Перспективи розвитку агротехнологій в Україні

Останні 20 років у світовій агрономії відбуваються кардинальні зміни у технологіях вирощування продукції рослинництва. Тож які з технологічних розробок можуть бути перенесені на поля України, а які можуть створити комплекс проблем для сільськогосподарського виробництва у майбутньому? На це питання аграрна наука має давати відповіді вже сьогодні. Дуже важливо під час вибору перспективи оцінити належним чином сучасний стан і, особливо, минуле.

У 1893 році археолог Вікентій Хвойко віднайшов під старовинним українським селом Трипілля рештки першої людської цивілізації, яку й було названо Трипільською культурою. Характерно, що перша людська цивілізація починалася не з меча, а з плуга й сонцеподібної хлібини. Цю хліборобську культуру заснували давні українці-першоорачі — орії. Сім тисяч років тому на території сучасної України, між Прикарпаттям і Дніпром, орії (або оріяни) першими в світі одомашнили коня, винайшли плуга, проклали першу борозну, посіяли жито й пшеницю, спекли першу хлібину, яку згодом понесли в світи (Л. Силенко, С. Плачинда).
У своїх працях Сергій Плачинда підкреслює, що 7000 років тому, ще до єгипетських пірамід, цю привабливу землю заселяли укри, або орії (орачі), найдавніші предки українців. Не нашим предкам хтось і звідкись приніс культуру, а навпаки, укри (давні українці) несли первісну цивілізацію на південь, північ, захід і схід, навчили інші народи орати, сіяти, ростити хліб, кувати плуги, ткати, будувати хатини й карбувати літери.
Відомий археолог, історик, письменник Юрій Шилов стверджує: “Трипілля — це апофеоз, найвищий розвиток держави Аратта, яка між 7000 і 6200 роками до нашої ери розкинулася на західному узбережжі Чорного моря, охопила частину Малої Азії, включно до Лівобережжя Дніпра. Можливо, на території нинішньої Черкащини був і найбільш розвинутий центр Аратти, її столиця. Бо як тоді зрозуміти скупчення найбільших міст трипільської археологічної культури на території трьох районів Черкаської області? Він також зазначає, що українська етнокультура зросла передусім із сільського господарювання.
Зародки української нації та людської цивілізації — ще древніші — в надрах мізинської культури (10 тис. років до н.е.). “Коні вперше були присвоєні в степах Оріяни — України... Вози двоколісні й чотириколісні були побудовані там, де вперше були присвоєні коні”, — так пише відомий український вчений-шумеролог і санскритолог, історик Лев Силенко в своїй фундаментальній праці “Мага Віра” (Нью-Йорк, 1979, С. 79). Він посилається на праці американських археологів Ройнера Бергера і Ройнера Прона (Каліфорнійський університет), які на основі археологічних розкопок біля українських сіл Євминка, Дереївка, Усатово, де в культурних шарах V тисячоліття до н.е. знайдено кістки коней, упряж і колеса, стверджують, що “коні вперше були присвоєні в степах України понад 4350 років перед Христом”.
У книзі “Зародження та еволюція колісного транспорту та шляхів сполучення” історик Ігор Мельник зазначає, що в селі Маяки Біляївського району Одеської області в 60-х роках ХХ століття археологи знайшли поховання знатного вельможі, а біля нього віз та колесо. За результатами радіо-вуглецевого аналізу колеса, його вік — понад 4500 років.
Як зазначає видатний історик Юрій Канигін, уже в VI тисячолітті до нашої ери високий рівень розвитку землеробства був на землях Аратти (Припонтида), тобто на території сучасної України. Тут аріями (від ар (санскр.) — земля, грунт) була започаткована перша хліборобська цивілізація. У ті часи єгиптяни купляли зерно пшениці в наших пращурів. З тих пір українські землеробські технології поширювалися в усьому світі, а Україна на віки залишилася державоюхліборобів.
Ці факти повністю розходяться з теоріями “совєцьких” істориків, які просто не могли бути об’єктивними. Чи могли в період “совєцької” влади визнати той факт, що Україна (а не Москва!) була основоположником землеробства? Звісно, що ні! Навіть думки не можна було допустити про те, що Україна історично старша за Росію. Напевно, це й стало головною причиною розстрілу “совєтами” всіх дослідників Трипілля.
Проте і в наші дні проросійські історики або вчені “традиційної історичної орієнтації” вперто заперечують виявлені археологічні докази. Але чого ж від них очікувати? Вони все життя в своїх наукових працях висвітлювали “теорію офіційної совєцької науки”, за це їм дали звання професорів, докторів. Що ж їм тепер — відмовлятися від усього? Тому ці так звані офіційні історики до хрипоти відстоюватимуть свої помилкові погляди, відпрацьовуватимуть російські гроші, імперські срібляки.
Але завдяки таким величним постатям української історичної науки, як Лев Силенко, Юрій Канигін, Юрій Шилов, Сергій Плачинда, до української спільноти донесено правду про нашу древню історію. Українці мають змогу побачити її в новому, справедливому, ракурсі. Дуже раджу кожному українцю, особливо студентам, молодим людям, детальніше ознайомитися з працями цих науковців. Це дасть можливість із більшою повагою ставитися насамперед до самого себе, до України.
Українці освоїли чорноземи по всій планеті. Це — місія, котру Бог поклав на нашу націю. Адже незаперечним фактом є те, що скрізь на планеті, де є чорноземні грунти (Україна, Молдова, Казахстан, Росія, Канада, Аргентина, Бразилія), живуть і обробляють землю українці — найдавніша хліборобська нація світу.
Більшість культурних рослин походять саме з території України. Адже рільництво могло зародитися лише на родючих чорноземах, у сприятливих м’яких кліматичних умовах, — зазначає видатний вчений О.О. Іващенко. Звідси воно поширилося всією планетою.
Важко сприйняти теорію Миколи Вавилова про походження більшості видів з високогір’я, яка перевертає все з голови на ноги. Поширення й окультурення рослин відбувалося якраз навпаки — з низин на високогір’я.
Власне з України, найімовірніше, походить більшість зернових та зернобобових культур, а саме: пшениця, жито, ячмінь, овес, горох, люпин, кормові боби.
Нині генетично українськими (ще з часів Трипільської цивілізації) зерновими культурами, завезеними в різні частини світу, користується людство планети. Українська нація дала світові хліб.
Виходячи із сказаного вище, Україна, українська сільськогосподарська наука певною мірою відповідальна перед людством за те, в якому напрямі розвиватимуться сучасні технології у рослинництві.
Адже розвиток технологій у ХХ столітті забезпечив різке зростання виробництва продуктів харчування, але паралельно з цим перетворив сільськогосподарську галузь в основного забруднювача навколишнього природного середовища.
Україна має 39,4 млн га земельних угідь, із них орні землі — 32 млн га. Розораність земельних угідь в Україні — найвища в світі і становить 82%, тоді як у Німеччині лише 32, Англії — 19, у США — 20% (табл. 1). В окремих областях землі розорано майже повністю. Так, у Вінницькій, Тернопільській, Кіровоградській областях розорано понад 90% угідь, а в багатьох районах цей показник сягає 96%. Високий рівень розораності призвів до небувалих ерозійних процесів і величезних втрат гумусу.
На початку 90-х років було розроблено проект щодо виведення з обороту 10 млн га ріллі і переведення її в луки і пасовища (8 млн га) та ліси (2 млн га). Проте нині ці роботи проблемні через розпаювання землі і брак коштів.
У сучасному аграрному секторі існує термінологічний хаос щодо визначення назв технологій, яких є понад 20 версій. Реально між собою істотно різняться чотири технології: інтенсивна, ресурсоощадна, біологічна й нульова (пряме висівання, Nо-till) — табл. 2.
Інтенсивні технології передбачають широке застосування мінеральних добрив та засобів захисту рослин. Вони забезпечують найвищу врожайність (зернові культури — 60–80 ц/га, цукрові буряки — 500–700, озимий ріпак — 35–45 ц/га) та найкращі економічні показники. Поширені переважно в країнах західної Європи. Останні три-чотири роки інтенсивні технології стрімко поширюються в багатьох господарствах України.
Ресурсоощадні технології — значно наукоємніші, вони передбачають зменшення наполовину обсягів застосування агрохімікатів. Для їхньої реалізації обов’язково потрібно освоїти сівозміну, яка передбачає поле багаторічних бобових трав. Оскільки сівозміни зруйновано як в Україні, так і в Європі (у США це зробили ще в 50-ті роки), то масового поширення цих технологій очікувати важко.
Найпопулярнішими за останнє десятиліття в усьому світі стали технології нульового обробітку грунту (Nо-till), або прямого висіву. Навколо цього напряму точиться чимало дискусій. Маючи певні переваги, нульовий обробіток створює багато проблем, проте він популярний у виробництві, оскільки забезпечує високі економічні показники та дає можливість виконувати величезні обсяги посівних робіт у стислі терміни.
Частина науковців в Україні (як і в країнах Західної Європи) дещо обережно підходить до масового впровадження Nо-till, оскільки це “найбрудніша” технологія — передбачає використання значної кількості пестицидів. Зрештою, ці технології створювали на кошти фірм — виробників пестицидів для збільшення обсягів їхнього продажу.
Таким чином, найбільш прибутковими для сільськогосподарського товаровиробника є інтенсивні технології та технології прямого висіву. Але в Україні, як ні в жодній іншій країні світу, сприятливі умови для розвитку й поширення біологічних технологій, у яких не можна застосовувати ніяких агрохімікатів. Це передусім висока природна родючість грунту, яка дає змогу вирішити проблему забезпечення елементами живлення. Важливо поновити сівозміни, без чого розвиток біологічного рослинництва взагалі не можливий.
Варто зазначити, що в Україні, напевно, найкраще в світі, в 70-ті роки минулого століття було вивчено агротехнічні методи боротьби з бур’янами, особливо на просапних культурах. Для цього були об’єктивні причини — обмаль гербіцидів. З допомогою досходових та післясходових боронувань, трьох-чотирьох вчасно і якісно проведених міжрядних розпушувань, правильного вибору попередника, напівпарового основного обробітку грунту вирішували проблему контролю над бур’янами, поліпшували фітосанітарний стан посівів.
Агротехнічні методи боротьби удосконалювались, було розроблено систему орієнтиру для зменшення захисної зони в рядку. Проте фактом тепер є те, що перемогла гербіцидна технологія, і не тільки в буряківництві.
Українська селекція дуже багата своїми власними сортами, які не поступаються світовим аналогам, а в багатьох випадках навіть перевершують їх. Наприклад, усі багаторічні спроби завезти в Україну сорти озимої пшениці, які переважали б українські, завершилися невдало, бо таких просто немає. Майже щодо всіх культур відчутне засилля іноземних сортів, окрім озимої пшениці. Істинно, хліб із прадавніх часів — монополія України. Сорти, які створили селекціонери України, мають дуже високу стійкість проти хвороб, тоді як в Європі цю проблему вирішують три-, чотириразовою обробкою фунгіцидами. Це теж основа для поширення біологічних технологій у зерновиробництві.
Сорти картоплі європейських країн значно поступаються українським за стійкістю проти фітофтори. Достовірним науковим фактом є те, що західноєвропейські сорти потрібно обприскувати щонайменше три-чотири рази (інколи — понад 10 разів), а фітофторостійкі та нематодостійкі сорти селекціонерів Львівського державного аграрного університету, професорів П. Завірюхи та І. Тимошенко, — один раз!
Підставою для поширення біологічного рослинництва та виробництва екологічно чистої продукції є те, що за останні 50 років в Україні, якщо порівняти з країнами Західної Європи, значно нижчі норми внесення агрохімікатів. Так, у 60-ті роки вносили 49 кг/га діючої речовини мінеральних добрив, у кінці 80-х — 177, а в 90-х роках — 21 кг/га (табл. 3).
У країнах Західної Європи в ці роки вносили 300–350 кг д. р. з розрахунку на 1 гектар. Разом із мінеральними добривами в грунти надходили фтор, хлор, важкі метали.
Дуже важливою умовою розвитку біологічного рослинництва в Україні є те, що в нас законодавчо не дозволено вирощувати генетично модифіковані сорти. Це, можливо, єдине з правильних рішень, яке було прийнято в галузі аграрної політики. Буде великою помилкою для України перехід до вирощування ГМ-сортів уже тепер. Є ще багато нереалізованих резервів зростання врожайності за рахунок технологічних заходів. Не вдаючись у дискусію про шкідливість чи нешкідливість генетично модифікованих сортів, слід зазначити, що вони для України ще не на часі, бо не сприятимуть ані зростанню врожайності, ані покращанню економічних показників. Лише створять проблему з виходом сільськогосподарської продукції на світовий ринок, знизять її ціну й можливість реалізації.
Потрібно враховувати той факт, що генетично модифіковані сорти до сьогодні майже не вирощують у Європі. Є тільки експериментальні посіви на площі 1–3 тис. га. Лише в Іспанії відведено площі до 100 тис. га. Але це незначна кількість загальної  ріллі в Європі.
Підсумовуючи сказане, приходимо до висновку: в Україні паралельно існуватимуть і вдосконалюватимуться інтенсивні технології як найбільш урожайні й прибуткові. Дуже перспективними можуть бути біологічні технології, які даватимуть високовартісну екологічно чисту продукцію. 

В. Лихочвор,
професор, д-р с.-г. наук,
Львівський державний аграрний університет