Спецможливості
Статті

Ой, хмелю, мій хмелю

05.06.2008
929
Ой, хмелю, мій хмелю фото, ілюстрація
Ой, хмелю, мій хмелю

В Україні освоєно технологію виробництва хмелевого екстракту.
Однак продовжуємо завозити його з Німеччини та США.
А без пива…
…”І ні туди, і ні сюди”. Перефразовуючи відомий вислів, аж ніяк не маємо на меті алкогольну пропаганду. Навпаки: пиво вважається корисним напоєм (якщо, звісно, вживати його не надміру). Воно не лише тамує спрагу, а й піднімає загальний тонус організму, сприяє правильнішому обмінові речовин, оскільки містить вітаміни В1, В2, В6, Н, РР…
Ми вже встигли відчути чудовий смак вітчизняних напоїв — усе нові й нові сорти їх пропонують пивовари Києва, Харкова, Миколаєва, Чернігова, Донецька… До того ж, такі, що не йдуть у жодне порівняння з імпортними (останні витісняються з ринку, і мало хто за тим шкодує). Проте… На одного пересічного українця припадає на рік трохи більше 20 літрів пива, тоді як на росіянина — до 40. Середньоєвропейські стандарти ще вищі — 60 літрів.
Різниця відчутна. У чому ж причини? Не зупинятимемося на законодавчих перепонах, митній та податковій політиці тощо. Виокремимо одну з найголовніших — вітчизняна пивоварна галузь не забезпечена сировиною. Передусім — хмелем. А без нього пива не звариш. Так само як і без високоякісного ячменю (у нас із цим теж проблема — рік у рік здебільшого фуражний одержуємо) та води (хоч її вистачає).
Однак повернімося до хмелю. Років 8–10 тому Україна була ним затоварена: 1991-го, скажімо, заготовили понад 5 тис. т, що удвічі перекрило потреби внутрішнього ринку на той час. За останні ж 5 років цей показник скоротився у 12(!) разів. Найменше виробили 1999-го — лише 482 т. І хоча відтоді обсяги почали дещо зростати, потреби задовольняються на 30%. Пивовари змушені фінансувати закордонного виробника, витрачаючи на купівлю чужої сировини значно більше коштів, ніж їх відраховується на фінансування вітчизняного хмелярства (мається на увазі цільовий акцизний збір у розмірі одного відсотка, який упродовж трьох останніх років береться з виробників при реалізації продукції і спрямовується на розвиток галузі).
Скорочення площ (із 6,2 тис. га у 1990 році до 1 тис. — у 1999-му) — це один бік медалі. Інший — якість хмелю. Нині близько 70% припадає на низьковрожайні сорти КЛОН-18 та Поліський, які, до того ж, мають невисокий вміст альфа-кислоти — найважливішого для пивоваріння компоненту шишок. Порівняно зі світовим рівнем її в українських шишках у 1,5–2 рази менше (даються взнаки неудобрення грунтів, недостатня обробка рослин засобами захисту від шкідників та хвороб, недотримання технологій сушіння й зберігання продукції). От і не має належного попиту наш хміль, низько оцінюють його покупці. А міжнародні компанії, що займаються виробництвом пива в Україні, взагалі відмовляються з ним працювати — основними споживачами залишаються дрібні пивоварні компанії.
І хлинув у країну, де чудові кліматичні умови для виробництва шишок, де діють солідні наукові установи, що переймаються проблемами галузі, де є постійний попит на недорогу та якісну сировину, — хміль з чужого поля. Німецького, американського, чеського, російського, білоруського, словенського, угорського. Перші 30 т завезли 1994 року — тоді ще й Україна у значних обсягах продавала за кордон поліський хміль. З 1997 року імпорт значно перевищив експорт. Останнім часом у його структурі домінують не просто шишки, хоча саме їх вигідніше було б завозити асоціації “Укрхміль”, аби завантажити власні потужності з переробки їх на гранули. Домінують ті самі гранули, а також екстракти — світ уже відходить від торгівлі хмелем, пресованим або в шишках.
Екстракт хмелю — цей необхідний у сучасному пивоварінні продукт — майже повністю доставляється з Німеччини (частково — зі США).
— А ми могли б уже тепер забезпечити третину потреби в ньому…
Ці слова я почув від Романа Будника, директора спиртозаводу з Житомирщини — столиці вітчизняного хмелярства. Конкретніше — із села Липники Лугинського району.
Як з’ясувалося, фабрики з виробництва хмельового екстракту в Україні немає. А от спиртозавод технологією виробництва такого продукту володіє. Розробляли її спільно з ученими Інституту сільського господарства Полісся.
— Однак, торік ми зуміли випустити й продати лише дві тонни екстракту, — з гіркотою сказав директор. — ?!

Нам від шишок — “шиш”, їм — прибутки
Кілька слів про унікальне підприємство з поліської глибинки. Історія його сягає далекого 1878 року. Саме тоді пан Людвиг і пані Марія Млодзієвські побудували невеличку гуральню для переробки картоплі на спирт-сирець. У 1919-му її націоналізували — добова продуктивність тоді становила 45 дал. Почали розширювати виробництво, і вже перед Другою світовою війною за добу випускали 250 дал спирту. Війна залишила після себе руїни: висаджені в повітря цехи, спалені склади, знищене устаткування. Відновлювали, по суті, “з нуля” — завдяки ентузіазмові старих кадрових робітників, молоді, жінок. Наприкінці 1945-го підприємство було введено в експлуатацію і дуже скоро вийшло на проектну потужність.
Далі — технічне переозброєння, удосконалення технології, зміцнення сировинної бази. У 1958—1960 роках під керівництвом тодішнього директора Євгена Кравця освоїти виробництво ректифікату вищої очистки було, як з’ясувалося пізніше, дуже вчасно й доречно, адже мине небагато часу і деякі заводи, не витримавши конкуренції, зупиняться, а Липниківський набиратиме темпів — 1977 року видаватиме вже 2 тис. декалітрів на добу.
У 1985-му зіткнулися зі спільною для всіх підприємств галузі проблемою — тоді, як відомо, вийшов горбачовсько-лігачовський “антиалкогольний” указ. Відчайдушні пошуки шляхів виживання і спонукали відкриття у 1987 році цеху з виробництва екстракту хмелю. Проте завод продовжував котитися вниз. На причинах зупинятися не будемо, вони загальновідомі й аналогічні для всіх виробників спирту та горілки. Потужності в Липниках давали змогу переробляти за сезон до 15 тис. т картоплі, але, починаючи з 1992 року, державні відшкодування на закупівлю її припинилися, та й площі під коренеплодами почали скорочуватися. Завод остаточно переорієнтувався на виробництво спирту із зерна. Хоча і його врожаї катастрофічно падали, під корінь підрубувалася цукрова промисловість, один за одним втрачалися ринки збуту…
За таких умов у травні 1999-го, згідно з рішенням керівництва концерну “Укрспирт”, директором заводу призначили Романа Будника, перед тим головного інженера одного з найкращих у системі — Суходільського спиртозаводу. Навіть близько не були схожі ці два підприємства: новітні технології, сучасне обладнання на Львівському і “дідівське” устаткування, примітивне виробництво, тіснява та бруд на житомирському. А ще коли додати заборгованість, яка сягнула 5 мільйонів гривень… Можна лише уявити настрій молодого директора, коли знайомився зі спадщиною, яку приймав.
Забігаючи наперед, скажу: уже давно погашено ті борги, з’явилися обігові кошти, повним ходом ремонтуються цехи, реконструюється старе обладнання, дещо купується і з нового… Завдяки підприємливості, винахідливості керівника, завод почав міцно ставати на ноги. Одним із перших заходів було налагодження виробництва спирту-ректифікату “Люкс”, який за своїми показниками набагато переважає “Екстру”. Цей товар — бездоганна основа для виготовлення високоякісної, елітної горілки. Тепер його закуповують у Липниках такі горілчані гіганти, як “Союз-Віктан”, “Княжий град”, “Еванс”…
Проте повернімося до хмелю. Одним із сміливих кроків Романа Будника було поновлення виробництва хмелевого екстракту. Цех простоював з 1992 року, запустити його виявилося непросто. Що ж заважало? Річ у тім, що хмелевий екстракт — це продукт, який одержують шляхом екстрагування хмелю спиртом.Останній же — продукт підакцизний. Це означає, що після сплати всіх податків і зборів вироблений у Липниках екстракт ставав “золотим”. Тобто недосяжним для покупця за ціною. Хоча за якістю аж ніяк не поступався німецькому. Зрозуміло, що пивовари купували імпортний, набагато дешевший.
Не один рік довелося спиртовикам доводити в різних високих інстанціях хибність державної політики стосовно вітчизняного хмелю. Лише наприкінці 2000 року акциз на спирт, що йде на виробництво екстракту, було знижено зі 160 до 120 гривень за дал. Отут, здавалося б, і всі карти в руки липниківцям. Проте (згадаймо гіркі слова директора) торік випустили й продали лише 2 т екстракту.
— Не ліпша ситуація й цього року, — пояснює Роман Петрович. — За якістю сміливо можемо конкурувати з Німеччиною, а ось за ціною, як і раніше, — ні. За останні два роки виробництво хмелю почало відроджуватися, і собівартість шишок дуже висока. Та й митне законодавство надто м’яке щодо імпортерів екстракту. Усе це в комплексі й робить місцевий продукт неконкурентоспроможним. Лише дякуючи справжнім патріотам з київської “Оболоні”, які не на словах, а на ділі підтримують вітчизняного виробника, ми змогли продати вироблений екстракт. Вони купили його, попри те, що він, як ми вже зазначали, дорожчий від німецького. Інші пивовари надають перевагу дешевшому імпортному.
“Можемо знову втратити галузь”
— Головне тепер — вдруге не занедбати хмелярство, — веде далі директор. — А ми можемо його знову занапастити, якщо в масштабах країни звертатимемо увагу тільки на розширення площ і не налагоджуватимемо переробку. З осені до весни в області пролежали нереалізованими близько 300 тонн хмелю. За цей час вміст альфа-кислоти в ньому з 9,5 відсотка знизився до 6,5. До третини коштів, що їх мали виручити, — втратили. Постає питання — чому? Адже потреби, по суті, не обмежені… Винні в цьому не тільки хмелярі. Немає переробки шишок — через те й нам залишається шиш. А закордонним виробникам, які везуть нашим пивоварам екстракти і гранули, — нові й нові прибутки.
Унікальну установку безперервного виробництва екстракту хмелю змонтовано в Липниках. Вона єдина в Україні. А здатна забезпечити, нагадаємо, третину потреби пивоварів у цьому продукті. Доцільність виробництва екстракту зумовлена можливістю одержувати високоякісні ефективні препарати, здатні зберігатися впродовж тривалого періоду, значним зниженням затрат на зберігання й транспортування. Не випадково на світовому ринку продаж хмелю у вигляді екстракту становить уже 30 відсотків. Ми ж не можемо забезпечити продуктивної праці однієї установки.
Самих лише намагань спиртовиків без розв’язання на державному рівні цілої низки питань (законодавчих, митних, податкових) тут замало. Липниківці прагнуть тримати марку підприємства, перебувають у постійному творчому пошуку, наполегливо працюють над підвищенням якості своєї продукції, яка є запорукою успішної реалізації її, а отже, — і стабільності роботи всього підприємства. Дбають і про розширення асортименту. Віднедавна, скажімо, опанували майже не розвинений у країні процес спиртування ягід. Якщо позаторік передали кондитерській промисловості 15 т заспиртованих вишень, абрикосів, горобини, журавлини, то торік — уже 73 тонни. Пробували розливати власну горілку — добру, виготовлену зі спирту “Люкс” та цілющої води, але не змогли витримати конкуренції із заводами-гігантами, з одного боку, а з другого (що найсумніше), — з підпільними виробниками, які заполонили ринок дешевим фальсифікатом.
Великі надії Роман Будник покладає на те, що запрацює нарешті затверджена ще майже два роки тому Кабінетом Міністрів програма “Етанол”, що передбачає розширення використання етилового спирту як енергоносія та сировини для промисловості. Поки що в реалізації її зустрічаються з безліччю проблем: якщо 2000 року завод виробив 7 тис. т високооктанової кисневмісної добавки (ВКД) до бензинів з відходів сільгоспсировини, то торік — удесятеро менше. Не виявляють, на превеликий жаль, особливої зацікавленості у використанні ВКД для виробництва сумішних бензинів нафтопереробні заводи України.
Але то тема вже іншої розмови.
М. Пуговиця,Житомирська обл.

Інтерв'ю
Компанії «Уніфер» — 20 років! Подія справді знаменна, тому що «Уніфер» — це непересічне явище на українському агроринку. З активною діяльністю компанії пов’язані поява і впровадження в Україні новітніх технологій: перші мікродобрива,... Подробнее
Ма­рек Руж­няк— влас­ник гру­пи ком­паній Agro-Land Group
Аг­рар­на Поль­ща та­кож міцно «при­кипіла» до Ук­раїни, ад­же польські тех­но­логії, техніка, посівний та насіннєвий ма­теріал уже дав­но от­ри­ма­ли схва­лен­ня ук­раїнських сільгоспви­роб­ників і

1
0