“Український прорив: для людей, а не для політиків”

Якось подивився одну популярну телепередачу — не буду її називати й робити їй рекламу. Та й не в самій телепередачі суть, а в тому, про що в ній ішлося. А йшлося в ній про те, що Програма дій уряду Ю.Тимошенко якась не така, оскільки в ній “мало конкретних цифр”. Унаслідок цього (немає цифр, наприклад, скільки ж пересічний українець споживатиме м’яса та молока) ця Програма є навіть небезпечною для країни.

Такі оцінки дали привід переглянути для порівняння програми дій уряду попередніх років, а також Послання Президента України, особливо за часів президента Леоніда Кучми.
Зміст і наповнення програм і послань вражають — скрізь аж світиться турбота про народ. Краса! Але в жодному документі не прочитав, що треба роздати заводи, фабрики, банки тощо кільком “своїм”.
Хто ж розробляв ці програми та послання? Чому їх виконано навпаки, адже більшість майна “приватизовано”? Чого ж цифри програм не спрямовували їхнє виконання в передбачене ними русло? Згідно з “Національною програмою розвитку сільськогосподарського виробництва на 1996–2005 роки”, в 2005 р. кожен українець мав з’їсти по 80 кг м’яса й випити по 380 кг молока, тобто відповідно до фізіологічних норм. Фактично ж протягом 1996–2005 рр. населення споживало цих продуктів удвічі менше. Інша Програма — на 1999–2010 роки. В ній споживання м’яса в 2010 р. передбачалося лише по 48 кг, а молока — 261 кг. Згідно із черговим “шедевром” (програма до 2015 р. зразка 2007 р. Партії Регіонів), у 2010 р. м’яса й молока буде спожито дещо більше, — відповідно, 52 і 310 кг. Проте в 2015 р. ми знову досягнемо споживання згідно з фізіологічними нормами.
За рахунок чого в програмах передбачалося досягнути їхньої мети? З 1992 р. основний чинник — паювання земель і майна під гаслом: кожному — по шматку майна (кому гусениця від трактора, кому від нього колесо чи вихлопна труба і т. д.). Реформування в АПК завершилося повним його розвалом — втратою приміщень, техніки, практично суцільним безробіттям.
Про останню програму в уже згадуваній телепередачі було сказано: програма чинна й діюча. Основна ознака програми — цифрове наповнення — і крапка. В усіх програмах, посланнях нібито й є конкретика, цифри. Але ж чому тоді стався розвал – більший, ніж після Великої Вітчизняної війни? Пояснень немає жодних. А трагедія полягає в тому, що все цифрове наповнення програм із проблем національного АПК, щорічних послань Президента, програм дій уряду розробили (а точніше — “зляпали”) одні й ті самі заповзяті реформатори-невігласи. Жоден із них не мав будь-якої пристойної і вмотивованої методики розрахунку, крім прямого завдання — виконувати замовлення щодо наповнення тексту цифрами. Як ці цифри розраховували — повна загадка. Якщо цифри — критерій істинності програм, то чого ж вони у виконанні одних і тих самих розробників прямо протилежні за значенням і результатами: від повного розвалу до побажань відновити розвалене за рахунок Державного бюджету (згідно з додатком 1 до Програми, потрібні величезні кошти — 128,2 млрд грн!). Окрім цього (додаток 5), в АПК треба щорічно залучати кредитів та інвестицій на суму 25–50 млрд грн).
Казка, а не Програма. Вся в цифрах. Але вона для Державного бюджету України є непідйомною. На фоні цього дивує одна суттєва річ: чому ще й досі ніхто нікого не запитав, з яких причин програми, створені ще 15 років тому, призвели до того, що тепер п’яту частину Держбюджету потрібно віддавати на “коригування” досягнутих результатів?
Чому так сталося, що ніхто не відповів за скоєне? Ось як цю проблему висвітлив учений, американець українського походження І. Коропецький: “По-перше, в сучасній Україні ще немає добре розвиненої системи політичних партій, отже, немає політичного механізму, який би уважно стежив за поточною економічною політикою Президента, постійно займався аналізом та, коли потрібно, критикою цієї політики, а на період виборів виносив би її на розгляд виборців. По-друге, в Україні бракує мережі незалежних економічних дослідницьких інститутів — чи при університетах, чи приватних. Перші мають вивчати економічну ситуацію (а точніше — політику Президента, уряду) з наукових мотивів, а другі — для заробляння грошей. Якби такі структури діяли, Президент був би змушений дослухатися до їхньої критики і, в разі потреби, відповідно змінювати свою економічну політику.
За наявності обставин, коли Президент весь час буде під контролем політичних партій та дослідницьких інститутів, було б дуже небезпечно давати можливість “рулювати” державним автомобілем главам адміністрацій, хоч і президентським. Тоді б і програми та щорічні послання Президента писали б ті вчені, які розуміються на економіці; тоді б і виконання було належним — згідно з передбаченими положеннями програм та послань. І мали б зовсім інший результат вибори 1999 року. А так “маємо не те, що мали”: дуже багато втратили, включаючи майже 10 млн продуктивного населення країни, яке в пошуках не кращої долі, а елементарного заробітку виїхало за кордон”.
У вже згадуваній телепередачі особливій критиці піддали факт виплати населенню його збережень — по 1 тис. грн. Ну не можна цього робити, твердили опоненти, хоча вони теж – “за народ”. Критики намагалися переконливо довести, що цим ми збільшуємо споживання й зменшуємо накопичення або інвестиції (тобто на розвиток заводів, фабрик, банків, які опинилися в руках кількох нуворишів, що зроблено всупереч усім програмам). У майбутньому ці інвестиції могли б збільшити кількість робочих місць, а народу стало б краще — ось основний їхній аргумент.
Але розгляньмо проблему системно. Наші діди, батьки, ми самі будували заводи, вирощували хліб і чекали світлого майбутнього. Замість світлого... прийшло нинішнє, темне. Заводи забрали хитріші та підліші. Одночасно були забрані й заощаджені гроші, які населення накопичувало на всяк випадок: якщо не прийде світле, то для “темного царства” — на похорон. Після двох одночасних пограбувань (позбавились суспільних заводів, землі та заощаджень) народ ставить закономірні запитання до грабіжників і державної влади: “Скільки ще чекати?”.
Але справді, чи можна зменшувати накопичення капіталу й за рахунок цього збільшувати споживання? Ось як про це говорив щодо конкретних підприємств ще на початку ХХ століття представник неокласичної економічної школи А. Пігу: “Довготривала щорічна передача робітникам деякої додаткової суми у вигляді заробітної платні має призвести до постійного сповільнення росту прибутку. Отже, зменшення запасу капіталу має прогресивно скорочуватися, що в подальшому призведе до безперервного скорочення щорічних заробітків робітників. І далі, згідно з моделями відтворення Кейнса, щоб збільшити частку споживання без шкоди для капіталовкладень, потрібно як мінімум на відповідну величину збільшити розмір національного доходу”.
Ох, недобре передавати “зайве” народу, навіть зле! А тут ще ці класики понаписували про закономірності — як їх спростуєш? Проте класики ці співвідношення розглядають для економіки, яка функціонує нормально. Коли власник заводу збудував його за кредити, кошти акціонерів тощо, навіть дуже ризикуючи потрапити до “боргової ями”. Порушення ж норм розподілу прибутків між акціонерами, накопичення та споживання може призвести до непередбачуваних наслідків на фондовій біржі, а потім — до зборів акціонерів та заміни управлінського персоналу. Тому в такій прозорій системі фінансові потоки мають чіткі канали руху. Тож стає зрозумілим, чому зарубіжні мільйонери ніби такі скупі, адже вилучення кількох десятків тисяч грошових одиниць із фонду нагромадження може призвести до величезних економічних втрат у виробництві.
У нас же — все з точністю до навпаки. Власники одержали практично задарма заводи, фабрики, банки тощо, де немає реальних акціонерів, а є непрозорість, тіньова економіка й так далі. Прибутки, одержані з народних підприємств, наші нувориші витрачають десятками мільйонів за добу, купуючи легкові машини вартістю в мільйони доларів США, яхти та літаки вартістю в десятки мільйонів доларів тощо. Одночасно вони не мають проблем із виробництвом та економічними втратами. Висновок тут один: вони мають дуже багато грошей від доходів, з яких навіть податки не потрапляють до Державного бюджету, оскільки увесь основний експорт здійснюється через офшори.
Основний висновок: досить народу чекати повернення своїх заощаджень. Колишні соціалістичні, тобто загальнонародні, заводи, присвоєні оточенням Л. Кучми та його “опричниками”, дають набагато більше прибутків, ніж вони офіційно оприлюднюють. А отже, вони мають чим поділитися з тими, кого десятками тисяч поставили в нову чергу до світлого майбутнього. Скоро виповниться сторіччя такої родової черги народу: стояли діди, батьки, сини, а тепер — онуки та правнуки. Але ж яке нескінченне терпіння треба мати тому народові, де заощадження, зроблені дідом-прадідом, не має права, згідно з висловлюваннями опонентів, отримати правнук, а тим більше — онук?
Ще один бік цієї проблеми: справедливість розподілу доходів між людьми — досягнення так званих рівноважних моделей економіки (допустимих співвідношень у доходах між бідними та багатими в межах однієї країни). Світ визнав, що доходи 10% найбагатшого прошарку населення не мають перевищувати більше ніж у 10 разів доходи 10% найбіднішого прошарку з двох основних причин. Перша — зростає соціальна напруга, яка може призвести до соціальних потрясінь. Друга — багаті стимулюють підвищення цін на харчові продукти, через що бідне населення зменшує їхнє споживання. Тобто виникає негативна тенденція скочування до напівголодного існування.
Прірва між доходами нашого населення величезна. Тому виплати вкрадених заощаджень лише на йоту знизять цю різницю в доходах між бідними й багатими і поки що деякою мірою їх примирять. Щоб стати цивілізованою країною, нашим багатіям доцільно було б поступитися незаробленим і збільшити в структурі витрат фонд заробітної плати. Також треба заборонити їм зараховувати до виробничих витрат вартості своїх автомобілів, яхт, літаків, чеків із ресторанів тощо. Тоді зросте частина офіційного прибутку, який надійде у фонд споживання, в тому числі на виплати втрачених народом заощаджень.
Не конкретизуватимемо, але в основній частині країн на макро- й мікрорівні політика одержання доходів зовсім інша. Наприклад, у Голландії дозволяється незначна зміна темпу росту заробітної плати залежно від відмінності між національною продуктивністю праці й рівнем її в галузі; у Великій Британії існують індикативні норми підвищення різних доходів (3–3,5% за рік); у Франції визначається загальне підвищення державних витрат на заробітну плату.
Завдання політики доходів сформулював французький учений Л. Столерю: 1) протидіяти будь-якому інфляційному способу розподілу доходів; 2) здійснювати справедливу рівновагу між вимогами, які властиві кожній окремій категорії працівників, і вимогами суспільства, яке розглядається як єдине ціле, оскільки працівники визначеної галузі все гірше й гірше сприймають виникнення розриву між їхньою заробітною платою й заробітною платою їхніх побратимів з інших галузей.
Брак контролю за рівнями оплати праці ніколи не дасть можливості урівноважити економіку України. І лише в розвинутих країнах наприкінці минулого століття стали запроваджувати гнучку систему оплати праці: на макрорівні заробітна плата змінюється залежно від динаміки економічних показників розвитку країни в цілому (валового національного продукту, продуктивності праці, інфляції, зовнішньоторговельного балансу); на рівні підприємства — заробітна плата узгоджується, зазвичай, із підсумками функціонування конкретного підприємства, де працює робітник, з його особистими досягненнями. Цього ми маємо досягнути після застосування жорсткої системи оплати праці та встановлення економіч ної рівноваги, а не навпаки: “гнути палицю” в невідомому напрямі. За таких зусиль вона може гучно тріснути…

Михайло Кужіль-Дідіцький