. Поля, що розкинулися на 30 верст від селища Веледників до міста, зруйновані ровами завглибшки до 40 сажнів, і вже, можливо, не одна тисяча гектарів орного клину зайнята ними...»


 А люди не припиняли обробляти землю вздовж схилів. На них, навіть найстрімкіших, висівали просапні культури, випасали худобу. Грунт вимивало, зносило в річку Норинь та її притоки, він осідав на дні балок, у заплавах. На території нинішньої Норинської яружно-балкової системи, що розкинулася на 50 кілометрів із заходу на схід в Овруцькому районі, поширювалася площинна та вертикальна ерозія, утворювалися яри. За даними інституту землевпорядкування «Укрземпроект», тридцять років тому з 22 тисяч гектарів угідь, закріплених за десятьма господарствами, району, 40 відсотків зазнали згубної дії ерозії. Захистити землю мали спеціалісти Норинської гідролісомеліоративної станції (ГЛМС), яку було створено 1966 року згідно з рішенням Ради Міністрів УРСР.


Через 11 років я був у відрядженні в цьому куточку Полісся. Досі зберігаю блокнот, де занотовано розповіді директора станції Миколи Пальоного, головного лісничого Павла Карпенка, головного інженера проекту Миколи Копистинського. Працювали лісомеліоратори за складних умов. Вважається, якщо яр за рік збільшується на два метри, то це вже великий приріст. А тут лише яр Безодня, що біля села Павловичі, чого вартий: планета ще не завершила свого річного кола, а він уже встиг просунутися на 106(!) метрів. Восени 1969-го яр підступив до крайніх хат села. Хоча й наставала зима, засинати не збирався — підземні води й у великі морози виходили на поверхню. Слід було негайно «загнуздати» його.


Щоб відвести воду від головного об’єкта, робітники за лічені дні побудували поруч дерев’яний обхідний лоток. Та це мало полегшило подальшу працю. Під швидкотік треба було копати котлован, а жоден механізм спустити в яр не могли. Там — пливуни. Де вихід? Його підказали бульдозеристи. Якимсь дивом підвівши екскаватор до краю прірви, позмінно почали викидати ковшем рідку масу. Трохи розчистять дно, а прийдуть наступного ранку — наче й не черпав там ківш. Проте десять тисяч кубометрів маси викинули, а ложе під лоток таки зробили. Потім взялися монтувати блоки. За проектом Копистинського. І хоча певний досвід у будівництві гідротехнічних об’єктів на той час уже був, на Словечансько-Овруцькому кряжі багато що довелося робити по-новому. Адже грунт тут має особливу структуру, він утворюється на лесі, а внаслідок механічного винесення з нижнього шару розчинних речовин і мінеральних часток інтенсивно розвивається підземна ерозія. Навколо яру вода “просвердлює” численні глибокі ями і, фільтруючись, забирає з собою кубометри землі, породжуючи нові яружні рукави. Нелегко проектувати великі споруди в місцях, де, як кажуть, “З ложки води — відро біди”. Микола Михайлович розрахував усе до дрібниць, і “дітище” станції — дволанцюговий залізобетонний ланцюг — стало початком кінця Безодні. Невдовзі споруджували ще один лоток — у Черепках, де яр пройшов по центру села і перерізав його навпіл. Пізніше — ще один і ще... Але отой, під Павловичами, найпам’ятніший. Бо народжувався найважче.
Паралельно займалися лісомеліорацією. Саме за Жуками здійснили перші спроби заліснити яри. Змиті схили піддавалися важко, усі надії покладали на сосну — і вона, завдяки вмілому доглядові, вкорінювалася. Так само як і акація, береза, червоний дуб, ліщина. Дерева стали найпершими захисниками землі. Аби зменшити розмивну дію потоків, припинити поглиблення ярів, на шляху скидання вод у річку споруджували загати, мулофільтри з чагарникових порід, садили вільху. Заліснюючи яри, почали їх і обваловувати.


 Поверхневі потоки, зустрічаючи на своєму шляху водозатримуючі вали, втрачали руйнівну силу. А в тих місцях, де площа водозбору велика і вал був безсилий повністю затримати стік, нагортали вище по схилу ще один. Якщо ж вода рвалася до вершини яру, на шляху споруджували водовідвідний вал, який спрямовував її до валу водозатримуючого. Якщо вона знову не вгамовувалася і просочувалося в грунт, прориваючи там канави, спричинюючи нові обвали та розмиви, — прокладали трубчасті дренажі, по яких рідка маса, що збиралася в ставочку перед валом, відводилася на задерновані або закріплені лісом схили...


Навіщо так детально описую діла давно минулих літ? Аби було зрозуміло, яка вразлива й зболена тут земля (саме на кряжі відмічено рекордну швидкість утворення ярів), як важко піддавалася вона лікуванню. І все-таки людина перемогла у герці зі стихією. Лісомеліоратори побудували 112 кілометрів водозатримуючих і водовідвідних валів, 5 кілометрів водовідвідних канав, 18 лотків-швидкотоків зі збірного залізобетону, 50 трубчастих водоскидів, 204 трубчасті водовипуски на валах, 29 кам’яних загат, близько 200 дворядних тинних загат та інші споруди. Крім того, на двох з половиною тисячах гектарів створили грунтозахисні насадження.
Результат? Засипали 27 і закріпили 1640 ярів та великих відвершків. Врятували від руйнування 4,7 тисячі гектарів ярів. Захистили дев’ять населених пунктів.
Беручи в руки скибку хліба, ми не замислюємося над тим, що цей хліб дає верхній шар землі — грунт. Для створення родючого горизонту завтовшки два з половиною сантиметри природі потрібно від трьохсот до тисячі років. А щоб знищити його, вистачає й кількох хвилин. Як же підкорити свавілля стихії, не допустити процвітання ярів? Відповідь знайшли в Овруцькому районі Житомирщини, Кагарлицькому — Київщини, Канівському — Черкащини, де боротьбу з ерозією широким фронтом повели лісомеліоративні станції. Наприкінці 60-х років минулого століття в Україні діяли 32 такі станції, було розроблено генеральну схему протиерозійних заходів на багато років. Нею передбачалося засадити деревами всі яри, балки, закріпити піски, створити широку мережу лісосмуг. Для організації захисних насаджень у республіці щороку виділялося 10–12 мільйонів карбованців. А якщо сюди ще приплюсувати бюджетні асигнування на будівництво гідротехнічних споруд, випуск сучасної потужної техніки для роботи на стрімких схилах, кам’янистих грунтах, високогребеневих пісках... Держава йшла на це тому, що дбала про майбутнє землі-годувальниці.
На жаль, нині про самостійну Україну цього вже не скажеш. До чого призвело легковажне ставлення до основи основ усіх багатств, добре видно у Ржищеві, Каневі і ось тут, у глибинці Житомирщини. 1993 року на базі Норинської ГЛМС було утворено Овруцько-Народицький спецдержлісгосп, куди увійшли масиви, що раніше підпорядковувалися Народицькому, Норинському та Овруцькому держлісгоспам. Усього — 90,2 тисячі гектарів. Найбільший   у країні за площею ДЛГ очолює нині один із наймолодших директорів, кандидат сільськогосподарських наук Ярослав Макарчук. До того ж, він чи не найнебезпечніший у радіаційному плані — у 60 відсотках насаджень забруднення радіонуклідами перевищує 10 Кі/км2. Зрозуміло, що жодних робіт там вести не можна або ж вони суворо регламентовані: передбачені лише охорона та захист лісу, з чим лісівники, пожежники чотирьох спеціалізованих станцій успішно справляються.
Із 13 лісництв три — то площа колишньої ГЛМС. Лісівники здійснюють високопрофесійний догляд за захисними насадженнями, які вже давно зімкнулися і стали чудовим лісом, намагаються підтримувати гідротехнічну систему, ремонтують водозатримуючі вали. Але дається те величезними зусиллями: створене важкою працею та за солідні кошти занехаюється. Ми проїхали ярами та балками навколо Жуків, Павловичів, Веледників, Сорокапенів, інших сіл — і скрізь бачили розмиті водою вали, скинуті у прірви бетонні плити, напівзруйновані лотки. Болить за те душа в Ярослава Івановича.


— Понад 90 відсотків споруд потребують капітального ремонту, — говорить він. — Грунти тут такі, що кріт прориє землю — і цього вже досить, аби вода проклала собі нову дорогу і щораз більше розмивала та розмивала ту землю. Опадів випадає багато, тож утворюються нові яри, за рік вони ростуть від 1,5 до 15 метрів, а то й до 80-ти. Самими лише деревами в наших умовах зупинити їх неможливо.
Неймовірно, але факт: з 1993 року держава повністю припинила фінансування будівництва та ремонту гідротехнічних споруд на Словечансько-Овруцькому кряжі. І не лише тут. Існує реальна загроза загибелі землі на сотнях, якщо не на тисячах, гектарів. Яри відпанахують від хлібних полів шматки чорнозему й хоронять його. На віки-вічні. А що буде завтра?
Сумне завтра чекає на нас. Якщо держава не зверне увагу на те, у якому стані перебуває українська земля, і не знайде гроші, аби на перших порах бодай підтримувати в належному стані те, що вже побудовано на користь землі й людям.
— Рано чи пізно ми змушені будемо знову розпочати боротьбу з ерозією, — наголошує генеральний директор об’єднання «Житомирліс» Володимир Ткачук. — Але тоді потрібно буде вдесятеро більше коштів, ніж тепер, коли ще можна зупинити руйнівні процеси, коли стихія ще не набрала колишньої своєї загрозливої сили.
“...те, що сьогодні зберегти можливо, завтра вже нізащо не купити», — написав поет. Слова його звернені до всіх нас... Чи дослухаємося до тих слів?


М. Пуговиця,
Житомирська область.

Интервью
Олександр Ярещенко, заступник директора з наукової роботи Інституту садівництва НААН
Ягодничество называют одной из самых перспективных отраслей АПК. Именно сюда и начинающие, и опытные аграрии вкладывают большие суммы денег. О том, по каким критериям следует выбирать культуры и жива
В успехе совместной работы компании обычно значительная доля принадлежит ее руководителю и вдохновителю, который смог сплотить команду единомышленников, нацеленных на достижение желаемого результата.   Таков Ярослав Чабанюк - человек,... Подробнее

1
0