Земля, сім’я і лісосмуга Інни Долженко

На сонячній Одещині за місце під сонцем ще треба поборотися. А хто бореться, той іноді і виборює. Ось у Білгород-Дністровському районі поблизу села Софіївка на невеличкому клаптику фермерської землі знайшли прихисток аж восьмеро душ, для яких ці чорні гектари стали межею між старим і новим життям.

Земля
Поки Інна Долженко працювала вихователькою у дитсадочку, життя неухильно гіршало. Десь поділися і рівень життя, і соціальні гарантії, і добробут, і перспективи. Вкинуті у вир ринкових перетворень, люди опинилися хто на базарах, хто на жебрацьких перехрестях. А хтось знаходив у собі сили притулитися до землі, щоб з її допомогою створювати собі новий добробут.
Інна любила свою роботу, тому кидати її було важко. Але, крім тих вихованців, що у дитсадку, було в неї двоє своїх — дочка й син: вони росли, росли і їхні потреби. Спроби Інни та її чоловіка Анатолія знайти якийсь приробіток (“бізнес-торбизм” до Югославії, крутіння баранки таксі) особливого успіху не мали: невдячним був цей хліб. Так життя поволі підштовхувало Долженків до чорної межі. Чорної — не тому що лихої, а тому, що півдню Одещини Бог дав чудові чорноземи.
Анатолій спочатку був налаштований категорично проти: “На землі я не працюватиму!” Та врешті вгамувався. Вирішили спробувати оренду — так тоді виживало багато міських невдах. Підписалися на один засіяний цибулею гектар. Плекали його все літо, а восени зібрали 25 т врожаю: 14 віддали у господарство, а решта пішла у заробіток.
Земля не відпустила. З кожним роком Долженки брали на себе дедалі більше. Уже не вдовольнялися лише сапанням — агрономія закрутилася по повній програмі. Узяли курс на ранні овочі, а ще згодом — і на плівку, під якою вирощували кабачки й огірки. Самі обирали сорти, вивчали агротехніку, сіяли, наймали робітників, будували їм у лісосмузі літню кухню, підвозили воду. Ще згодом почали займатися кавунами. Під свої виробничі програми брали й кредити: позичали в знайомих гроші, а продавши урожай — розраховувалися.
Орендування пішло Долженкам на користь, бо економічна скрута попустила. На зароблені гроші придбали навіть легковика, відчули себе людьми. А потім купили трактор ПМЗ, пристосували його до оранки; потім — тракторне шасі (дуже зручна машина для роботи на овочевому полі), вантажівку ГАЗ, грунтообробні знаряддя. Анатолій, який колись не бажав працювати на землі, пішов у сільгоспінститут заочно здобувати агрономічну освіту. До югославій більше не тягнуло, навіть дивно стало: невже життя не завжди було таким?
Відорендували не багато не мало: десять років. Саме тоді й загуло з аграрною реформою. Викликає сільський голова Інну та й каже: “Вибачайте, оренди вже не буде. Якщо хочете й далі працювати на землі — оформлюйте фермерство”. Наскільки законною була ця заява, звісно, перевіряти ніхто не став. Просто вирішили свою роботу на землі остаточно легалізувати. Так з Долженків злетів останній “міський блиск”: фермери, як не крути — аграрії, селяни.
Але щоб стати фермером, потрібно було мати власну землю. Зазвичай місцеві ради виділяли фермерам наділи із земель запасу, однак на міських “зайд” це правило чомусь не поширилося. Земля для Долженків знайшлася у значно простіший спосіб: четверо новоспечених власників-пайовиків зголосилися свої паї продати, бо не жили в Софіївці і повертатися туди наміру не мали. По п’ятсот “зелених” за кожний пай вирішили справу, а нотаріус засвідчив угоду одним держактом і одним 25-гектарним масивом. Що цікаво — з цим придбанням Долженки вскочили, що називається, в останній вагон рушаючого потягу: за два тижні купівлю-продаж паїв було заборонено, а потім і право приватної власності скасовано — замінено на довічне користування. Але це вже зовсім інша історія.
Землю відвели десь за кілометр від села. Скаржитися на неї було гріх: чорнозем добрий, родючий, не виснажений, до цього тут росли лікарські та декоративні рослини. Городина й кавуни родять на ньому навіть без внесення добрив. Трохи згодом приторочили до тих 25 га ще сотню орендованих, аби можна було витримувати нормальні сівозміни.
Для збуту вирощеного далеко їздити не доводиться: ось уже три роки поспіль продукцію забирає курортне об’єднання “Сонячне”. Та й інші бази відпочинку цієї курортної зони також із задоволенням приймають свіжі овочі й кавуни. Щось іде і на базар у Білгород-Дністровський, а щось продається просто попід полем на трасі.
Сім’я
Якось у пошуках роботи пристала до Долженків жінка-казашка. Її особисте життя не склалося, дітей розгубила: син — в одних, дочка — в інших, а найменша — Тетянка — з шести місяців у дитячому будинку. Забрати звідти не змогла: нема ж бо ні житла, ні роботи. Отож, розповідала вона усе це Інні Юріївні, жалілася, а та — вагалася: осудити безпутню жінку чи простягнути руку допомоги? Врешті схилилася до другого і забрала Тетянку до себе на засадах опікунства. Потім через міліцію знайшла її 16-річну сестричку Жанну. Та з 12 років не ходила до школи, перебивалася випадковими заробітками. З допомогою райвно оформила її екстерном у школу, і в травні нинішнього року Жанна має вже отримати атестат за 9 класів.
Про дитячі ініціативи Долженків дізналися у районній комісії у справах неповнолітніх. Навесні минулого року приїхав до фермерів співробітник комісії, каже: “Заберіть ще й Женю з притулку, він сирота, а мати на себе наклала руки. Хлопець непоганий, сільський, допомагатиме у роботі”. Жені на той час було 17 років, і якби не фермерська опіка, прямою дорогою в житті йому б не піти. Узяла Інна Юріївна і його. За рік хлопець адаптувався, навчився працювати на тракторі — орати, сіяти. Але ж проблема — немає середньої освіти. Знов до райвно, знов екстернат. Незабаром Євген піде до училища, — напевно, на тракториста, а далі — у велике життя.
На Жені дитяча епопея не скінчилася. Ще як приїздила Інна Юріївна забирати його з притулку, прибився до неї Вадим. Питання хлопець поставив одразу й руба: “Якщо не заберете мене — умру!” Було Вадимові 14 років, батьки його покинули і, напевно, у притулку хлопця ображали — він звідти весь час втікав. Перспектива узяти ще одного годованця була цілковитою несподіванкою, тож для початку Інна Долженко вирішила запросити хлопця на тиждень. Той тиждень переріс уже в рік. Минуло літо, повезла Інна Юріївна Вадима до бабусі — єдиної родички, яка ще бодай якось погоджувалася про хлопця піклуватися. Вадим їхати не хотів, проте опікунка наполягла. Приїхали, познайомилися з бабусею. “Ось адреса мого господарства, ось телефон, — каже їй фермерка. — Ваш онук буде в мене, я його влаштую до школи”. На тому родичання й припинилося.
А потім з притулку почали телефонувати Артур з Оленою — брат і сестра, хоча й від різних батьків. Особливо важко було чотирнадцятирічному Артурові — його ображали, били, адже він мулат. Забрала обох. З першого ж дня вони почали називати Інну Юріївну мамою.
Якими б шляхетними не здавалися вчинки Інни Долженко, але й тут без “доброзичливців” не обходиться. Пишуть у прокуратуру люди, сигналізують про використання фермерами дитячої праці. Бо як же ще можна зрозуміти поведінку колишньої виховательки? Де шукати мотиви? Та Інна Юріївна цих сигналів не боїться: “Нехай приїздять і пересвідчаться на власні очі”, — каже. Адже соромитися їй немає чого — діти ситі, вдягнуті, взуті, ходять до школи. Якщо працюють, то як це і годиться дітям. А хіба власних дітей до роботи не привчає? Ще й як! Марина Долженко — дочка — з 12 років допомагає матері реалізатором на ринку. Тепер їй 19, і вона твердо знає, що літо — це коли кожен день робота.
Навіщо їй потрібні чужі діти, напевно, не знає Інна Юріївна і сама. Клопоту, мабуть, мало було в житті, чи не вистачало чогось... Кавуни ростити добре, але ж справжнє покликання, до якого душа тягнеться, не в кавунах.
Лісосмуга
І не гадали Долженки, що доля перекине їх з міської квартири аж у лісосмугу. Ще як були орендарями — до землі їздили, а як стали фермерами — їздити перестали: оселилися біля тих 25 га — просто між полями, у вагончиках. Попід вікнами — своя, власна земля: гріє душу, муляє очі, годує і не відпускає. Поряд з вагончиками виросло таке собі поселення: саманний барак для робітників, такі самі саманні хлів і свинарник, дерев’яні прибудови для дрібної живності — курей, кролів. Поруч викопали погреби. Купили трансформатор, підключилися до електрики: тепер є і світло, і навіть телевізор. До води просвердлили свердловину.
Робітники живуть тут-таки, у гуртожитку-бараку. Крім зарплатні, одержують харчування, мило, пральний порошок, постіль; чоловіки — ще й сигарети. Узимку ніхто нікуди не розходиться: контингент зібрався такий, що іти їм, вочевидь, і немає куди. Отож, у міжсезоння хазяйнують потроху — ремонтують техніку, готують розсаду для теплиці, доглядають тварин і птицю. Погреби заповнені овочевою консервацією власного виготовлення, а також медом з власної пасіки — жити можна.
Ось так на початку ХХІ сторіччя в Європі утворилася комуна з ознаками натурального господарювання, де люди згуртувалися, притислися до землі, щоб виживати. Тут майже усе своє: м’ясо, овочі, молоко, яйця. Картопля вимінюється у Західній Україні на кавуни: Інна щоосені здійснює туди на “газоні” вояж. На годівлю свиням іде зерно, що вирощується у сівозміні з овочами. І не розібратися навіть, чи то зерно вирощується для годівлі свиней, чи свині тримаються для “переробки” зерна, чи живність потрібна для підтримання зайнятості членів комуни узимку: нині усе сплелося у тугий господарський вузол.
Однак таке життя Долженки вважають явищем тимчасовим. Земля не повинна нести лише страждання, вважає Інна. Вона не хоче, аби діти потім казали, що, крім роботи, нічого тут не бачили. Тому в лісосмузі запланована велика культурна революція. Згідно з “генеральним планом”, на місці нинішніх вагончиків і бараків має постати зелена зона, посеред якою з’являться альтанки, фонтани, тротуарна плитка і, звичайно, великий фермерський будинок для всієї родини, в якому усім вистачить місця. І щоб навкруг будинку — бузок, троянди. Ось тоді, вважає Інна Долженко, і буде остаточно створено справжнє фермерське господарство, а життя і праця на землі здобудуть свій сенс.
Проект забудови вже складено і... покладено під сукно. Районна влада стала на захист цілісності державного лісового фонду, адже забудова у лісосмузі — страшний його ворог. Щоправда, рубати дерева заборонено лише легально, нелегально ж — скільки завгодно! За кількасот метрів від фермерського поселення рубають лісосмугу хто забажає. І незабаром її рештки залишаться лише навколо долженкових вагончиків та бараків, які стали несподіваними її охоронцями.
Павло Коротич