Спецможливості
Статті

Про що НЕ мовчать сільські жінки Неприхована буденність українського села…

07.07.2015
842
Про що НЕ мовчать  сільські жінки Неприхована буденність українського села… фото, ілюстрація

Журналістська непосидючість і зацікавленість привели мене у славнозвісне м. Зіньків, що на Полтавщині. А розпочалося все зі звичайного на перший погляд листа до редакції від простих сільських жінок, які роблять непросту, але дуже важливу справу. Але про все по порядку…

Журналістська непосидючість і зацікавленість привели мене у славнозвісне м. Зіньків, що на Полтавщині. А розпочалося все зі звичайного на перший погляд листа до редакції від простих сільських жінок, які роблять непросту, але дуже важливу справу. Але про все по порядку…

Л. Крюкова
l.kryukova@univest-media.com

Отже, жінки, які запросили мене до себе у гості і про яких, звісно, піде мова у цій статті, входять до Всеукраїнської громадської організації «Спілка сільських жінок України» (до речі, спілці цього року офіційно виповнюється 17 років). На початку свого створення ця організація нараховувала 40  жінок із 14 областей України (ініціаторами її створення виступили осередки Полтавської, Харківської, Кіровоградської, Черкаської, Київської областей), а на сьогодні кількість членів спілки сягає 5515 осіб (із них 483 — чоловіки) із 22 областей. Варто зазначити, що до організації входять не лише жінки, які займаються сільськогосподарським виробництвом, а й сільські вчителі, лікарі, соціальні працівники, пенсіонери та інші жителі села.
Свого часу незмінний керівник спілки, Галина Петрівна Скарга, на власному досвіді переконалася, як нелегко організовувати фермерське господарство (свою трудову діяльність почала з обліковця молочнотоварної ферми, працювала зоотехніком, головним зоотехніком, зоотехніком району із бджільництва), тому не тільки провадить організаційну, координаційну, інформаційну, консультативну, навчально-тренінгову роботу задля активізації сільськогосподарського виробництва в Україні, а й створює відповідні умови для захисту економічних, соціальних інтересів сільських жінок та їхніх сімей. «В центрі нашої уваги — проста сільська жінка, велика трудівниця, — наголошує пані Галина. — Окрім цього, ми докладаємо зусиль для відбудови покинутих, занедбаних сіл, розвитку підприємницької діяльності на селі, залучення жінок і, звісно, чоловіків сільської місцевості до участі в діяльності влади та місцевого самоврядування».

Люблю село своє…
Доля українського села ніколи не була легкою:  на різних етапах свого існування воно переживало різні події, часто доволі трагічні (достатньо лише згадати часи колективізації та голодомору). Прикро, але й упродовж становлення та розвитку української незалежної держави, на жаль, мало що змінилося. Так, за роки незалежності, за даними Держстату, Україна втратила 475 сіл (лідерами за кількістю зниклих сіл є Київська, Харківська та Полтавська області), а нових було створено 71. Причин цьому вистачає, і всі вони цілком аргументовано пояснюються численною армією експертів із соціально-економічного розвитку українського села: демографічна криза, урбанізація, старіння нації тощо. Причому про цю урбанізацію, що так невпинно «вимиває» найкращі кадри та перспективну молодь із сільської місцевості, я принаймні чую ще звідтоді, як сама ще ходила до школи. Думаю, так само й інші українці… Пройшли роки, в нашій державі змінились не одна влада і не одна політична партія, а це питання як було актуальним і до кінця не вирішеним, так і залишилося таким.
Отже, щороку в Україні зникає близько 20 сіл, а чисельність сільського населення за останні десятиліття зменшилась на кілька мільйонів. До того ж українське село швидко «старіє», адже молоді мешканці часто залишають свої домівки у пошуках кращої долі у містах. Звісно, таке невтішне становище сільської глибинки — відсутність роботи, напіврозвалена соціальна (не працюють лікарні, школи, дитячі садки) й транспортна (поганий стан доріг та відсутність належних комунальних комунікацій) інфраструктура — завжди стоятимуть на заваді відбудові села та створення належних, як то кажуть, людських умов для нормального життя сільських мешканців.
Досить показовими є цифри… Під час аналізу деяких із них особливо помітна різниця між кількістю бідних сімей у сільській місцевості та в містах. Зокрема, 15% сімей у містах і 36% — у сільській місцевості перебувають за межею бідності; 59% сільських будинків — від 50 років і старше (пригадайте, як тоді будували — невеликі дерев’яні будинки, глиняні чи саманні. Зрозуміло, про зручність та комфорт навіть не йдеться), 24,3% сільських домогосподарств використовують проточну воду для побутових потреб, у т. ч. і для приготування їжі, а 12,3% — мають принести воду до домівки з відстані понад 200 м (звісно, носити воду — «почесний обов’я­зок» прекрасної половини людства, адже саме жінки мають приготувати їжу, щось помити або випрати, напоїти домашню худобу тощо), тільки в 14,8% сільських домогосподарств є гаряча вода. Отже, уявіть собі, коли жінка «набігається» за тією водою цілісінький день (ми вже не говоримо про інші трудові завдання, які лягають на тендітні жіночі плечі), чи сяде вона потім до комп’ютера або під’єднається до інтернету? Відповідь очевидна… Звісно, таких аспектів є чимало…

З манікюром… і на трактор
У 1980 р. Україна ратифікувала Кон­вен­цію Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Та, проте, становище українських жінок, які мешкають у сільській місцевості, є доволі непростим. Як правило, вони живуть у значно складніших умовах порівняно зі своїми міськими подругами. Так, суттєвою проблемою є низький рівень охорони здоров’я на селі. Знову ж таки цифри говорять самі за себе… За даними опитування, 48% сільських жінок не мають медичних закладів у межах пішохідної доступності (7% — скаржаться, що через віддаленість навіть якщо й можна до них доїхати громадським транспортом, то все одно за браком часу і постійного сполучення виникає вимушена потреба лишатися в чужому населеному пункті) і стільки ж опитаних не можуть собі дозволити певні ліки або платні медичні послуги (так, 30% скаржаться на проблеми з доступністю послуг стоматолога, 27% — гінеколога, 23% — терапевта або сімейного лікаря).
За даними опитування, у домогосподарствах 28% сільських жінок є автомобіль, але він переважно належить чоловікам — лише 3% сільських жінок зазначили, що машина є у їхній власності. Для порівняння: наші «городські» леді (майже кожна третя) мають власний автотранспорт і з задоволенням користуються ним.
Невтішна ситуація і з середньомісячною заробітною платою у жінок, які проживають у сільській місцевості. Так, за даними Державної служби статистики України, середньомісячна заробітна плата жінок, які зайняті у сільському господарстві, становить 89,3% середньомісячної заробітної плати чоловіків у цій самій сфері, при цьому 20% зайнятих жінок працюють понад 40 год на тиждень (8 год на день протягом п’яти днів на тиждень становлять 40 год). І це ми говоримо лише про офіційну зайнятість!.. За даними соціологічного обстеження Держстату України, загальні навантаження на українську жінку в селі щодня становлять 15 год 24 хв! І це, звісно, перевищує будь-які фізіологічні норми. Тож не дивно, що кожна четверта сільська жінка має серйозний діагноз. Так, найбільшою мірою турбують сільських жінок серцево-судинні та онкологічні захворювання – від них страждають або їх побоюються 56% та 40% сільських жінок відповідно. Гінеко­­ло­гічні захворювання та туберкульоз турбують п’яту частину жіночого населення сільської місцевості2.
Отже, є над чим замислитися, панове…

Непридумані жіночі історії
Жінки, про яких піде мова, безпереч­но, гідні більшого, ніж просто про них писати. Адже на своїх тендітних плечах вони несуть таку непідйомну для сильної половини людства ношу у вигляді безупинної роботи «по дому», в підсобному господарстві, на городі та догляду за дітьми… А крім цього «домашнього» навантаження, вони ж ще й працюють на «основній» роботі, а у свої заслужені вихідні дні — знаходять час для виготовлення продуктових пайків українським хлопцям на фронт.
Так, із листопада 2014 р. головний офіс «Спілки сільських жінок України», що у Зінькові, час від часу перетворюється на «польову кухню»: тут перемелюють сало з часником, запікають м’ясо в рукаві, готують фарш. Наїдки консервують у банки та пакети, на яких зазначено назву організації та є щире побажання: «Повертайтеся живими і здоровими!».
«На цей момент ми відправили на фронт для наших бійців понад 1300 кг сала і 410 кг м’яса. Більша частина продуктів була передана нами безкоштовно. До того ж нещодавно ми всім офісом віддали свою зарплату за 5 днів на ці потреби, — розповідає Галина Скарга. — Крім того, багато небайдужих українців передавало кошти для потреб учасників АТО, які побажали, щоб їхні прізвища не називали. Тому додатково ми закупили 48 кг різних круп, олію та інші продукти».
Але не тільки харчами допомагає фрон­­ту небайдужа Пол­тавщина в особі волонтерів-жінок. Галина Скарга та її колеги зібрали для наших бійців одяг, постільну білизну, посуд — усі ті «запаси на всякий випадок», якими багата більшість домогосподарств на селі. Власне, хто б міг подумати, що сьогодні, як ніколи за останні 70 років, для українців стане актуальним лозунг радянських людей під час Другої світової — «Все для фрон­­­­­­ту, все для перемоги!».

Замість епілогу…
Наразі чимало говорять про так зване омолодження села, повернення та залучення молоді до роботи на сільських підприємствах. Але говорити — мало. На сільському терені є чимало ініціативних передових людей, активістів, готових на громадських засадах «підіймати» село.
І я переконалась у цьому на власні очі. Але й водночас впадає в очі невтішна картина зубожіння, занедбаності села, навіть певної деградації частини сільського населення (особливо чо­­ловічої статі), яке через брак ро­­боти і мотивації поступово спивається. Болісно вражають пусті зіниці вікон покинутих хатин, руїни колишніх ферм…
 Та щоб село стало привабливим для молодих людей, воно повин­не мати перспективи. Перспективи якісного за­­гальноосвітнього навчання із можливістю здобуття освіти у вишах, перспективи роботи із пристойною зарплатнею, перспективи житла для молодих сімей і перспективи організованого дозвілля та налагодженої інфраструктури.
А для цього «державні мужі» у «високих» кріслах мають звернути свої погляди на село не тільки в «гарячі» дні передвиборчих перегонів, піклуватись про «рідне» село не лише в гучних промовах, а вирішувати його потреби — справою, а не словом, не «для галочки», а важко, крок за кроком, долаючи задавнені селянські проблеми. Пригадуєте, як у Біблії: «Час розкидати каміння і час збирати…». Певна річ, уже давно час повернути борги селу…

Микола Герасименко,
член Всеукраїнського ГО «Спілка сільських жінок України»
Полтавського осередку, правозахисник,
суддя з 30-річним стажем роботи:

— Наразі найбільше хвилює людей земельне питання. Як найчастіше буває — візьмуть землю в оренду на 3–5 років, за цей період максимально використовують її ресурс, не думаючи, що буде далі, кидають, а потім йдуть, залишаючи усі проблеми власникові земельної ділянки. Добре, коли інвестор місцевий — він працює з перспективою, дбаючи наперед про родючість землі. Проте часто буває навпаки. Ще частина проблем стосується розрахунків з людьми за оренду земельних ділянок. На жаль, і тут спостерігаємо систематичні порушення строків виплат, виду і якості оплати. Зазвичай 60% оплати здійснюється натуральним способом — зерном. При цьому зерно видається низької якості, а ціна ставиться як за продукт високої якості — наприклад, пшеницю видають п’ятого класу, а ставлять ціну третього.
Останнім часом до нашого офіса звертаються тимчасово переміщені особи з приводу питань поселення, отримання соціальної допомоги, відновлення документів тощо.
Таким чином, з нашою допомогою було вирішено понад одну тисячу  справ у районному суді, десятки — в Апеляційному та одну — у Верховному Суді на користь селян.

 «Зуби зчепиш та й ідеш по життєвій стежці…»
«Небайдужість до чужого горя робить людину людиною», — приєднується до розмови Галина Богуславець. На перший погляд — весела «щебетушка», яка не сидить на місці та дуже любить співати (за власної ініціативи створила музичний співочий колектив «Зорепад»). Але водночас за такою юнацькою «несерйозністю» читається нелегка доля, що випала на плечі цієї жінки. Рано залишившись без батьків, вона мала самостійно турбуватися про себе, потім – про своїх дітей, онуків… Двадцять років пані Галина займається підприємницькою діяльністю: «Завжди було нелегко, але сьогодні — не передати словами, як важко! Ми не живемо, а виживаємо…». А ще у мріях Галини Богуславець — створити облагороджену зону відпочинку на базі міського Комсомольського парку: «Вже три роки виношую цю ідею, адже після трудових буднів хочеться, так би мовити, і якісно відпочити разом із родинами, дітьми…» — ділиться своїми думками Галина. Сподіваємося, її почує міська адміністрація (а може, знайдуться небайдужі люди, які зможуть приєднатися до реалізації цієї ідеї) та допоможе у вирішенні цього питання.

«Це велике щастя
допомагати людям...»
Переді мною сидить проста сільська жінка, яка гордо називає себе громадським захисником. Педагог за освітою, Олександра Миколаївна все своє життя пропрацювала у дитячому садочку, а на сьогодні, вийшовши на пенсію, не уявляє себе без активної громадської діяльності: очолює Раду ветеранів та Жіночу раду. Навіть сьогодні, на нашу зустріч, ця небайдужа до чужого горя жінка приїхала прямо з лікарні, після крапельниці. «Нині займаюся питаннями земельних паїв: люди мені довіряють,тож я, своєю чергою, не можу не прийти на допомогу тим, хто її потребує, — щиро розповідає про свою діяльність пані Олександра. — Звісно, доводиться долати багато перепон, розв’язувати масу проблем на шляху вирішення судових питань, але наша організація справляється з цим».

«Що людина простіша, то…»
Ніна Володимирівна Балацун не так давно приєдналася до волонтерського руху, але з повною серйозністю і відповідальністю. Закінчивши педагогічний інститут, повернулася до рідного Зінькова вчителювати (пані Ніна викладає математику та фізику дітям у сільській школі в Комсомольську). Із неприхованим занепокоєнням розмірковує про шкільну освіту на селі та безперспективність подальшої освіти для сільських дітей: «Молоді на селі практично немає, школи напівпусті: у 9-му класі навчається чотири дитини, в восьмому — двоє, у сьомому — 12 учнів, а у шостому — жодного… Так, усього в школі 28 учнів». Думаю, що таке невтішне становище притаманне й іншим навчальним закладам на селі.

Інтерв'ю
Наталія Савченко
Кораген®, Гранстар® Голд, Сальса®, Вінцит® Форте — назви цих високоефективних засобів захисту рослин добре знайомі більшості агровиробників і фермерів не лише України, а й багатьох країн світу. Втім, у наших рідних фермерів ці назви до... Подробнее
Наразі багато країн світу шукають спосіб, як поліпшити екологічні умови та знайти нові джерела енергії. Одним із рішень цієї глобальної проблеми є вирощування унікального дерева, яке вже відоме у всьому світі під назвою «павловнія». Це... Подробнее

1
0