Спецможливості
Новини

Що перешкоджає гідному розвитку аграрного бізнесу в Україні

15.07.2008
1029
Що перешкоджає гідному розвитку аграрного бізнесу в Україні фото, ілюстрація
Український аграрний бізнес може бути найефективнішим аграрним бізнесом у світі. Але на заваді цьому стоїть парадоксальна річ: українці ніяк не можуть усвідомити вартості свого найбільшого природного скарбу — землі.

Періодичні видання, в тому числі й іноземні, щораз твердять, що Україна є сплячим “монстром” у виробництві продукції сільського господарства в Європі. Таке твердження базується на реальних фактах і достовірних розрахунках аграрного потенціалу країни. Значні посівні площі, більші ніж у будь-якій іншій країні (крім Росії) на континенті, значна кількість сільського населення з багатим досвідом роботи на землі, а, головне, якість цієї землі. Українські чорноземи — унікальний витвір природи на планеті. В народі кажуть, що в такій землі навіть палиця виросте, якщо її поливати.
Незважаючи на варварське ставлення до цього багатства, потенціал українських земель і досі залишається наймогутнішим у Європі. В Одеській області, поблизу села Тростянець, ще й сьогодні можна відшукати ділянки, де шар чорнозему південного завтовшки понад 2,5 м. За таких умов виробництво сільськогосподарської продукції в Україні може бути найефективнішим бізнесом серед аналогічних галузей, якщо порівняти з іншими країнами континенту.
От тільки попри всі переваги ведення сільськогосподарського виробництва, “український аграрний монстр” поки що спить, спить міцним сном. Причин цьому багато, до того ж, більшість із них, на жаль, суб’єктивні. Починати треба з аграрної реформи в нашій вільній державі, проведеній наспіх, невдало, а головне, науково не обгрунтовано. Так “гарно” спрацювала передова вітчизняна економічна наука та не менш видатний кучмівський політичний істеблішмент.
Спав на думку виступ одного компетентного вченого з Німеччини, який ще 1994 року показував українським реформаторам-початківцям аерознімки ландшафтів своєї країни до земельної реформи і після неї. Відмінність цих знімків була в тому, що до реформи ландшафти мали вигляд строкатих смужок малого розміру, а після реформи смужки збільшилися до великих площ, і повністю зникла строкатість. Доповідач зазначив, що ландшафти України за своїм і зовнішнім виглядом на той час уже були подібні до ландшафтів Німеччини після реформи. Тобто, на його думку, головне в реформі вже було зроблено. Земля мала розподілену структуру, готову для швидкого й значного нарощування виробництва, втілення в життя масштабних сільськогосподарських технологій з високою продуктивністю праці. Залишалося вирішити питання вартості землі, обгрунтування прав на її власність, у жодному разі не допускаючи додаткового подрібнення. На жаль, “науково обгрунтована” аграрна реформа в Україні перетворилася виключно на цей додатковий розподіл і роздачу землі, попри попередження навіть не вітчизняної науки. Точнісінько як за комуністів: “Взять усе та й розділити…”
Різноманітність утворених сільгоспформувань створила повний хаос у формах, відносинах, взаємодії окремих суб’єктів господарювання, унеможливила контроль за їхньою діяльністю з боку держави. Як наслідок цієї “видатної реформи” — замість одного “колгоспу”, в селі утворилося три, а іноді й п’ять. Очолили їх не зовсім компетентні керівники: часто-густо люди, які вміють добре й душевно говорити, але не вміють цю землю любить і обробляти. Частка великих полів уже перетворилася на клаптики, які належать різним користувачам. Більшість цих клаптиків з року в рік не засівають узагалі, і вони стали розплідником комах та бур’янів. Клаптики не дають змоги використати систему сівозмін, застосувати належну технологію вирощування, сучасну техніку.
Мої опоненти скажуть, що це стосується тільки невеликої частки земель, що й нині аерозйомка сільськогосподарських угідь України переважно така сама, як і за часів розвинутого соціалізму. Не треба тішити себе солодкими думками. Як сказано у відомому фільмі: “Это только кажущаяся видимость”. Насправді, всі ці масштабні латифундії — суцільне решето, складене зі шматочків по 3–5 га, які належать окремим господарям. За законом, згідно із держактами, воно так і є. Достовірно цю строкатість побачимо за рік-два після того, як землю можна буде вільно продавати, а от негативний ефект клаптиків працює на повну силу вже тепер.
Ось до чого ми прийшли з нашими видатними реформаторами та їхніми реформами. Наслідок бездумного поділу землі — відмирання такої галузі, як тваринництво, бо худобі потрібні корми, а вирощувати їх ніде й нікому.
Тільки через десяток років після початку реформи керівництво держави схаменулося й заговорило про збереження майнових комплексів. Та почасти реакція значно спізнилася. Крім того, заговорити — не означає зробити. Ніхто не знає, як у таких умовах зберегти ці комплекси, тому процес розпорошення триває. Їдучи дорогами України раз-по-раз бачиш невтішні краєвиди: руїни знищених ферм, комплексів, птахофабрик. Виникає запитання: “Скільки разів ми починатимемо з нуля, щоб побудувати щось суттєве?”.
Такої варварської реформи, як наша українська, розумний Світ поки що не бачив. Вона не тільки варварська, вона ще й украй несправедлива. Наділ одного селянина під Одесою в розмірі 3 га коштує сьогодні, за різними оцінками, 300–350 тис. доларів. Наділ селянина в Кодимському районі, тієї ж Одеської області, того ж, і навіть вдвічі більшого, розміру коштує 1–2,5 тис. доларів. У чому вина селянина з Кодими, що його власність у 200–300 разів дешевша за приміську? Ось де справедливість по-українському!
Мені здається, що результат цієї “унікальної” для світової практики сільського господарства “реформи” відчуватиме на собі ще не одне покоління сумлінних українців.
Згідно з реформою держава видала селянам землю. Зауважте, — видала. Селяни її одержали, рік-два попоневірялися й передали в оренду новим створеним агоформуванням, бо самотужки обробляти навіть свої 3–5 га не можуть. У них немає техніки, насіння, а, головне, — знань. Все було б нічого, але сам селянин і в перспективі працювати на землі не хоче.
Чому? Відповідь проста. Працюючи в орендаря, селянин працює в тому ж колгоспі на спільній землі, тільки тепер не в державну кишеню, а в орендареву. Від держави, свого часу, він міг отримати путівку в санаторій, безплатне медичне обслуговування та навчання своїх дітей, за копійки одержувати світло, газ. Тепер усього цього його позбавлено. Тому й він працює погано, як працював у колгоспі, а то й гірше. Він зовсім не зацікавлений у результатах своєї праці. Часто селянин погоджується працювати в ПП, СТОВ, СВК й інших сучасних сільських формуваннях виключно через безвихідь. Тільки-но він знаходить стабільний заробіток “на стороні”, одразу ж полишає й реформоване господарство. На основному місці роботи він отримує зарплатню, а в кінці року вимагає оплати за земельний і майновий паї, які йому подарувала держава. Зайдіть у контору першого-ліпшого ПП, СТОВ у кінці року, і ви станете свідком “змагань” керівників цих формувань із пайовиками за видачу оплати паїв.
За науковими спостереженнями, 40% свого робочого часу керівник сучасного українського агрформування витрачає на майнові розбирання, що мають місце в господарстві. А це — суди, прокуратура, комісії, перевірки. Коли йому займатися основною справою — виробництвом?
Крім того, цей керівник, — мабуть, не без підстав — міркує, що найбільше право на одержану продукцію має він сам. А отже, він робіть усе можливе, щоб частину продукції продати, реалізувати без обліку, аби ніхто не бачив. За допомогою усіляких схем він це з успіхом і робить. Такий горе-керівник повністю “з’їдає” оборотні кошти, і зарплатня, яку виплачують працівникам цих ТОВ та ПП, — курячі сльози. Вирвані з обігу кошти керівники реформованих господарств не поспішають вкладати в сільськогосподарське виробництво. Мені відомий приклад, як керівник одного з господарств Одещини кілька років використовував кошти від реалізації продукції СТОВ на будівництво власної бази відпочинку на морському узбережжі. За три роки такого господарювання він повністю знищив поголів’я ВРХ (1200 голів), набрав кредитів, залишив без обробітку землю, без зарплати людей і безкарно покинув господарство, змінивши місце й профіль роботи. На його місце прийшов новий “аматор” сільського розгулу й розробляє свою схему життя, яка, мабуть, закінчиться так само.
Кілька слів про наше фермерство, якому дехто прогнозує світле майбутнє.
 Розмова двох фермерів на полі з пшеницею:
— Іване, як ти гадаєш, скільки центнерів зерна з гектара я зберу з цього поля?
— Що ж, пшениця густа, рівна, гарна, — відповідає Іван, — мабуть, центнерів за 40 і збереш.
— Хе-хе! Бач, як я вгадав, що не переорав падалишні сходи на цьому полі. Отож, і в комору зерно поклав, і посіяв за рахунок торішньої падалиці, — вдоволено відказав Микола.
Не хочу образити сумлінних фермерів таким прикладом. Є серед них фахівці екстракласу, які знаються на всіх тонкощах хліборобської справи і виконують усе те, що рекомендує передова світова технологія. Однак більшість сучасних українських фермерів — це миколи з мого прикладу. Причому стають ці люди такими не тільки тому, що їм бракує знання. Щойно природа вдарить посухою чи ще якимось лихом, на наступний рік фермер залишиться без оборотних коштів і почне знущатися над своїм кровним земельним наділом, намагаючись вирвати з нього хоч щось для виживання.
Ніде в розвинутих країнах світу фермер не годує суспільство. В кращому випадку — тільки себе й свою родину.
Таким чином, утворився виробничий глухий кут. Керівник реформованого господарства зв’язаний по руках і ногах, бо земля, на якій він працює, йому не належить. Господарство та його майно без землі — ніщо, віртуальна реальність, і ставку на його світле майбутнє робити не можна. Будь-які плани керівництва агроформування в одну мить зазнають краху, тільки-но пайовик вийде з господарства. Виникає запитання: навіщо в таких умовах будувати ферми, комплекси, зрошувальні системи, підвищувати родючість грунтів, боротися з бур’янами?
Фермер, навпаки, має землю у власності, але не має належних засобів виробництва, не може забезпечити високої продуктивності праці, використати сучасну потужну техніку на своїх клаптиках, купити добрива й засоби захисту рослин. Він навіть не може придбати будь-яку техніку, бо ніяк заробити гроші. У фермера немає належного рівня освіти, та й запитати ні в кого, бо немає в районі надійних сервісних служб.
Держава повністю відсторонилася від виробничої діяльності селянина. Завітайте в першу-ліпшу районну адміністрацію й подивіться, чим займається там районне управління сільського господарства. Майже нічим. Його “обрізали” до безглуздя — керівник і заступники, які збирають, а почасти просто видумують інформацію про сталий розвиток рослинництва й тваринництва свого регіону. Якщо в реформованих господарствах спостерігається спад виробництва, його компенсують даними про ріст виробництва в господарствах населення. В сумі все в порядку — сталий розвиток є. Хто перевірить, скільки на подвір’ї селянина курей, качок, свиней? Пиши скільки треба, щоб не зіпсувати статистику, та ї годі.
Залишається тільки радіти, що районна адміністрація більше не командує, скільки й чого сіяти та тримати тварин.
Спитав я досить компетентного керівника одного з районів Одещини про перспективи збільшення сільгоспвиробництва ввіреного йому регіону. Він відповів, що це питання його не турбує, він більше переймається школами, лікарнями, дорогами. Оце відповідь! Де ж візьмуться гроші на ті самі лікарні, дороги, якщо районна адміністрація не сприятиме розвиткові господарств — виробників сільськогосподарської продукції в районі?
“Чим сприяти?”, — запитаєте Ви. — Є чим, було б бажання. Наведенням порядку в бюрократичному корпусі, який “дістав” сьогодні господарства навіть на рівні району; організацією семінарів, навчань, зустрічей з питань передових виробничих технологій; формуванням у районах мережі сервісних центрів з обслуговування господарств, фермерів, населення. Вся діяльність керівництва району повинна бути спрямована передусім на розвиток виробництва, створення належних умов праці, отримання гідної зарплати. Тільки тоді з’являться кошти на інфраструктуру й розвиток села та району.
Окремо треба сказати про те, як уряд підтримує село. Зверну увагу тільки на одну статтю цієї підтримки — фінансування розвитку племінного тваринництва. Ця стаття в бюджеті країни існує вже майже десяток років. Є вона і в бюджеті 2007 року. Крім того, низка обласних бюджетів кілька років теж виділяє кошти на розвиток племінного тваринництва. Питання тільки одне — де результат? Хто, де й коли з’ясував, як працювали ці гроші за звітний період, як зросли поголів’я племінних тварин, їхня продуктивність, скільки одержали прибутку? Цього результату немає і не могло бути.
Завдяки “підтримці” племінного тваринництва, в Одеській області за останні п’ять років “створено” близько 100 племзаводів, племферм, репродукторів. Але насправді, крім одного-двох свинарських господарств, купити племпродукцію ніде. Ось вам і результат! Доки зазначені вище питання про землю і форми господарювання не буде вирішено, гроші, виділені на племінну справу, йтимуть виключно в пісок, а точніше — в чиїсь кишені.
Вважаю, що сьогодні краще виділяти кошти на підтримку виробника тваринницької продукції за фактом наявності в нього поголів’я дійних корів, основних свиноматок, батьківського стада птиці на початок року. Умова одна — збільшення поголів’я на початок наступного року не менш ніж на 2–5%. Якщо цю умову господарство виконує, підтримку залишати на наступний рік і відповідно збільшувати, якщо ні — скасовувати взагалі. Все просто. Потужне відставання вітчизняної селекції змушує виробника завозити поголів’я з-за кордону. Платить за це наш виробник свої кровні кошти й не питає, чи віддадуть йому їх назад із бюджету, чи ні.
Всі постсоціалістичні країни Східної Європи своєчасно зрозуміли, що власна селекція періоду розвиненого соціалізму ніколи вже не дожене світовий рівень. Завдяки завезенню високоцінних племінних тварин із Західної Європи, вони вирішили племінну проблему в своїх країнах за два-три роки. Продуктивність у них різко й суттєво зросла до рівня розвинених країн, і гроші на племінну справу там не виділяли. Натомість дотують обсяг виробництва або конкретну фінансову операцію — закупівлю поголів’я, обладнання, засобів лікування, кормових добавок, засобів щеплення тварин. Так треба діяти й нам. Усім і давно відомо, що голодні гени в брудних і холодних приміщеннях ніколи не працюють, хоч би скільки грошей у них вкладали.
Та все ж, спершу належить вирішити головне — питання власності землі для тих, хто напевно її оброблятиме. Варіантів може бути багато, але, на нашу думку, краще зробити попередній моніторинг стану експлуатації земель сільськогосподарського призначення за останні п’ять-десять років у кожному районі. За його даними скласти перелік господарств, які працювали успішно, скажімо, останні п’ять років. Керівникам цих господарств видати сертифікат на право позачергово купувати землі протягом визначеного часу й запустити процес продажу без змін напряму землекористування. Такий крок посприяє швидкому переходу великої частки (вже поділеної) землі в одні надійні руки. Розумний і успішний керівник почне “лікувати” й, безумовно, шанувати свою землю. Він сумлінно збільшуватиме її родючість, втілюватиме в життя нові технології, запроваджуватиме сівозміни, опікуватиметься тваринництвом. На нього серйозно звернуть увагу банки, бо з’явиться нормальна й надійна застава — земля. Кредити такий керівник використовуватиме тільки за призначенням і максимально ефективно, бо розплатою за свавілля буде втрата своєї рідної землі. Господарів у районі стане не 30–40 а п’ять — сім. За цим скороченням керівників скоротиться й штат податківців, бюрократів із Пенсійного фонду, інших робітників невиробничої сфери. А ось потреба в кваліфікованих працівниках — механізаторах, доярках, агрономах — зросте. З’являться умови для здорової конкуренції між виробниками — власниками землі за використання цих спеціалістів, тому й зарплата їхня буде гідною без всякого державного втручання й регулювання.
Для функціонування сільськогосподарського виробництва в такому збільшеному в розмірах форматі знадобиться справжня вітчизняна сільськогосподарська наука, а не та, з косметичними реформуваннями, які здійснювали до цього часу. Власник землі платитиме гроші не за академічне звання, здобуте нашими академіками під час “вільних виборів”. Господар дуже швидко зрозуміє, хто й чого вартий і яка наука справжня.
Тож хочеться вірити, що знайдуться в нашій державі люди, які зможуть правильно оцінити сучасний стан сільськогосподарського виробництва й допоможуть селянинові вийти з кризи. Дозволяю взяти й мої поради.


Леонід Подобєд


Малюнок
Анастасії Білашвілі

Інтерв'ю
Український агрокомплекс відзначає експортна орієнтованість. Тому логістична складова для аграріїв має не менше значення, ніж власно агровиробництво. Зокрема, протягом врожайного минулого року обсяги перевалки зерна в українських портах... Подробнее
Максим Мартинюк  Держгеокадастр
За посадою Максимові Мартинюку належить опікуватися усіма землями держави. Тому перше запитання до голови Держгеокадастру цілком зрозуміле...  

1
0