Повернення ПДВ як ілюзія шансу

Повернення ПДВ як ілюзія шансу

Доцент Львівського державного аграрного університету Юрій Губені упродовж шести років займається порівняльним аналізом аграрної реформи, здійснюваної в різних країнах Центральної і Східної Європи. Найбільше уваги пан Губені присвятив реформуванню молочної галузі, а на "молочному" семінарі, проведеному компанією "Агроконсалт-transform" 20 лютого, Юрій Губені був одним з опонентів керівника Департаменту тваринництва Мінагрополітики Юрія Мельника в обговоренні тези про корисність застосування такого дотаційного інструменту, як повернення ПДВ виробникам молока.

— В Україні головною формою підтримки виробників молока стало повернення ПДВ. У середовищі Мінагрополітики цей механізм вважається великою політичною знахідкою. Проте, з огляду на досвід наших сусідів, щодо політичної доцільності такої підтримки є великі сумніви. Адже до такого інструменту, як ПДВ, у Європі підходять дуже обережно і зважено. Позаяк вважається, що у ринковій економіці надавати пільги без дуже серйозних обгрунтувань не можна. Подивімося на механізм дії цієї пільги уважніше: понад половину молока нині виробляють в індивідуальному секторі, а в окремих регіонах (зокрема, на Львівщині) — до 90%. І ця пільга тих господарів абсолютно не торкається, вони її не отримують.
— Напевно, в цьому разі ПДВ привласнюють ті, хто скуповує молоко. Принаймні, мені відомо про такий механізм взаємин закупівельників з приватниками. До села приїздить молоковоз і оголошуються дві ціни: менша — без проведення аналізу молока, більша — з проведенням. Зрозуміло, що ціна без аналізу — для тих, хто “грається” з водичкою. Тобто стосунки тут перебувають на рівні “хто кого вправніше обдурить”, а повернення ПДВ у цьому разі — надто високі матерії.
— Я знаю також приклади, коли заготівельники збирали молоко й “випаровувалися”, і люди взагалі ніяких грошей не отримували.
Якщо ж подивитися на громадський сектор, який нині називається реформованими сільгосппідприємствами, то й тут повернення ПДВ не є ефективним. Чому? Тому що середні надої у цьому секторі у кілька разів менші, ніж в особистих підсобних господарствах, і, дотуючи громадський сектор у цілому, держава підтримує велику масу неефективних підприємств. При цьому спрацьовує механізм зрівнялівки. Закони ж ринку вимагають, щоб неефективний виробник був усунений з ринку, і чим швидше це станеться, тим краще зможуть працювати виробники ефективні. Якщо ми підтримуємо неефективного виробника, то не лише продовжуємо його економічну ілюзію щодо можливостей добре працювати — ми урівнюємо його в шансах з ефективним виробником і тим послаблюємо такий важливий економічний чинник, яким є конкуренція.
Чехи, наприклад, узагалі не допускають жодної дотаційної підтримки виробників молока, в яких вихід продукції становить менше 3 тисяч літрів. Але якщо ферма забезпечує показник у 5 тисяч літрів, то це означає, що всі наявні дотаційні програми (ці програми діють у рамках двох основних фондів — “Фонду ринкового регулювання” та “Фонду підтримки і гарантування кредитів”) для такого підприємства відкриті.
— З погляду наших традицій, це звучить як нонсенс: той, хто і так має прибутки, ще й одержує більше можливостей на державну підтримку!
— Справа в тім, що дотація має дві функції. З одного боку, вона підтримує виробника, з іншого — забезпечує реалізацію певної політики. А політика держави має полягати в тому, щоб підтримувати тільки ефективного виробника і щоб відбувалися певні структурні зміни. Ми ж прагнемо позитивних змін? Ми ж хочемо, щоб, наприклад, в гірській зоні не вирощували молочних корів, а займалися м’ясною ВРХ або вівчарством? Тому держава повинна дотаційну політику вести так, щоб відбувалася структуризація виробництва: у Криму вона має підтримувати одне, щось інше — на Закарпатті, щось інше — на Черкащині.
— Можливо, чинну в Україні політику можна виправдати з того погляду, що не так давно всі молочні підприємства були неефективними. Тоді що — не треба було підтримувати нікого?
— Неефективність молочної галузі формувалася не один рік. Свого часу між виробником і переробником виник бар’єр. Ще в 1994 році у спільній публікації з професором Петром Березівським ми вказували на те, що трансформаційний період, який характеризується спадом, треба використати для модернізації переробки і зміни системи зв’язків між переробкою і виробництвом. Але такі голоси завжди залишаються непочутими, тому економіка розвивалася за віртуальними законами, ми отримали величезний розрив між виробником і переробником, і обидва вони перебувають у дуже тяжкій ситуації.
До речі, це стосується не лише молочної галузі: в Україні нині дуже багато галузей претендують на першочергову бюджетну підтримку. А податок на додану вартість (який, до речі, є досить складним і дискусійним інструментом державної економічної політики) приймався не з метою підтримки аграрної чи якоїсь іншої сфери. У цього податку інші цілі і завдання.
— Давайте тоді сформулюємо ті заходи, які для підтримки виробництва молока в Україні були б оптимальними.
— На цю пропозицію я б відповів словами відомого угорського економіста Яноша Корнеї: “Не чекайте від мене всеохоплюючих аналізів, я лише роблю частину аналізу”. Проте мені здається, що урядові структури Мінагрополітики повинні були б поставити перед собою мету і знайти спосіб її досягнення. Має бути публічно названо проблему, визначено завдання і започатковано дискусію. Насправді нам навіть не треба нічого винаходити: треба лише відкрити очі і подивитися на світ. Але подивитися не як членам туристичної делегації, а методом науковим. У постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи нагромаджено цінний та перевірений досвід ринкової трансформації та багатьох заходів, пов’язаних з аграрною політикою. Чимало цінного та вартого запозичення є і в теоретичній, і в практичній площинах, і нехтувати цим досвідом або пробувати віднайти “власний шлях” є дещо хибним.
У нас є багато вчених, які вивчали світовий досвід, вони поки що не виїхали з України. Нехай вони висловлять свою точку зору, і тоді можна буде порівняти варіанти — за ефективністю, за вартістю впровадження, за довготерміновими наслідками.
Якщо говорити більш предметно, то я собі уявляю, що держава повинна запропонувати щось таке: допомагатимемо лише тим, хто даватиме не менше 2,5 тисяч літрів молока; через три роки — тим, хто даватиме 3 тисячі літрів, і тим лише, хто заведе собі такі-то породи, хто застосовуватиме штучне осіменіння, хто куплятиме холодильне і доїльне обладнання. У таких формах допомога сприятиме не лише виробництву, а і його структуризації. Тобто тоді займатимуться не всі — усім, а молочники — молоком, рільники — полем тощо.
А діючий нині в Україні варіант дотування є політично вдалим — і унікальним.

Запитував Павло Коротич