Спецможливості
Новини

Ана­толій Коб­за­рен­ко: «Склад­них си­ту­ацій у ме­не бу­ло ба­га­то, але я ніко­ли не опу­с­кав рук і вірив, що все бу­де до­б­ре»

13.01.2015
1673
Ана­толій Коб­за­рен­ко:  «Склад­них си­ту­ацій у ме­не бу­ло ба­га­то, але я ніко­ли не опу­с­кав рук і вірив,  що все бу­де до­б­ре» фото, ілюстрація

ТОВ «Завод Кобзаренка» сьогодні є відомим українським підприємством із виробництва сільськогосподарської техніки. А розпочиналося все 22 роки тому з невеликого гаража, в якому молодий агроном Анатолій Кобзаренко вирішив розпочати власну справу. Як відбувалося народження і становлення заводу, про тернистий шлях до успіху директор ТОВ «Завод Кобзаренка» розповів у інтерв’ю кореспонденту «Пропозиції».

ТОВ «Завод Кобзаренка» сьогодні є відомим українським підприємством із виробництва сільськогосподарської техніки. А розпочиналося все 22 роки тому з невеликого гаража, в якому молодий агроном Анатолій Кобзаренко вирішив розпочати власну справу. Як відбувалося народження і становлення заводу, про тернистий шлях до успіху директор ТОВ «Завод Кобзаренка» розповів у інтерв’ю кореспонденту «Пропозиції».

І. Бірюкова
i.birykova@univest-media.com

Ана­толію Дми­т­ро­ви­чу, пер­ше за­пи­тан­ня — тра­диційне: звідки Ви ро­дом, хто Ваші бать­ки?
— На­ро­див­ся я у с. Луч­ка Ли­по­во­до­линсь­ко­го рай­о­ну Сумсь­кої об­ласті. Бать­ки пра­цю­ва­ли у місце­во­му кол­госпі: ма­ма — бух­гал­те­ром, та­то — спо­чат­ку го­ло­вним аг­ро­но­мом, а потім се­ля­ни йо­го об­ра­ли керівни­ком гос­по­дар­ст­ва. Я пішов, так би мо­ви­ти, сто­па­ми предків і по закінченні шко­ли всту­пив до Ук­раїнської сільсько­го­с­по­дарсь­кої ака­демії (нині — Національ­ний аг­рар­ний універ­си­тет) на аг­ро­номічний фа­куль­тет. Успішно закінчив виш і по­вер­нув­ся до­до­му. По­над п’ять років пра­цю­вав у рідно­му кол­госпі го­ло­вним аг­ро­но­мом. До речі, цей фах ду­же до­по­ма­гає у нинішній ро­боті. Ад­же лю­ди­на, ко­т­ра си­дить у ди­рек­торсь­ко­му кріслі, не ма­ю­чи прак­тич­но­го досвіду ро­бо­ти на землі, не мо­же зро­зуміти, яким має бу­ти трак­тор­ний причіп чи який прин­цип ро­бо­ти сівал­ки.
 
Не ко­жен бізне­с­мен в Ук­раїні має влас­ний за­вод, ко­т­рий на­зва­но йо­го іме­нем. А як усе роз­по­чи­на­ло­ся?
— У 1992 р. рай­у­правління с/г ого­ло­си­ло кон­курс: хто має досвід ро­бо­ти у сільсько­му гос­по­дарстві, «пра­ва» трак­то­ри­с­та, во­лодіє німець­кою мо­вою, той мо­же за­пов­ни­ти ан­ке­ту й от­ри­ма­ти мож­ливість прой­ти прак­ти­ку у Фе­де­ра­тивній Ре­с­публіці Німеч­чи­ні. Я по­дав до­ку­мен­ти і, оскільки із на­шої об­ласті був єди­ним кан­ди­да­том, який вільно во­­лодів німець­кою мо­вою, успішно прой­шов кон­курс­ний відбір.
У Німеч­чині півро­ку пра­цю­вав трак­то­ри­с­том у фер­ме­ра — орав зем­лю, ко­сив тра­ву і т. п. У євро­пейсь­ких країнах прий­ня­то після закінчен­ня ви­шу пев­ний час тру­ди­ти­ся на землі про­стим робітни­ком, аби вив­чи­ти сільське гос­по­дар­ст­во, так би мо­ви­ти, зсе­ре­ди­ни. Об­раз­но ка­жу­чи, щоб «че­рез ру­ки знан­ня надійшли у го­ло­ву».
Там, на прак­тиці, я і по­знай­о­мив­ся зі своїм май­бутнім парт­не­ром. Це бу­ло так. При­близ­но за 2 км від гос­по­дар­ст­ва, у яко­му пра­цю­вав, розміщу­ва­лась ме­та­ло­об­роб­на фірма «Флігль». І ко­ли брат влас­ни­ка цієї фірми привіз до мо­го фер­ме­ра на сушіння зер­но, то у роз­мові з ним я ска­зав, що хотів би по­го­во­ри­ти на те­му по­ста­чан­ня ме­та­лу (в Ук­раїні на той час він був ду­же де­ше­вий). Че­рез два дні Йо­зеф Флігль за­те­ле­фо­ну­вав моєму ро­бо­то­дав­цю і ка­же: «Бе­ри сво­го Ана­толія — і мерщій до ме­не». Після оз­най­ом­лен­ня з їхнім за­во­дом ме­не по­са­ди­ли у «мер­се­дес» і при­вез­ли до Ук­раї­ни. Ра­зом поїзди­ли, по­ди­ви­ли­ся, потім Флігль ска­зав: «Ана­толію, я хо­чу з то­бою за­сну­ва­ти спільне під­приєм­ство». Про­по­зиція ви­да­лась мені ціка­вою, і я зго­див­ся. Звільнив­ся з ро­бо­ти в кол­госпі, прой­шов у німець­ко­го парт­не­ра двомісяч­ну прак­ти­ку. Далі він мені ку­пив ав­то­мобіль, зва­рю­валь­ний апа­рат і факс. Все, ка­же, Ана­толію, — пра­цюй!
Я за­ку­пив стан­ки, розмістив їх у влас­но­му га­ражі й роз­по­чав ви­роб­ництво. Спо­чат­ку єди­ним працівни­ком був сам, потім узяв од­но­го помічни­ка, потім ще… І пішло-поїха­ло…

Як відо­мо, са­мо­му роз­по­ча­ти влас­ну спра­ву ду­же важ­ко. Хтось до­по­ма­гав?
— Ніхто. Вва­жаю, роз­по­ча­ти влас­ну спра­ву мо­же будь-хто, але для цьо­го потрібне ба­жан­ня. Як­що во­но є, то мож­ли­вості з’яв­лять­ся. У те­му
роз­повім прит­чу.
«То­не свя­ще­ник і мо­лить­ся Бо­гу про спасіння. Він твер­до вірить, що Бог йо­го вря­тує. Підпли­ває чо­вен, йо­му про­по­ну­ють підня­ти­ся у ньо­го, але він відмов­ляється: “Ме­не Бог вря­тує”. Підпли­ває дру­гий чо­вен, за ним — третій. Ба­тюш­ка зно­ву відмо­вив­ся — і по­то­нув. Після смерті по­стає пе­ред апо­с­то­лом Пе­т­ром: “Я так вірив, так сподівав­ся. Чо­му ме­не Бог не вря­ту­вав?”. На це Пе­т­ро від­по­відає: “Так я ж за то­бою аж три чов­ни відпра­вив...”
Мо­раль цієї роз­повіді та­ка: ко­ли лю­ди­на хо­че щось зро­би­ти, то їй да­ють­ся шан­си, вар­то тільки ни­ми ско­ри­с­та­ти­ся, а ко­ли во­на, об­раз­но ка­жу­чи, ле­жить на печі і че­кає, що все прий­де са­ме, то та­ко­го не бу­ває.

Чи пам’ятаєте свій пер­ший ви­пу­ще­ний виріб? Що це бу­ло, ко­му йо­го про­да­ли?
— Я за­ку­пив ме­тал і по­чав ви­го­тов­ля­ти ба­ки для зер­на. Перші два прид­ба­ла жінка із на­шо­го се­ла. Радів без­меж­но! Потім по­ча­ли ви­пу­с­ка­ти при­са­дибні во­ро­та. Але це бу­ли не про­сто во­ро­та — до ком­плек­ту вхо­ди­ли ще й хвірточ­ка та стовпці до неї. Ма­буть, то­му во­ни і ко­ри­с­ту­ва­ли­ся по­пи­том.   
Час ішов, ком­панія по­сту­по­во пе­ре­ро­с­та­ла «га­ражні» об­ся­ги. Ми по­ча­ли ви­роб­ля­ти тач­ки та візки для при­са­диб­но­го гос­по­дар­ст­ва і до­став­ля­ти їх по всій Ук­раїні. Ван­та­жи­ли то­вар у лег­ко­вий причіп і самі вез­ли до об­лас­них цент­­рів. Тач­ки «пішли» до­б­ре. Так, ли­ше у 1998 р. їх вда­ло­ся про­да­ти на 1 млн дол.! Німці сміяли­ся і ка­за­ли: «Ана­толій, ти тач­ко­вий ко­роль!» Але те­пер у нас тач­ки зай­ма­ють ли­ше 2% об­сягів ви­роб­ництва.
Ідеї для ство­рен­ня но­во­го об­лад­нан­ня ча­с­то підки­да­ли самі по­купці. На­при­клад, руч­ний куль­ти­ва­тор зі змінни­ми ро­бо­чи­ми еле­мен­та­ми, який дає змо­гу про­по­лю­ва­ти міжряд­дя, підгор­та­ти і ви­ко­пу­ва­ти кар­топ­лю. Зго­дом ви­го­то­ви­ли ма­лень­кий причіп, потім — чо­ти­ри­тон­ний... Нині ви­пу­с­каємо 15 видів трак­тор­них при­чепів, і я зі всією відповідальністю за­яв­ляю, що в цьо­му сег­менті сьо­годні ми — підприємство № 1 в Ук­раїні.

Бізнес — це завжди бо­роть­ба. Особ­ли­во у 1990-ті, ко­ли ко­жен хотів ур­ва­ти хо­ча б шма­ток від чу­жо­го пи­ро­га. Як Вам вда­ло­ся збе­рег­ти свою спра­ву?
— То був час, ко­ли всі діяли за про­стою фор­му­лою: хо­чеш ви­жи­ти — пла­ти або міліції, або бан­ди­там. Інших ва­­ріантів не бу­ло. Ми пла­ти­ли міліції, щоб во­на нас за­хи­ща­ла. Вза­галі, у 90-ті я був ще «ма­лень­ким», ре­кет мною то­ді особ­ли­во не ціка­вив­ся. Бан­ди­ти гра­бу­ва­ли ве­ликі за­во­ди. На­при­клад, у Ром­нах ко­лись пра­цю­ва­ло чо­ти­ри ма­ши­но­будівні за­во­ди, а нині від них і сліду не за­ли­ши­ло­ся.
 
Як і ко­ли відділи­ли­ся від за­рубіжно­го парт­не­ра і чо­му виріши­ли на­зва­ти за­вод своїм іме­нем? Вас не бен­те­жи­ло, що де­ко­му це мо­же зда­ти­ся не­скром­ним...
— У 2008 р., ко­ли на­ша ком­панія ста­ла більш-менш помітною на євро­пейсь­ко­му рин­ку, Йо­зеф Флігль ска­зав, що нам по­ра «розбіга­ти­ся» (оскільки йо­му я вже скла­дав кон­ку­ренцію). Та­кож він по­про­сив зміни­ти на­зву підприємства. Я все­­р­йоз за­ду­мав­ся над тим, яку да­ти на­зву, щоб во­на бу­ла і лег­кою, і відра­зу за­­па­м’я­то­ву­ва­лась. Якось са­мо по собі прий­ш­ло на дум­ку, що потрібно на­зва­ти за­вод так, як йо­го на­зи­ва­ли самі співро­бітни­ки і ко­­ри­с­ту­вачі про­дукції — «За­вод Коб­за­рен­ка». Спо­чат­ку навіть са­мо­му бу­ло тро­хи не­­зруч­но, але з ча­сом звик. До речі, нічо­го не­скром­но­го у наз­ві не­має. У Європі всі відомі ком­панії, зо­к­ре­ма «Флігль», «Кро­не», «Шміц», «Ко­гель» та ін., но­сять пріз­ви­ща своїх влас­ників. Сьо­годні «За­вод Коб­за­рен­ка» — це фак­тич­но бренд. До нас ча­с­то приїжджа­ють де­ле­гації з Ук­раїни, ко­лишніх країн СНД, із Євро­пи. Після оз­най­ом­лен­ня із підприємством лю­ди, вра­жені по­ба­че­ним, хи­та­ють го­ло­ва­ми і ка­жуть: ми й не уяв­ля­ли, що щось подібне мож­на збу­ду­ва­ти в Ук­раїні.
    
Що те­пер про­по­нуєте аг­раріям?
—  «За­вод Коб­за­рен­ка» — по­туж­не підприємство, на яко­му тру­дять­ся по­над 400 працівників. Ми про­по­нуємо аг­раріям ве­ли­чез­ний асор­ти­мент транс­порт­ної та пе­ре­ван­та­жу­валь­ної техніки. Зо­к­ре­ма, 15 типів трак­тор­них при­чепів, п’ять — пе­ре­ван­та­жу­валь­них бун­керів, 10 — ци­с­терн для во­ди і рі­­­ди­ни, 20 типів різно­манітних шне­ків для зер­на, а ще — трак­торні відва­ли і ковші, кот­ки для трам­бу­ван­ня си­ло­су, роз­ки­дачі міне­раль­них до­б­рив то­що. Постійно ру­хаємо­ся впе­ред: що­ро­ку ви­пу­с­каємо п’ять-шість видів но­вої про­дукції. Від­відуємо спеціалізо­вані ви­с­тав­ки, спіл­кує­мо­ся з аг­раріями, вив­чаємо їхні по­тре­­­би — і ви­во­ди­мо на ри­нок но­ву техніку. 
Так, торік ми зро­би­ли роз­ки­дачі міне­раль­них до­б­рив, по­ста­ви­ли на них еле­к­трон­ну си­с­те­му до­зу­ван­ня — вий­ш­ло за­до­ро­го. Те­пер ро­би­мо привід від ко­ле­са без еле­к­троніки, але збільшуємо ван­та­жопідйомність до 20 т. Та­ких роз­ки­дачів у Європі не­має (там по­ля ма­ленькі), а на наших ла­нах, які роз­тяг­нуті на де­сят­ки кіло­метрів, во­ни кон­че потрібні — тож про­да­ва­ти­ме­мо їх по сто оди­ниць на рік.
Сьо­годні май­же 50% ви­го­тов­ле­ної техніки ек­с­пор­туємо в країни ко­лиш­­­ньо­го СНД, Поль­щу, Ру­мунію, Угор­щи­ну, Сло­вач­чи­ну, Фінляндію, Австрію, Бол­гарію, Чехію. На техніку, яку для про­да­жу по­ста­чаємо в ЄС, за­вод має відповідні євро­сер­тифіка­ти.
 
Чи ду­же ва­ша техніка по­сту­пається євро­пейській?
— На­ша техніка скла­дається із тих са­мих ком­плек­ту­ю­чих, що й за­кор­дон­на. По­фар­бо­ва­на та­кою са­мою якіс­ною фар­бою. Але ви­го­тов­ле­на з ук­раїн­сько­го ме­та­лу і ук­раїнськи­ми працівни­ка­ми. То­му, щоб її якість не по­сту­па­ла­ся євро­пейській, ми постійно про­во­ди­мо на­вчан­ня на­ших спеціалістів для підви­щен­ня їхньо­го про­фесійно­го рівня і май­стер­ності.
Ад­же най­кра­щий рек­лам­ний ме­ханізм має та­кий ви­гляд: прий­­­шов — ку­пив — спро­бу­вав — по­ра­див іншо­му. Тож як­що про­дукція не­якісна — про­грає не тільки по­ку­пець, але й про­да­вець. Ро­би­мо все для то­го, щоб про­да­ти аг­ра­ріям ту техніку, яка при­но­си­ти­ме їм ре­аль­ний при­бу­ток. Бе­ре­мо клієнта якіс­тю і віднос­но не­ви­со­кою ціною. Із гор­дістю ска­жу, що свій імідж (схвальні від­гу­ки про на­шу про­дукцію пе­ре­да­ють­ся із уст в ус­та) ми вже на­пра­цю­ва­ли. На ви­с­тав­ках до ме­не ча­с­то підхо­дять фер­ме­ри, хва­лять про­дукцію, а дех­то ка­же, що на­шу техніку ку­пує про­тя­гом 20 років. І це ду­же приємно. 
На­ма­га­ю­чись ак­тив­но знай­о­ми­ти по­тенційних клієнтів із ви­роб­ле­ни­ми но­вин­ка­ми, за­вод бе­ре участь у всіх ве­ли­ких аг­ро­ви­с­тав­ках як в Ук­раїні, так і за кор­до­ном. А 2011 р. на ви­с­тавці Agritechnika в Ган­но­вері на­ше під­приєм­ство от­ри­ма­ло дип­лом за інно­ваційну роз­роб­ку мобільної пе­ре­ван­та­жу­валь­ної станції «Ков­чег», ана­логів якої не­має у світі. До речі, у 2014 р. од­на італійська фірма скопіюва­ла наш «Ков­чег» (як то ка­жуть, гаєчка до гаєчки), і вже їх про­да­ють у Європі за більшою ціною.
Цьо­го ро­ку в Ган­но­вері ви­с­тав­ля­ти­ме­мо вже чо­ти­ри оди­ниці техніки: бун­кер-на­ко­пи­чу­вач, трак­тор­ний причіп, «Ков­чег», тю­ко­воз для ква­д­рат­них тюків.
 
20 років на рин­ку — це ба­га­то ва­жить! Поділіться се­к­ре­том, як Вам у та­кий склад­ний період вда­ло­ся не ли­ше ут­ри­ма­ти­ся, а й роз­ви­ва­ти­ся, до­ся­га­ти успіху?
— Усі гроші, які за­роб­ляв, я вкла­дав у роз­ви­ток ви­роб­ництва. Дех­то із бізнес­­­менів пра­цює так: за­ро­бив якусь копійку — ку­пив ма­ши­ну, бу­ди­нок, поїхав відпо­чи­ва­ти до Ту­реч­чи­ни. Я так не чи­нив ніко­ли. На­при­клад, 2014-го ми збу­ду­ва­ли но­вий цех із теп­лою підло­гою на 5 тис. кв. м. У цю спра­ву вкла­ли близь­ко 1 млн євро. Та за ці гроші мож­на бу­ло ку­пи­ти віллу на Ка­нарсь­ких ос­т­ро­вах і спокійно жи­ти! То­му, як­що хо­чеш успішно зай­ма­ти­ся бізне­сом — на­вчись оби­ра­ти пріори­те­ти.

Ка­жуть, в успішних бізне­с­ме­­нів — особ­ли­вий спосіб мис­лен­ня. Сумніва­ю­ся, що Ваш шлях до успіху був ус­те­ле­ний тро­ян­да­ми. Як ре­а­гуєте на не­вдачі?
— Ко­лись моє пе­ре­бу­ван­ня на прак­тиці у Німеч­чині да­ло мені без­цінний досвід. Пам’ятаю, у сусіда-фер­ме­ра ста­ла­ся по­же­жа: на подвір’ї ле­жа­ло 100 т ріпа­ку — від са­мозігріван­ня він за­го­рівся. Во­гонь зни­щив трак­тор і по­ло­ви­ну гос­по­дарсь­ких будівель. Од­нак фер­мер при­хо­дить до нас вранці — спокійний, ве­се­лий. Я на ньо­го по­ди­вив­ся і по­ду­мав: наш се­ля­нин, як­би згоріло все те, що він ство­рю­вав тяж­кою пра­цею, ма­буть, на­клав би на се­бе ру­ки.
А цей — ніби нічо­го й не ста­ло­ся, ад­же, як він по­яс­нив, згоріло півго­с­по­дар­ст­ва, але ж по­ло­ви­на за­ли­ши­ла­ся! І тоді я зро­зумів, що до не­вдач тре­ба ста­ви­ти­ся оп­тимістич­но. Був ви­па­док, ко­ли збан­кру­ту­вав банк «Ук­раїна», і про­па­ли перші гроші, які я за­ро­бив —
20 тис. грн. Тоді це бу­ли ве­ликі ко­ш­ти (вартість но­вих «Жи­гулів»). Мож­на бу­ло й інфаркт от­ри­ма­ти! Але я зга­дав німця, у ко­т­ро­го згоріло півго­с­по­дар­ст­ва, і як би це важ­ко не бу­ло, так би мо­ви­ти, пе­ре­гор­нув цю сторінку жит­­тя— і пішов далі. Ад­же як­би я пе­ре­жи­вав, бігав із бідкан­ням су­да­ми, то і гро­шей не по­вер­нув би, і здо­ров’я втра­тив. Склад­них си­ту­ацій у ме­не бу­ло ба­га­то. Але ніко­ли не опу­с­кав рук і вірив, що все бу­де до­б­ре.
Як не­од­но­ра­зо­во я пе­ре­ко­ну­вав­ся, у бізнесі клю­чо­ве зна­чен­ня має по­зи­тив­не мис­лен­ня. Цілком по­го­д­жу­ю­ся із вис­лов­лю­ван­ням Вінсто­на Черчілля: «Си­ла ве­личі — вміння кон­тро­лю­ва­ти свої дум­ки». Вчені ка­жуть, у будь-якої лю­ди­ни за день у го­лові про­май­не близь­ко 60 тис. ду­мок. Як­що во­ни бу­дуть по­зи­тив­ни­ми, то та­ки­ми бу­дуть і вчин­ки. Та­кож щод­ня уве­чері я аналізую, як прой­шов день, і як­що бу­ли по­мил­ки, то на­ма­га­ю­ся їх оп­ра­цю­ва­ти, аби більше не по­вто­рю­ва­ти.

Поділіться пла­на­ми на най­­ближ­че май­бутнє.
— Як ка­жуть, во­вка но­ги го­ду­ють. Потрібно не зу­пи­ня­ти­ся на до­сяг­ну­то­му, а пра­цю­ва­ти, «кру­ти­ти­ся». У 2015 р. ми за­пла­ну­ва­ли взя­ти участь у ба­га­ть­ох міжна­род­них ви­с­тав­ках — у Бол­гарії, Ру­мунії, Сло­вач­чині, Польщі, Німеч­чині, Литві, Скан­ди­навії. 
Та­кож що­ро­ку ста­ви­мо собі за­вдан­ня — збільшен­ня обігу на 30%. За нинішньої еко­номічної си­ту­ації в Ук­раїні такі по­каз­ни­ки мож­на до­ся­га­ти за­вдя­ки роз­ши­рен­ню ви­хо­ду ком­панії на євро­пейсь­кий ри­нок.

Інтерв'ю
Державна продовольчо-зернова корпорація України (ДПЗКУ) – єдиний державний оператор зернового ринку України, лідер у сфері зберігання, переробки та експорту зернових і продуктів їх переробки. Про
Українська делегація на продовольчій виставці в Японії. Крайній праворуч - Юрій Луценко
Японія, як відомо, — одна з найзаможніших країн світу. При цьому за кількістю населення лише трохи поступається Росії. А ще дуже обмежена в земельних ресурсах, тож більшістю продуктів забезпечити себе не може. Це робить ринок «країни сонця... Подробнее

1
0