Сидерати. Їм відроджувати колишню славу українських земель

За роки радянської влади сільське господарство України, окрім колективізації, спіткало ще два лиха: впровадження спочатку травопільної, а згодом — просапної системи землеробства. Перша залишила людство без хліба, а друга, через недбайливе ставлення до землі та інтенсивну оранку, спричиняла в різних районах посуху чи затоплювання посівів, суховії чи перезволоження значних територій, призводила до ерозії та позбавлення родючості грунтів. Можна впевнено сказати, що існуючі в Україні системи землеробства розвивалися від поганих до гірших, не забезпечували стабільності сільськогосподарського виробництва, а на час розпаду СРСР колись найродючіші у світі землі України вкрай виснажилися.

Проте занепад галузі можна досить швидко зупинити. Шлях до цього — відмова від полицевої оранки та забезпечення поверхневих шарів виснаженого грунту свіжою органічною речовиною за рахунок гною, багаторічних трав та зелених (сидеральних) добрив, які здебільшого виробляють з ярих швидкорослих рослин з коротким вегетаційним періодом: гірчиці білої, редьки олійної, ріпаку, суріпиці, гречки, пелюшки та інших.
Перелічені культури післяжнивної сівби є головним резервом відтворення родючості грунту, бо виробництво гною та багаторічних трав, у зв’язку із занепадом тваринництва, скоротилося.
Проте метеорологічні умови в післяжнивний період не скрізь і не завжди сприятливі для виробництва сидератів. Ліпші вони в зонах стійкого та надмірного зволоження: у Поліссі, Прикарпатті, Закарпатті, Північному та Центральному Лісостепу, гірші — у Південному Лісостепу, ризиковані — у посушливому богарному Степу (хоча за наявності дощів у липні-серпні, що буває раз на три-чотири роки, періодична сидерація можлива й у цій зоні). Необхідність сидерації пояснюється повсюдною втратою грунтами України родючості.
Успіх сидерації в усіх зонах України значною мірою залежить від наявності високоякісного насіння. Його схожість та енергія проростання мають сягати 95–97%. Лише таке насіння, вирощене на родючих, удобрених грунтах, вдосталь забезпечене вологою та всіма елементами живлення, захищене від шкідників та хвороб, здатне забезпечити успіх сидерації — високий урожай зеленої маси, яка за поверхневого загортання в грунт спроможна відтворити його родючість, обмежити або припинити розвиток бур’янів та хвороб, а також розмноження шкідливих комах, скоротити вегетаційний період удобрених культур, зменшити витрати на виробництво рослинницької продукції, зробити її екологічно чистою та конкурентоспроможною.
Вегетаційний період (коли температура перевищує 5°С) в Україні триває здебільшого до кінця жовтня — початку листопада. Тому для сидерації треба обирати такі культури, які, посіяні в липні — на початку серпня, могли б припинити цвітіння до закінчення вегетації, бо в цей період розвитку вони нарощують найбільше органічної маси, яка повільніше розкладається в грунті та менше вимивається з нього дощовою водою.
Найкоротший період вегетації —50–55 днів — мають суріпиця яра та гірчиця біла. У інших зазначених вище культур він становить 65–75 днів.
Наявність насіння різноманітних сидератів дає змогу господарям краще придивитися до них, виявити найцінніші для конкретних власних умов. Щоб одержати високий урожай насіння, площі перед сівбою треба удобрити всіма швидкодіючими мінеральними добривами та мікроелементами. Середні дози мінеральних добрив всіх компонентів (за вмістом поживних речовин) мають становити: у Поліссі — N90, P90, K90; Лісостепу — N60, P60, K60; Степу — N45, P45, K45 з додаванням тих мікроелементів, яких не вистачає в конкретних грунтах місцевості.
Розміщувати насінники треба по можливості на кращих за родючістю грунтах. Попередниками можуть бути зернові, картопля, коренеплоди тощо. Обробіток грунту — осінній, поверхневий (дискування в один-два сліди на 6–8 см). Добрива вносять перед сівбою, застосовуючи передпосівне протруювання насіння, а сівбу проводять у ранні весняні строки (до висівання ранніх зернових культур), застосовуючи допосівне та післяпосівне прикотковування грунту. Норма висіву: суріпиці ярої та ріпаку — 6–8 кг/га, гірчиці білої — 8–10, редьки олійної — 13–15 кг/га. Спосіб сівби — звичайний рядковий із загортанням насіння на глибину 1–2 см, а в умовах перезволоження грунту, що особливо має місце на низинних осушених площах, — поверхневий, розкидний. Останнє досягається виведенням перед сівбою насіннєпроводів з дискових сошників. За цих умов насіння вільно розподіляється по поверхні грунту. Післяпосівне прикотковування при цьому можливе, якщо грунт підсихає до появи сходів. Слід ретельно відстежувати появу хвороб, шкідників та вчасно організовувати боротьбу з ними, застосовуючи дозволені отрутохімікати.
Щоб скоротити витрати на виробництво та зберегти високі посівні якості насіння хрестоцвітих культур, його треба вчасно збирати, одразу очищувати та просушувати, бо, залишаючись неочищеним, воно втрачає схожість через 15 годин перебування в купах.
Збирати насінники всіх культур можна роздільним чи прямим комбайнуванням. А щоб надати перевагу одному з них, треба проаналізувати та оцінити умови, в яких проводиться збирання. Наприклад, у разі застосування прямого комбайнування за підвищеної вологості насіння для його сушіння треба мати налагоджений токово-сушильний комплекс. Якщо він є, а насінники чисті від насіння бур’янів, то пряме комбайнування буде виправданим. Якщо збирання буде роздільне, а погода дощова, то втрати внаслідок загнивання валків та проростання в них насіння будуть великі, тоді як за сухої погоди таке збирання буде доцільним.
Редьку олійну здебільшого треба збирати роздільно, бо за таких умов краще вимолочується насіння.
Важливо відзначити, що насіння хрестоцвітих культур не потребує післязбирального достигання. Тому після збирання та просушування його можна одразу використовувати для сівби, а залишки зберігати в мішках або насипом у приміщеннях з висотою його шару до 0,5 м за постійного періодичного перелопачування.
На Поліссі та в Лісостепу можна створювати сидерати під озиму пшеницю, яку розміщують після вико-вівсяної сумішки, зріджених багаторічних трав та культур зеленого конвеєра, зібраних у травні — на початку червня.
Як правило, після звільнення грунту від зазначених попередників площа до висівання озимини перебуває в паровому стані. Орють її в червні-липні, не застосовуючи після оранки поверхневих розпушувань. За таких умов грунт пересихає, стає розплідником бур’янів та шкідників, не гарантує успішного вирощування озимини.
Щоб відчутно поліпшити умови для озимих, такий пар слід замінити на сидеральний. Для цього після збирання перелічених попередників та дискового обробітку грунту доцільно висівати швидкорослі сидерати. Можливість і доцільність такого сидерального пару підтверджується доволі тривалим (понад 75 днів) періодом вегетації сидератів, посіяних на початку — в середині червня та загорнутих у грунт наприкінці серпня — на початку вересня. До того ж, зазначеним періодам (сівба, загортання сидерату в грунт) властиві задовільні умови зволоження місцевості. Це гарантує формування високого врожаю сидеральної маси, особливо при застосуванні азотних добрив в дозах 60–90 кг/га. Придатними для цієї мети культурами є суріпиця яра (10 кг/га), гірчиця біла (15 кг/га) з додаванням до кожної по 15–20 кг/га насіння гречки. Їхня зелена маса, загорнута дисками в грунт, восени руйнується повільно, але достатньо, аби продукти руйнування поліпшили водні, поживні, теплові властивості грунту та його аерацію. Останнє є надзвичайно важливим для озимини на оглеєних грунтах, бо поліпшення аерації підвищує насамперед водопроникність грунту та його зволоження. А це перешкоджає утворенню льодової кірки — небезпечного чинника впливу на озимину. Ті самі чинники прискорюють весняне розмерзання грунту, запобігають водній ерозії, створюють оптимальний поживний режим для рослин, що прискорює достигання останніх та підвищує врожай.
Названі сидерати (суріпиця, гірчиця, гречка) є медоносними рослинами, тому, крім відновлення родючості грунтів, вони суттєво збагачують кормову базу бджільництва.
Найскладніші умови для сидератів складаються за їх вирощування в післяжнивний період (липень-серпень), який характеризується найбільшим дефіцитом вологи в Україні. Її запаси в шарі 0–10 см на чорноземах Центрального Лісостепу становлять 3–8 мм і значно менше в інших, не таких родючих, грунтових відмінах. Аби не допустити повного випаровування води з призначеного під сидерати грунту, треба разом зі збиранням озимини, і, як виняток, — через один день після збирання, застосувати поверхневий обробіток грунту, що складається з його дискування на 5–6 см, боронування та прикотковування поверхні кільчастими котками. Такий обробіток, особливо проведений уночі, руйнує капіляри між верхнім обробленим і нижніми необробленими більш зволоженими шарами (з яких вода піднімається по капілярах вгору), що припиняє її випаровування та сприяє поступовому зволоженню верхнього шару.
Іншим, менш ефективним джерелом зволоження поверхні грунту в цей період є роса, що випадає внаслідок конденсації водяної пари (після нічного зниження температури грунту та охолодження пригрунтового повітря). Шар роси, утвореної за одну ніч, досягає 0,1–0,5 мм. А за рік її випадає до 40 мм, тобто така кількість, що відповідає місячній нормі атмосферних опадів у Центральному Лісостепу у квітні чи серпні-листопаді.
На утворення роси та на її кількість впливає багато чинників, зокрема вітер. Якщо він має малу швидкість, то до кожного предмета (грудочки, рослини), на якому осідає роса, піднімаються нові й нові порції водяної пари, що збільшує кількість вологи. За великої сили вітру роса не утворюється.
Роса утворюється здебільшого на рівній, проте шорсткій, поверхні грунту, якій відповідає технологія наведеного поверхневого обробітку під сидерати. Та більшість сучасних агрономів не знайомі з переліченими виробничими й природними особливостями. Тому й не поспішають створювати належні умови для виробництва сидеральних добрив, вважаючи, що сидерати виростуть і за умов пізнього обробітку грунту, а за першої невдачі роблять висновок про недоцільність сидерації.
Наші рекомендації щодо виробництва сидератів у зоні достатнього зволоження зводяться до впровадження у стислі строки зазначених вище прийомів підготовки грунту, застосування азотних добрив (60–90 кг/га), високоякісного насіння з обов’язковим його протруюванням напередодні сівби. Така технологія сприяє збереженню в грунті залишку води, не використаного попередником, сприяє накопиченню води в поверхневому шарі грунту за рахунок підняття з нижніх шарів, що забезпечує появу повних сходів рослин через 3–4 дні після сівби, а густий їх травостій є середовищем для утворення великої кількості роси, яка рятує рослини від загибелі в перші дні вегетації. Навіть найменші дощі (3–5 мм), які в агрономії вважаються неефективними, для післяжнивних сидератів дуже корисні. Подальші, більш рясні, дощі (до 10 мм і більше) зволожують грунт спочатку на глибину до 15 см, а згодом — на всю глибину кореневмісного шару. Такі умови в поєднанні з теплою погодою в липні-вересні сприяють інтенсивному росту сидератів, перешкоджають розмноженню бур’янів та шкідників. Особливо велику допомогу молодим сидератам у разі недостатнього зволоження грунту надає роса, бо лише вона рятує рослини від загибелі в суху жарку погоду, а спадаючи з рослин, — поліпшує зволоження поверхні грунту та пригрунтового повітря.
У зоні з менш стійким зволоженням заслуговує на увагу пряме висівання сидератів стерньовими сівалками без передпосівної підготовки грунту. У дніпропетровському “Агросоюзі” таке висівання гірчиці білої, проведене в середині серпня минулого року, наприкінці жовтня забезпечило врожай зеленої маси близько 90 ц/га. Цілком можливо, що вчасна сівба (одразу після збирання попередника) могла б створити надійніші умови для формування врожаю.
Культурами для післяжнивної сидерації мали бути: суріпиця яра (10 кг/га), гірчиця біла (12–15), ріпак ярий (12–15), редька олійна (15–17) або їхні сумішки з вівсом (80–90) та горохом-пелюшкою (70–80 кг/га). Зазначені травосумішки здебільшого потрібні в господарствах із розвиненим тваринництвом, де сидерацію поєднують зі зміцненням кормової бази.
За умов великої посухи, коли не вдається висіяти ярі сидерати в першій декаді серпня, можна, замість них, висівати в третій декаді серпня озимі швидкорослі сидерати — суріпицю та ріпак. Цей строк сівби для них є оптимальним. Численні спостереження показали, що за таких строків сівби врожай зеленої маси суріпиці в Лісостепу наприкінці жовтня становить 150–200 ц/га; ріпаку — 90–140 ц/га. За осіннього загортання зеленої маси в грунт ці культури можуть бути сидератами під ярі зернові та цукрові буряки. У середині квітня наступного року вони нарощують зеленої маси, відповідно, по 130 і 90 ц/га і можуть бути використані як сидерати під кукурудзу та картоплю, а наприкінці квітня — по 380 і 400 ц/га — для виготовлення раннього силосу або як сидерати під гречку, просо, середньостиглі овочі, культури зеленого конвеєра, після яких вчасно вдається провести сівбу озимих (15–20 вересня).
Сидерати післяжнивної сівби загортають у грунт одним проходом дисків (жовтень-листопад); за високого та густого травостою (урожай понад 350 ц/га) — двома проходами, а передпосівний обробіток грунту під наступні ранні ярі культури складається з боронування (яке вирівнює поверхню) та коткування. Завдяки цьому створюються умови для проведення ранньої та надранньої сівби ярих ранніх культур.
Поверхня грунту після осіннього дискового загортання зеленої маси стає шорсткою. На ній добре затримується сніг. Інтенсивність снігозатримання надійно підвищується:
- завдяки наявності вузьких необроблених смуг, залишених під час загортання сидератів у грунт, або створенням куліс з зеленої маси сидерату шляхом його неповного скошування (якщо сидерат частково використовують на корм худобі);
- залишенням рослин на поверхні (без осіннього загортання в грунт) або застосуванням на високому травостої лише одного осіннього дискування, яке не повністю забезпечує загортання;
- осіннім випасанням худоби на сидератах, де після стравлювання зеленої маси залишаються рослини.
Висота снігового покриву щозими завжди дорівнює висоті рослин (90–110 см). Наведений спосіб снігозатримання є ефективним прийомом поповнення запасів вологи в грунті.
Отже, за налагодженої організації виробництва в зоні достатнього зволоження України зелені добрива післяжнивного строку сівби можуть стати надійним плановим заходом відновлення родючості грунтів, підвищення врожаїв та скорочення виробничих витрат у рослинництві.
Періодичне застосування зелених добрив можливе в зонах обмеженого зволоження грунту з одночасним удосконаленням технологій їх виробництва та застосування.
Успішна сидерація землеробства потребує наявності високоякісного насіння сидеральних культур.
Автор може надати додаткову інформацію з питань сидерації землеробства. Тел. (044) 261-36-85.
В. Артеменко