Петро Євич: «Стабільність і надійність — стиль нашої роботи»

14 жовтня ц. р. ТОВ «АгроРось» (м. Корсунь-Шевченківський, що на Черкащині) відзначає свій ювілей — 20 років успішної роботи у сільському господарстві. І увесь цей час біля штурвала компанії стоїть його незмінний керівник — Петро Євич. Наш кореспондент зустрілася з ним і взяла інтерв’ю.

Петро Євич народився 14 травня 1957 р. у с. Багва Маньківського р-ну Черкаської обл.

Освіта
   1979 р. закінчив Уманський сільськогосподарський інститут.
Трудова діяльність
   1980–1982 рр. — головний агроном колгоспу ім. Суворова, с. Баштечки Жаш­ківського р-ну.
   1982–1986 рр. — служба в органах державної безпеки.
   1986–1991 рр. — перший секретар Корсунь-Шевченківського райкому комсомолу.
   1991–1993 рр. — агроном регіонального центру агрофірми «Зоря» Рівненської обл.
   1993–1994 рр. — головний інспектор митного поста «Канів» Черкаської митниці.
   1994–2001 рр. — голова правління акціонерного товариства «АгроРось».
   2001–2003 рр. — голова Корсунь-Шевченківської райдержадміністрації.
   Із 2003 р. — директор товариства з обмеженою відповідальністю «АгроРось».

І. Бірюкова
i.byrukova@univest-media.com

Петре Петровичу, як мені відомо, у сільському господарстві Ви працюєте все своє життя. А про яку професію мріяли у дитинстві?
— Народився я у сім’ї потомствених хліборобів у с. Багва Маньківського р-ну, що на Черкащині, яка для мене справді є землею батьків, дідів, прадідів. Змалечку знав, що моє життя буде пов’язане із сільським господарством. Але у дитинстві, як і всі мої однолітки, мріяв стати космонавтом. Потім, коли трохи підріс, вирішив, що буду агрономом. Іншого вибору і бути не могло, адже мій батько, Петро Іванович, усе життя пропрацював на землі, протягом тридцяти років очолював місцевий колгосп «Авангард», фронтовик, кавалер багатьох урядових нагород, у тому числі двох орденів Леніна (за часів Радянського Союзу це була найвища нагорода). Колишній керівник області Іван Кіндратович Лутак часто приїжджав до нього, аби порадитися щодо подальшого розвитку агропромислового комплексу області.

Нині Ви — успішний аграрій, а от якою була Ваша перша сільськогосподарська професія?
— Мій дідусь по маминій лінії, Григорій Карпович, працював у кузні, і прізвище мав відповідне — Коваль. Я ходив до нього у майстерню і навчався ковальської роботи. Не скажу, що став професіоналом цієї справи, але можу загнути металевого прута, відтягнути зуба борони, щось добре нагострити. Навчаючись у школі, під час літніх канікул працював у колгоспі на різних роботах — причіплювачем, помічником комбайнера, механізатором (їздити на тракторі навчився десь у третьому класі). Працював із кіньми, знаю, як їх запрягти, як силосу навантажити, з якого боку підійти. Роздавав і корми тваринам на фермі. Це тепер якщо роботодавець візьме на роботу працівника до 18 років, то матиме великі проблеми, а тоді влітку на канікулах працювали майже всі мої однокласники. Тож свою першу аграрну професію — тракторист-машиніст широкого профілю — набув ще до закінчення школи.

До сільгоспінституту вступили за власним бажанням чи батько наполіг?
— Мій вибір Уманського сільгоспінституту був цілком усвідомленим. На той час цей навчальний заклад вирізнявся в Україні потужними кадрами. Пощастило мені і у тому, що вчились ми одночасно із легендарним хліборобом-механізатором, згодом — двічі Героєм Соціалістичної Праці Омеляном Никоновичем Парубком, тільки він на заочному відділенні, а я — на стаціонарі. Звідтоді він і досі мій учитель і, як колись гарно називали таких людей, — наставник.

Після інституту якими були щаблі професійного зростання?
— Як і всі хлопці, відслужив армію. Потім працював агрономом-насіннярем (а згодом — головним агрономом) у колгоспі ім. Суворова, що у Жашківському р-ні Черкаської обл. Тоді це була база Всесоюзного інституту цукрових буряків, який розміщувався у Москві, — потужне господарство високої культури землеробства із передовими виробничими технологіями. Там працювало дуже багато видатних на той час аграріїв, серед них — Омелян Парубок. Кадри були як на підбір — розумні, сильні, і це стосувалося не тільки керівників, а й механізаторів. Наприклад, механізатор Петро Кулибаба без усякого «джипіеса» так рівно сіяв цукрові буряки, що захисна зона могла бути від 1 до 1,5 см. Таку точність сьогодні тільки електроніка дає. Тому, працюючи у колгоспі ім. Суворова, я багато чому навчився й досі згадую ту життєву школу із великою вдячністю.
Взагалі хочу сказати, що мені завжди щастило на хороших людей, котрих вважаю своїми учителями. Один із них — двічі Герой Соціалістичної Праці Володимир Антонович Плютинський — співзасновник на початку 90-х ТОВ «Зоря Насіння». На Черкащині регіональний центр цієї компанії очолював відомий нині аграрій Сергій Терещук, і мені пощастило працювати під його керівництвом. Там я пізнав ази ведення бізнесу і навчився самостійної роботи. 

Як народилася компанія «АгроРось»?
— У 93-му я вже «дозрів» до самостійної справи і вирішив створити структуру, яка займалася б вирощуванням насіння та постачанням засобів захисту рослин. Скажу, в ті часи вести бізнес було легко, оскільки була величезна державна підтримка й місцеві органи влади всіляко заохочували створення приватних підприємств, аби вони лише працювали та платили податки. Сьогодні ж ситуація інша, і влада не є помічником для бізнесу. Тому нині створити власну компанію і займатися бізнесом дуже непросто.  
Але повернемося до історії «АгроРосі». Найтяжчі часи для нас настали, коли у 1997-му «обвалився» російський рубль. Унаслідок цього на 2/3 знецінилися кошти, ми працювали з імпортним товаром, тому було дуже нелегко. Проте вдалося знайти спільну мову як із клієнтами, так і з постачальниками. Віддавали борги аж до 2002 р., потім вийшли на «нуль», а далі вже працювали стабільно. Звідтоді намагаємося ніколи не робити боргів. Особливо це стосується банківських позик, які для аграріїв завжди були кабальними.
      
Які тепер маєте результати?
— В обробітку маємо 5000 га землі, на якій вирощуємо посівний матеріал озимої пшениці, гороху, сої. Урожайність радує. Наприклад, озимої пшениці поточного року зібрали в середньому по 85 ц «на круг», ярого ячменю — понад 70, гороху — 45, озимого ріпаку —
47 ц/га, ярої пшениці — 78 ц/га.  
ТОВ «АгроРось» нарощує свій потенціал і у тваринництві. Є у нас і романівські вівці, і сучасна свиноферма. Особливо помітні кроки господарство зробило в галузі свинарства. Насамперед — запровадили прогресивну технологію утримання і догляду, яку запозичили у європейських фермерів. Проте прибутки від тваринництва маємо мінімальні. Тому, що, наприклад, у державу без відповідного контролю завозиться польське м’ясо, а потім виявляється, що це заморожена данська свинина, яка коштує дуже дешево і тому саме її масово приймають м’ясокомбінати. Також у нас налагоджена контрабанда м’ясних виробів з Південної Америки, Східної Євро­­пи — й усі про це знають. На мою думку, українське сільське господарство постійно «трусить» і «б’є» наша «шановна» аграрна верхівка влади.

Цього року, після зміни влади, нічого не змінилося?   
— Не відчули жодних позитивних змін, може, навіть навпаки — працювати стало складніше. Наведу такий приклад. Нещодавно відвантажили у порт вирощений нами ріпак фірми «Лембке». Прямо у вагоні зробили аналіз, кажуть, у вас ГМО. А яке ж там ГМО?! Насіння — з Європи, де ГМО заборонено! Зрозуміло, що все це — корупційні схеми, кінцева мета яких — забрати в аграріїв (а подібні проблеми виникають практично у всіх с.-г. виробників) шляхом заниження ціни на продукцію до 35% урожаю. Кудись скаржитися марно, захистити свої права непросто. Також, на жаль, у міністерства та відомства продовжують потрапляти випадкові люди, єдина «заслуга» яких у тому, що вони вчасно вступили у якусь партію. Така позиція для України — ганебна. Адже в уряду, який формується за подібним принципом, я не бачу жодних перспектив. А відсутність у владі фахівців, образно кажучи, породжує такий собі безсистемний рух: високопосадовці стверджують, що йдуть уперед, насправді ж вони хаотично рухаються згідно із законом, описаним Броуном у далекому XIX ст.
Дуже важливо, щоб профільне міністерство лобіювало інтереси АПК, щоб добивалось здешевлення цін на пальне, запчастини, мінеральні добрива і т. д.
Але ж Мінагрополітики не раз заявляло про відміну чи не п’яти десятків якихось дозволів та
сертифікатів…  
— Ситуація із отриманням дозволів та проведенням різноманітних контролів зовсім не змінилася. Яке було хамське ставлення з боку представників деяких контролюючих органів, таким воно і є.
До прикладу, якщо почитати акт перевірки екологічної інспекції, то його ж сміливо можна друкувати в гумористичному журналі. Бачите, то свиня пахне не так, як би їм хотілося, то не подобається запах зерна, коли його вивантажуєш із бункера, то дві упаковки електродів знайшли. А за все це доводиться платити. 
 
Якими ж бачите перспективи для сільського господарства України?
— З часом, я думаю, все має стати на свої місця. Адже «піднімають голови» і заявляють про себе громадські організації, в які об’єднуються с.-г. виробники. Вважаю, що саме вони мають рекомендувати кандидатури керівників профільного міністерства. Де ж таке видано, щоб людину, котра все життя прожила у місті, не може відрізнити ячмінь від пшениці, яка не знає, що таке сіяти і орати, ставили біля штурвала аграрної галузі? Тому, вважаю, що згодом «борців, втомлених гудінням кондиціонерів», які нині керують селянами, замінять справжні професіонали. І тоді на наше сільське господарство чекає велике майбутнє. Але, насамперед, треба, аби закінчилася війна, щоб агресор залишив у спокої нашу державу.

Якою, на Вашу думку, має бути роль держави по відношенню до сільськогосподарського виробника?
— Сільське господарство — це продовольча безпека, тому держава має плекати його, як найдорожчу дитину. Насамперед, високопосадовцям треба бути дуже обережними у прийнятті законодавчих актів, без громадського обговорення не запроваджувати жодних новацій. Адже одним розчерком пера (приміром, шляхом введення якихось ПДВ) можна згубити все досягнуте і повернути с./г. у 90-ті роки, коли в Україні було 40% неораних земель. І знаю, що є політики, котрі до цього прагнуть.
 
Як відомо, Ви — великий патріот України. У чому це виявляється?
— На мою думку, патріотизм кожного із нас, насамперед, має виявлятися у відповідальній праці на своєму робочому місці. Наше невелике підприємство працює чесно і прозоро й щорічно сплачує понад 30 млн грн платежів до бюджету.
Хто не працює, той не помиляється, тому за 20 років, мабуть, були помилки і прорахунки. Як з ними справлялися?
— Усякого трапляється. Буває, віримо партнерам, яким вірити не варто. На жаль, серед таких є відомі політики, народні депутати. І деякі із них так втоптали у багнюку свій імідж, що навіть коли чуєш його прізвище, то вже хочеться обійти цю людину десятою дорогою.
Однак за 20 років ми вже знаємо, з ким можна працювати, а з ким — ні, хоча буває і таке: «Бачимо граблі і наступаємо на них».