Земельна реформа: уроки Східної Європи, або Наскільки Україна відстає від своїх можливостей
У 1991 р. Україна разом з іншими, тільки що отримавшими незалежність країнами СРСР, виявилася у горизонту можливостей щодо майбутньої аграрної політики. Переважно у всіх 16 "білих аркушах" була відсутня приватна власність на землю, масиви належали державним підприємствам та кооперативам. Відповідно, перший етап земельної реформи зводився до передачі землі селянам. Країни Прибалтики та Центральної Європи пішли шляхом реституції. Очевидно, мова і не могла йти про обмеження нащадків попередніх власників землі в правах вільно розпоряджатися своєю землею, а ключове обмеження - закриття від нерезидентів активно підтримувалося новоствореним класом вітчизняних фермерів - власників землі. Про це пише propozitsiya.com з посиланням на інформаційний портал zn.ua.
Інший сценарій обрали в Україні, Росії та Казахстані, де землі колгоспів розпаювали всередині колективу. При цьому всі етапи денаціоналізації сільгоспземель були при вільному ринку, перший мораторій на операції купівлі-продажу був встановлений тільки в 2002 р. Фактично аграрна галузь тоді перебувала в "лібералізмі через недогляд", і середні ціни на землю встановилися на рівні 1,5-2 тис. дол./га - абсолютно неймовірні для того часу гроші.
Але в 2002 р. 6,9 млн громадянам (власникам паїв) заборонили вільно розпоряджатися своєю власністю. Загальний земельний банк, який опинився під мораторієм, склав 27,7 з 41,4 млн га сільськогосподарських земель України. До слова, під мораторій потрапили і державні землі - ще 10,5 млн га. В результаті виявився повністю заблоковано земельний оборот: якщо хто-небудь хотів зайнятися сільським господарством, йому доводилося йти і шукати вільні під оренду масиви. Саме так у 2002 р. компартія і встановила найбільший за історію українського АПК бар'єр розвитку, масштаби якого сьогодні можна оцінити тільки в порівнянні з поясом країн Східної Європи, які надали своїм громадянам можливість вільно купувати та продавати землю. Отже, наскільки ж відстала Україна від свого потенціалу за 17 років мораторію?
Перш за все, фермери знаходяться в патовій ситуації, коли потрібні їм землі можна тільки орендувати. Але для певних видів діяльності з тривалим інвестиційним горизонтом (садівництва, ягідних, квітів та інших) покупка землі і 100-відсоткове право власності на неї є обов'язковою складовою. Тому що в нашій правовій системі будь-який орендний договір може бути з легкістю розірваний, і фермер зазнає суттєвих збитків, втративши свої інвестиції в насадження. До слова, більше 50% оброблюваного земельного банку України сьогодні знаходиться в оренді, з них 65% - в короткостроковій оренді до семи років. Відповідно, український АПК деградує до культур з мінімальною доданою вартістю та високим рівнем виснаження землі - рапсу, сої, і соняшнику.
При цьому грунти як ресурс піддаються істотному виснаження, оскільки орендарі не зацікавлені в довгостроковому збереженні їх врожайності. Порушуються сівозміни, середній рівень використання добрив в 56 кг/га - на 130% нижче стандартів Східної Європи.
Другий за важливістю штучний бар'єр - це блокування доступу аграріїв до кредитних ресурсів. Основний актив фермерів - земля не може використовуватися в якості застави. Таким чином, отримати кредит можуть тільки вже усталені великі фермерські господарства, інші учасники ринку повністю відрізані від кредитних грошей. У підсумку на АПК, локомотив української економіки, сьогодні доводиться лише 8% корпоративного кредитного портфеля.
З іншого боку, для великих компаній від 50 тис. га немає проблеми в залученні набагато дешевших ресурсів на світових ринках капіталу через емісію єврооблігацій або вихід на IPO. Подібна нерівність можливостей вже призвела до суттєвої олигополизації українського АПК. Крім яскраво виражених кейсів компаній з одними з найбільших земельних банків в світі (Кернела - 550 тис. га, Укрлендфармінг - 500 тис. га і NCH - 400 тис. га) важливо звернути увагу і на загальногалузеві показники. Тільки за 2009-2017 рр. відбулося суттєве укрупнення у всіх трьох категоріях фермерства: на 18% великих (з більш ніж 10 тис. га в обробці), 17% малих (до 1 тис. га) та 11% середніх (від 1 до 10 тис. га). Тобто відбувається підвищення бар'єрів для початку фермерської діяльності та ослаблення конкурентної боротьби між поточними операторами ринку.
Кумулятивний приріст цін на землю в Східно-європейському поясі країн, що відображає її прибутковість як бізнес-одиниці, в порівнянні з 2003 р., склав 208%. При цьому, на відміну від "старої Європи", основним фактором зростання цін виступило збільшення врожайності (в середньому на 53%) і поліпшення структури виробництва в бік складних та дорогих культур. Земля, де росте пшениця першого сорту, набагато дорожче аналогічної з фуражними видами, не кажучи про високомаржинальні підгалузі рослинництва.
У той же час Україна, земля з найкращими стартовими можливостями, сьогодні збирає в середньому 41 центнер зернових з гектара, що нижче на 11% показників пострадянських країн Східної Європи. Якщо ж відкинути країни Прибалтики, де якість ріллі незрівнянно гірше, то розрив у врожайності виросте до 21%.
До слова, саме цей розрив в середній врожайності між Україною та пострадянськими країнами, де успішно функціонує ринок землі, можна використовувати як інструмент кількісної оцінки втрат через мораторій. Так, за моїми розрахунками, ми говоримо про суму в 30 млрд дол. За 2004-2018 рр. І це без урахування амортизації грунтів.
Тому ми можемо ще довго вести дискусію про доцільність відкриття ринку землі з наступного року. Багато противників знайдуть десятки несуттєвих причин залишити мораторій. В їх рядах є і ті, чиї бізнес-моделі засновані на дешевій оренді, і ті, хто не зацікавлений у збільшенні частки України на світовому ринку продуктів харчування. Але кожен такий рік обійдеться Україні в ще кілька відсотків ВВП та збільшенню розриву з фермерами Польщі, Румунії, Чехії та інших країн, які ми так старанно намагаємося наздогнати.