"Ой ти, конику, ой ти, братику"

Десять років тому на моїй книжковій полиці з’явилася досить цікава книга видавництва "Урожай" — "І назвали тварин домашніми". У розділі "Коні", підготовленому кандидатом сільськогосподарських наук Борисом Максимовичем Гопкою, серед інших цікавинок була й така: "Безперечним предком сучасних коней є еогіпус, викопні скелетні рештки якого знайдено в Північній Америці. Ці тварини жили у вологих лісах близько 50 млн років тому, були заввишки 30—56 см, зовні нагадували невеликого собаку чи лиса. Характерним для них було те, що передні кінцівки мали по чотири, а задні — по три пальці, які виконували опорну функцію. Аналогічні за будовою скелета та структурою кінцівок тварини жили в ті часи і на території Європи. У науковій літературі їх називали “хіракотеріум". У цьому ж виданні зазначалося, що їхніх далеких нащадків, які вже справді були схожими на сьогоднішніх коней, почали одомашнювати 4—3 тис. років до н. е., значно пізніше, ніж представників інших видів нинішніх сільськогосподарських тварин. Але, мабуть, саме коні відіграли найважливішу роль у розвитку суспільства та у подальшому технічному прогресі. Що ж сьогодні відбувається в галузі конярства? Пошук відповіді на це запитання привів мене до Національного аграрного університету на кафедру конярства, яку очолює професор Борис Максимович Гопка. Спілкування з ним виявилося не менш захоплюючим, аніж заочне знайомство з ним та його книгою. Про Бориса Максимовича без перебільшення можна сказати, що коні — то його доля. Адже, він як і сам каже,: "виріс на Дніпропетровському кінному заводі. І батько, і брати, і родичі — всі працювали тут. Тож і вдома всі розмови точилися про коней". А на запитання, коли вперше сів на коня, з посмішкою згадує, як років у 6—7 разом з іншими хлопцями непомітно "позичали" в батьків трохи махорки й "обмінювали" її у табунників на можливість покататися верхи . Тому й зрозумілий подальший вибір професії майбутнім студентом Борисом Гопкою. Звісно, вся його виробнича практика теж була пов’язана з кіньми. Та диплом довелося писати на іншу тему, адже в 60-х роках декому здавалося, що коні — то день вчорашній, безперспективний. І хоча вимушений був зробити крок убік, та з головної дороги свого життя не зійшов. У аспірантурі знову повернувся до улюбленої теми. І як свято запам’ятав 6 лютого 1966 року — день, коли прийшов працювати на кафедру конярства тоді ще Української сільськогосподарської академії. Але тривалий час для випускників цього вузу вчених-зоотехніків конярство було лише однією з багатьох дисциплін. І, нарешті, цього року відбувся перший випуск фахівців саме галузі конярства. Борис Максимович як завідувач кафедри відзначає, що їхні спеціалісти — широкого профілю. Вони швидко знайшли роботу. Адже випускники університету мали щоденну практику і на навчальній стайні університету, працювали ще студентами на Київському іподромі, виробничу практику проходили в господарствах, де вирощують коней. Тож це і є часткова відповідь на поставлене раніше запитання про сучасний стан галузі конярства — спеціалістів для неї готують. Хоча навчальна база в цьому закладі могла б бути й кращою. Я стала свідком того, як завідувач кафедри шукав транспорт, щоб відвезти студентів на приватну стайню і показати сучасне обладнання — сканограф, який на ранній стадії визначає жеребність кобил. Кафедрі конярства про такий прилад годі й мріяти. Їм би бодай стайню утримати — коштів на це ніхто не виділяє. А потреба держави у фахівцях з конярства, на переконання Бориса Максимовича, зростатиме. Адже на початок цього року в Україні нараховувалося 701,2 тис. голів коней. З них близько 65% — у приватному секторі. І попит на коней зростає. Сьогодні в Україні 12 державних кінних заводів різного підпорядкування. Можливо, через це вони, як кажуть у народі, погоди не роблять. Тобто заводи — окремо, а поголів’я коней приватного сектора — окремо. Результати племінної роботи за стіни заводських стаєнь не виходять. І тут доречно згадати досвід царської Росії. Тоді на території України працювали 7 державних конюшень, кожна з яких утримувала від 100 і більше жеребців-плідників різних порід. По 5—6 коней на певний термін віддавали на утримання сільських повітів. Селяни мали можливість за доступною ціною (держава дотувала цю роботу) покращувати поголів’я своїх коней. Тож дбали не тільки про еліту, а в цілому про стан конярства в імперії. Варто додати, що, крім державних конюшень, існували й приватні. Тільки у Волинській губернії їх нараховувалося близько 400. І, як правило, це були зразкові господарства. Скільки ж сьогодні існує приватних конюшень, мабуть, не скаже ніхто. Скільки з них займається племінною роботою — теж невідомо. Хоча, на думку професора Гопки, майбутнє галузі саме за приватним конярством. І не треба цього лякатися. Адже за таку серйозну роботу в основному беруться люди, з одного боку, прагматики, які, насамперед, уміють рахувати гроші, а здругого, — невиправні романтики. І хоч як це дивно, їхнім прагматизмом керує любов. Любов до коней. І знають вони, що справа ця швидких дивідендів не дає. Щоб повернути вкладені гроші, потрібно 4—5 років. Якщо, наприклад, середня ціна новонародженого племінного лошати 2 тис. грн, лише через 2—3 роки вона може зрости до 10 тис. грн. А скільки до цього потрібно ще докласти праці й грошей! Тому ощадливий підприємець не економить на умовах утримання коней, на платні персоналу, на сучасному обладнанні. І при цьому не вимагає у держави грошей на свою "забаганку". Але допомога йому таки потрібна, і державні установи, пов’язані з конярством, могли б узяти на себе дорадчі функції. Скільки разів Борисові Максимовичу доводилося консультувати конезаводчиків-початківців: де купити збрую, хто виготовляє якісні білково-вітамінні добавки тощо. Держава вже сьогодні могла б мати гроші від створення лабораторії, яка підтверджувала б походження тварини за імунно-генетичними показниками. Без цього аналізу вихід на світовий ринок закритий. А поки що за такою довідкою треба їхати у сусідню державу, до Рязані. На державному рівні потрібно впливати на приватне конярство з метою якісного поліпшення поголів’я. Це можуть бути: m Сертифікація і ліцензування жеребців-плідників m Реєстрація приплоду m Ветеринарно-профілактичні заходи (поки що і мова про це не йде) m Популяризація коней: змагання, показ тощо. І все це треба робити якнайшвидше, щоб і наш товар був на світовому ринку. Наприклад, Європа потребує кондиційних коней. Тобто тренованих, привчених до людини. Найбільший попит сьогодні на прогулянкових коней. Таким вимогам могла б відповідати наша українська верхова. Варто розводити й арабських скакунів. Вони потребують чималих капіталовкладень, але й віддача від них чималенька. Якраз саме дорадча служба конярства і могла б проаналізувати як зовнішній, так і внутрішній ринки, щоб на взаємовигідних умовах давати рекомендації тим, хто хоче займатися розведенням коней. Я ж, зі свого боку, теж можу поділитися інформацією із закордонного журналу, де сповіщають про нове захоплення англійців. Це — міні-поні. Вони у півтора-два рази менші за звичайних. Коштують шалених грошей. До них ставляться дуже обережно і не дозволяють їздити верхи навіть дітям. І, кажуть, власники таких міні-поні частенько укладають їх із собою в ліжко. А якщо ви захочете дізнатися більше про цих карликових коней, про умови їхнього утримання, розведення, раджу звернутися знов-таки до Бориса Максимовича Гопки, для якого вони — відрада душі. Колись йому до рук потрапила книга письменника й філософа В. Ф. Одоєвського, який у 1957 році, малюючи картину віддаленого майбутнього (4338-й рік), писав, що коні до того часу втратять своє звичайне значення і набудуть розмірів собаки чи кішки. Ці фантазії захопили і молодого вченого. Але здійснювати їх він почав лише у 1980 році, коли сам привіз із Росії перших поні. Зараз у навчальній стайні Аграрного університету 32 голови коней і 18 — поні. Нещодавно продали на Київський іподром дуже симпатичний плід наукової роботи — кімнатного коня, зріст якого всього 49 см (середній зріст звичайного поні — 110 см, а наймініатюрнішого, народженого в Аргентині, — 34 см). Отже, всі коні — і великі, і маленькі — заслужено потребують нашої любові, уваги і турботи. Щоби й ми зі щирим серцем, як наші діди-прадіди, могли співати: "Ой ти, братику, ой ти , конику..." Вікторія Ісаєнко