Почім сьогодні "царська" риба? (повна версія)

Центральну частину північного максросхилу Українських Карпат, де гірські масиви сягають 1600–1936 метрів над рівнем моря, називають Горганами. Там народжується Лімниця — одна з найбільших річок краю, яка несе свої води на північ від головного Карпатського вододілу і впадає в Дністер. Ще в XVI ст. верхів’я басейну були вкриті суцільними пралісами. Та й двісті років тому Горгани залишалися, як писав відомий польський лісівник другої половини ХІХ ст. Е. Головкевич, “найбільшою і найдикішою країною Європи”. Він згадує опис “Чорного лісу” польського географа В. Поля, який стверджував, що ніде більше не бачив таких могутніх буків, високих розлогих ясенів, великих ялиць і смерек, вкритих віднизу до самого верху рівною темною “чатиною”. Ялівці та горобини зростали в Горганах, як велетенські дерева. Згадував він і могутні кедри (сосну кедрову) — з їх деревини точили миски, за розмірами подібні до балій.
Звісно, що в лісах тих водилася маса диких звірів і птахів, ріки аж кишіли рибою. Справжньою королевою почувалася струмкова форель, яка з прадавніх часів уподобала верхів’я чистих та прохолодних (навіть улітку) гірських потоків.

Поки в дрімучі хащі не прийшов homo sapiens із сокирою.
На відміну від більш заселених районів Карпат, скажімо, Закарпаття, де з появою німецьких колоністів суцільно-лісосічне вирубування гірських лісів розпочалося ще в ХІІ–ХІІІ ст., у Горганах дерева почали рубати лише на зламі XVIII–XIX ст. Деревина твердолистяних порід, зокрема бука, була потрібна, щоб добувати вугілля для виплавляння залізної руди на гуті Ангелові, яку заклав 1810 р. митрополит галицький Анатоній Ангелович. А років 100–120 тому, крім інтенсивного вирубування у межах гірських долин і на підгір’ї, лісові площі ще й розкорчовували — для розширення сіл та сільгоспугідь... Другий (фатальний для краю за екологічними наслідками) етап тотального нищення лісів припав на 50–60-ті роки минулого століття: фактично всі деревостани старшого віку було зрубано. Розпочалося інтенсивне змивання грунту з голих схилів, замулювання та обміління гірських річок.

Значної шкоди завдало їм також тралювання деревини потоками. Початково у верхів’ї басейну Лімниці застосовували лише мольовий сплав кругляку, тобто транспортували окремі колоди. Але згодом їх почали збивати у плоти (“дараби”). Із перших чисел квітня й до останніх листопада деревину сплавляли по річці Молодій до тартака в Осмолоді, далі — плотами по Лімниці до Галича і вниз по Дністру. За рік бокораші (плотогони) переправляли близько 60 тисяч кубометрів будівельної деревини. Річки, які були наділені майже всіма властивостями “форельних” водойм, унаслідок нерозумного господарювання людини, повністю втрачали цю важливу якість, а водночас і потрібні умови для біологічного життя. І хоча професія бокорашів уже давно стала історією, наслідки їхньої діяльності дають про себе знати й досі. Скільки колод було затоплено! У воді між камінням залишилося чимало кори, гілок, трісок, які, розкладаючись, забирають кисень, життєво необхідний для форелі. До того ж, течія вимиває з деревини, що встелила дно річок, захарастивши русла, рештки дубильних та інших стійких органічних речовин — це теж згубно впливає на здоров’я мешканців водойм.

Біопродуктивність гірських потоків було підірвано — саме це, очевидно, спонукало відомого галицького вченого Миколу Саєвича організувати форелеве господарство. Наприкінці 20-х років минулого століття на церковних землях біля Осмолоди (перегінські ліси на правому березі Лімниці належали тоді державі, а ті, що на лівому, — маєтку Львівської митрополії греко-католицької церкви) побудували ставки. Вирощували там як мальок для зарибнення річок, так і товарну рибу. До речі, в Івано-Франківському обласному архіві зберігається цікава службова записка, надіслана 31 грудня 1938 року зі Львова до Осмолоди — з проханням “зарезервувати для потреб стола Високопреосвященного митрополита Андрея Шептицького 100 форелей”. Проіснувало господарство до 1939 р. Радянській владі, яка прийшла на Галичину, було не до форелі. Звернули увагу на замулені ставки в середині 50-х років, коли енергійно взялися в Підлютому модернізувати будинок відпочинку митрополита — під дачу для керівництва держави. А до буденного меню високих посадовців, звісно, мала входити делікатесна риба.
Щоправда, і про малька не забували. Аби відновити живе “срібло” стрімких потоків, на початку 60-х років створили на Прикарпатті ще чотири форельні господарства так звані компенсаційні — неподалік Болехова, Вигоди, Ворохти та в селі Яблунька Богородчанського району. Держава повністю фінансувала вирощування малька, його випускали в навколишні гірські річки. У такий спосіб частково пом’якшували силу ударів, яких завдавали природі впродовж довгих десятиліть споживацького, варварського користування її благами. Та не так просто відновити загублене, зруйноване — до попереднього рівня біопродуктивності водойм навіть не наблизилися.
Не почувалася по-царському “царська” риба і в незалежній України. Коли там було думати про якусь форель, вирощування якої і за радянських часів не приносило прибутків, а збитки перекривали за рахунок Держбюджету. Не на ставкове, річкове рибництво кинули оком герої нашого часу — “нові українці”. Поспішали вигідно для себе продати риболовецькі судна, плавучі рибозаводи, прихватизувати ще недавно потужні підприємства — здебільшого для того, щоб дорогоцінне начиння порізати на брухт та озолотитися...
Не до засіву голубої ниви, коли безмежні чорноземні поля, замість добірного зерна, засіваються бур’янами.

Займатися ж мальком форелі — то справа клопітна. І затратна. Без підтримки держави не обійтися. Саме такої підтримки форельні господарства й не дочекалися. І не лише в Карпатах. Потрапивши у фінансову скруту, задихалися, як риба, яку викинули на сушу, і одне за одним наказували довго жити. Із чотирьох компенсаційних ставків, створених у Івано-Франківській області за радянської влади, на сьогодні не залишилося жодного.
А ми дивуємося, чому не можемо навіть покуштувати тієї “царської” риби. Якщо й пропонує якийсь ресторан, то за скромну порцію просить не менш 100 гривень. Та ще й того ресторана, де готують неповторного смаку делікатес, треба пошукати...
— У природних умовах, — розповідає іхтіолог з обласного центру Тетяна Слічна, — водиться струмкова форель. Якщо більшість риб восени готується до зимівлі, то вона в жовтні-листопаді нереститься. Для ікрометання піднімається у верхів’я річок і потоків, де стрімка течія (1,5–3 метри за секунди) та неглибоко (20–60 сантиментрів). Зазвичай, біля перекатів самки на кам’янистому дні розгортають хвостом гальку, в утворену ямку (гніздо) відкладають ікру і знову загортають камінням. Під шаром гальки, яка промивається проточною водою, до настання весни розвиваються зародки. Дуже багато їх гине за цей час — у пащах заріусів, гольянів, мнюхів. Та й сама “царівна” неабияка ненажера — натрапить на ікру чи мальок, і вони негайно опиняться в її утробі. Якщо врахувати низьку плодючість струмкової форелі (відкладає від 200 до 600 ікринок), а також масове браконьєрське винищення кращих плідникових екземплярів під час нерестового ходу (губернатор області ось уже кілька років поспіль змушений оголошувати з 1 жовтня до 1 листопада місячник охорони форелі, що нереститься), то стануть зрозумілими причини вкрай повільного відновлення запасів цінної риби природним шляхом. Раніше підсобляли ставкові господарства, тепер малька вирощує й випускає у вільне плавання лише держлісгосп...
Я почув добре: саме при місцевому, Осмолодському ДЛГ, працює форельне господарство. Те, на витоках якого стояв ще доктор філософії, лісівництва і права Микола Саєвич. Отож, при нагоді прошу директора Ігоря Бойчука показати “апартаменти” тендітних красунь-аристократок.
Ігор Іванович біля керма десять років — з часу організації держлісгоспу. До 1995 р. тут хазяйнував лісокомбінат, у якому він був заступником директора. Саме лісокомбінат, паралельно з реставрацією двоповерхової дерев’яної урядової дачі, відновлював форельне господарство. Якщо за Миколи Саєвича рибу розводили в чотирьох ставках, то в 1966 р. їх мали вже 36. Із кінця 80-х років минулого століття форельним царством опікується дружина Ігоря Івановича Галина Василівна.
— Коли новоутворений лісгосп відокремлювався від лісокомбінату, — розповідає директор, — аби не занапастити унікальне рибницьке господарство, ми вирішили взяти його під свою опіку. Розуміли, що буде важко (ДЛГ народжувався практично з нуля), але бачили, що, крім лісівників, нікому воно більше не потрібне, ніхто благодійно не вирощуватиме малька і не випускатиме його у водойми. А що ж то за гірські потоки без форелі? Що то за Карпати без живого “срібла”?..

Уболівання за природу рідного краю справжніх її лицарів у зелених кашкетах не допустило повторення осмолодським господарством печальної долі чотирьох інших форельних господарств, які свого часу успішно працювали в області. Нині тут, як і раніше, вирощують не аборигенну струмкову, а райдужну форель — уродженка Північної Америки добре акліматизувалася. Каркас ставків займає площу 1,2 гектара. Всі вони сполучені каналами, якими подають протічну воду з Лімниці. Від вимивання живого племені в річку “стережуть” металеві решітки. Кожна вікова група (від одно- до чотирьохліток) утримується в окремих водоймах. Розселяють їх навесні під час інвентаризації. Стежать, щоб в одному ставку перебували особини приблизно однакової маси, бо великі поїдають менших. Такі собі “канібали”. Найкращих самок і самців відбирають до ремонтних груп. В окремих ставках завглибшки близько 4 метрів розкошує маточне поголів’я — зазвичай утримують близько 600 маток, які в три роки вже дають ікру.
— Процес інкубації, — посвячує в секрети галузі Галина Бойчук, — триває 40 днів у спеціальному інкубаторі, в апаратах Шустера. Підгодівля — кип’яченим молоком та яєчним білком, звареним на молоці. Жовток сушимо, подрібнюємо на порошок і теж подаємо в апарат. Через 14 днів майбутніх красунь забираємо в ставочки. Коли мальок уже навчився їсти, його можна випускати в річку. Виживає, на жаль, не весь: то доросла риба з’їдає, то перемелюється під час паводків... Але тут ми вже безсилі: допомагаємо природі в міру можливостей. Дещицю малька залишаємо для вирощування товарної риби — аби продати її та бодай частково покрити затрати. Попит дуже великий, надходять замовлення навіть із інших країн. Реалізовуємо ж у живій воді за рік близько 200 кілограмів — удесятеро менше, ніж раніше. Надто вже дорого обходяться корми. Вони в нас не штучні, а природні, без усіляких хімічних домішок. Справді “царська” форель виходить. Щоденно в її меню — тваринна печінка, селезінка, шлунки, вим’я, інші нутрощі, які завозимо аж з Івано-Франківського м’ясокомбінату, за сотню кілометрів від Осмолоди. Додаємо вітаміни, мелену пшеницю, м’ясо-кісткове борошно, часом конину — з вибракуваних тварин. Улітку над ставками щоночі запалюємо ліхтарі, тоді на світло злітається різна комашня, і її ловить, вистрибуючи з води, риба. Своєрідний біологічний корм. Росте товарна форель до 2,5–3 років, важить у такому віці в середньому 125 грамів. Досить тендітна...
— І золота, — додає Ігор Іванович. — Собівартість одного кілограма — майже 100 гривень. Продаємо ж по 40. Але головне для нас інше — сприяти відновленню біологічного життя в гірських річках, поверненню їм втраченої слави “форельних”. З цією метою випускаємо щороку в плавання сотні тисяч штук малька. А ще стараємося грамотно вести лісове господарство, щоб не оголеними були карпатські схили, щоб голубі потоки надійно охоронялися зеленою сторожою. Забезпечимо належні умови — відродиться річкове багатство.

Що додати до цього? Хіба що побажати успіху лісівникам.

М. Пуговиця,
Івано-Франківська обл.