Спецможливості
Агробізнес

Основнi причини Великої депресiї

05.06.2008
10635
Основнi причини Великої депресiї фото, ілюстрація
Основнi причини Великої депресiї

У пошуку шляхiв виходу з Великої української кризи вiтчизнянi івани сусанiни часто посилаються на досвiд Великої депресiї 30-х рокiв.
Оскiльки, як завжди, нашi реформатори “чули дзвiн, та не знають, де вiн”, ми вирiшили звернутися до цiєї важливої iсторичної теми.
Принагiдно зауважимо, що хибною є думка про те, що Велика криза вразила американське сiльське господарство. Скорiше навпаки: занепад сiльського господарства США, який розпочався за 10 рокiв до початку Великої депресiї, був одним iз чинникiв грандiозної економiчної кризи.

Велика депресiя була найважчою економiчною кризою в iсторiї США, яка згодом охопила весь свiт. Депресiя розпочалася наприкiнцi 1929 року i тривала майже десятилiття. До депресiї призвела цiла низка чинникiв, проте основною причиною було поєднання вкрай нерiвномiрного розподiлу багатства протягом 20-х рокiв i небаченого в цей час масштабу бiржових спекуляцiй на фондових бiржах. Диспропорцiї в розподiлi багатства протягом 20-х рокiв iснували в багатьох сферах: грошi розподiлялися непропорцiйно мiж вищим i середнiм класами, мiж промисловiстю та сiльським господарством у самих США та мiж США i Європою.
Цей дисбаланс дестабiлiзував економiку. Небаченi бiржовi спекуляцiї наприкiнцi 20-х штучно пiдтримували фондовий ринок на дуже високому рiвнi, що, зрештою, призвело до небаченого краху ринкiв. Цей крах ринкiв разом iз диспропорцiями в розподiлi багатства i спричинили колапс американської економiки.
20-тi роки були ерою небаченого розквiту США. Загальний нацiональний реалiзований дохід зрiс з 74,3 млрд дол. у 1923-му до 89 млрд дол. у 1929 роцi. Однак досягнення 20-х рокiв не були розподiленi пропорцiйно навiть серед усiх американцiв. Згiдно з дослiдженням Iнституту iм. Брукiнгса, у 1929 роцi 0,1% американцiв мали сумарний дохід, який дорiвнював сумарному доходові 42% найбiднiших верств населення. Цим 0,1% американцiв належало 34% усiх заощаджень, тодi як 80% американцiв узагалi не мали будь-яких заощаджень. Типовим прикладом нерiвномiрностi розподiлу багатства мiж вищим i середнiм класом є гiгант автомобiлебудування Генрi Форд. У тому роцi, коли середнiй рiчний дохід американцiв дорiвнював 750 дол., Генрi Форд заявив про власний рiчний дохід у 14 млн дол. У перерахунку на нинiшнi цифри, коли середнiй рiчний дохід у США дорiвнює 18500 дол., Генрi Форд заробляв би 345 млн дол. на рiк!
Протягом 20-х рокiв нерiвномiрнiсть розподiлу багатства мiж вищим i середнiм класом зростала. Якщо чистий дохід на душу населення з 1920-го по 1929 рік зрiс на 9%, то чистий дохід 1% найбагатших людей — на 75%.
Основною причиною цiєї прiрви мiж багатiями та робiтниками було зростання обсягiв промислового виробництва в цей перiод. З 1923-го по 1929 рік продуктивнiсть працi в промисловостi зросла на 32%. Протягом того ж проміжку часу середня зарплатня в промисловостi зросла тiльки на 8%. Таким чином, вона зростала вчетверо повiльнiше за продуктивнiсть. За швидкого зменшення виробничих витрат, повiльного зростання зарплатнi, незмiнних цiн загальну вигоду вiд зростання продуктивностi одержували власники пiдприємств. Справді, з 1923-го по 1929 рік прибутки корпорацiй зросли на 62%, а дивiденди — на 65%.
Прiрва мiж багатiями та середнiм класом дедалі зростала, що дестабiлiзувала економiку США. Для нормального функцiонування економiки необхiдно, щоб загальний попит дорiвнював загальнiй пропозицiї. В економiцi з таким нерiвномiрним розподiлом доходiв зовсiм не гарантується баланс попиту та пропозицiї. Фактично 20-тi роки стали епохою перевиробництва. Річ була не в тому, що на надлишки продукцiї не було попиту, скорiше тi, чий попит не був задоволений, не могли собi дозволити споживати бiльше, тодi як попит багатiїв задовольнявся за рахунок витрат лише незначної частини їхнього доходу.
Для утримання на плаву своєї економiки в цей перiод дисбалансу США вирiшили покластися на двi речi: продаж у кредит i заохочення багатiїв до витрат на розкошi та iнвестицiї.
Одним із шляхів вирiшення проблеми того, що переважна бiльшiсть населення не мала грошей на задоволення своїх потреб, став продаж необхiдних речей у кредит. Концепцiя купiвлi “сьогоднi” з розрахунком “потiм” швидко завоювала популярнiсть. Наприкiнцi 20-х рокiв 60% автомобiлiв i 80% радiоприймачiв купували в кредит. Мiж 1925 i 1929 роками сумарна заборгованiсть по кредитах бiльш нiж подвоїлася з 1,38 до 3 млрд дол. Купiвля на виплат дала змогу “перенести майбутнє в сьогодення”, як зазначив президентський комiтет з соцiальної полiтики. Ця стратегiя створила штучний попит на товари, якi, зазвичай, були населенню недоступнi. Вона вiдкладала час розрахункiв, але, тим самим, посилила наслiдки краху. “Перенесення майбутнього в сьогодення” призвело до того, що коли “настало майбутнє”, попит виявився незначним через те, що вiн уже був задоволений. Крiм того, населення вже не могло витрачати свою зарплатню на те, чого ще не мало, оскiльки дуже велика частка зарплатнi йшла на сплату боргiв.
Економiка США у 20-х роках залежала також вiд витрат багатiїв на розкошi та iнвестицiї. Великою проблемою цiєї залежностi було те, що ці витрати базувалися на впевненостi багатiїв у мiцностi економiки США. Якби справи повернули на гiрше (як воно й сталося пiсля краху ринкiв восени та взимку 1929 року), цi витрати та iнвестицiї припинилися б. Хоча заощадження та iнвестицiї є важливими для рiвноваги економiки, їх надмiрнiсть є небезпечною. Бiльшi iнвестицiї зазвичай означають зростання продуктивностi. Однак, оскiльки прибуток вiд зростання продуктивностi розподiлявся нерiвномiрно, проблема розподiлу доходу (та перевиробництва) тiльки ускладнювалася. Нарештi, пошук зростаючого доходу на iнвестований капiтал призвiв до широкомасштабних ринкових спекуляцiй.
Нерiвномiрнiсть розподiлу багатства всерединi США не обмежувалася тiльки соцiальними класами, вона поширювалася на всi галузi економiки. У 1929 роцi 200 корпорацiй контролювали приблизно половину всього корпоративного капiталу. Якщо у 20-х роках автомобiльна промисловiсть буяла, деякi iншi галузi, особливо сiльське господарство, — занепадали. У 1921 роцi (у тому самому, коли “Форд моторз компанi” звiтувала про рекордний капiтал у 345 млн дол.) цiни на сiльгосппродукцiю стрiмко впали; через великi надлишки продовольчих товарів цiна на них упала на 72%. Хоча середнiй рiчний дохід працюючого у 1929 роцi дорiвнював 750 дол., середнiй рiчний доход тих, хто працював у сiльському господарствi, дорiвнював лише 273 дол. Процвiтання у 20-х роках просто не розподiлялося рiвномiрно серед галузей економiки. Справді, тi галузi, що процвiтали у 20-х роках, так чи iнакше були пов’язанi з автомобiльною промисловiстю або радiоелектронiкою.
Автомобiльна промисловiсть була “локомотивом” для iнших галузей, якi швидко розвивалися у 20-х роках. На 1928 рік на шiстьох американцiв припадав один автомобiль, а загальна кiлькiсть їх перевищила 21 млн штук. З-поміж галузей, якi отримали прибуток вiд автомобiлебудування вели перед тi, що виробляли матерiали для машин. Металургiйна промисловiсть постачала автомобiлебудуванню 15% виробленої продукцiї. Так само розвивалася кольорова металургiя. Вiд появи у 20-х роках автомобiлiв закритого типу виграли галузi, якi виготовляли скло, шкiру i текстиль. Швидше, нiж автомобiльна промисловiсть, розвивалося виробництво гумових шин для автомобiлiв, оскiльки кожний автомобiль протягом термiну експлуатацiї потребував бiльш нiж один їх комплект. Розвивалася та розширювалася нафтова промисловiсть. Крiм того, повсюди вiдкривалися готелi та мотелi. За наявності такого заможного вищого класу виникала потреба у великій кількості розкiшних готелiв. Тiльки в 1924 роцi вiдкрили свої дверi такi готелi, як “Мейфлауер” (Вашингтон), “Паркер хауз” (Бостон), “Палмер хауз” (Чикаго), “Пiбодi” (Мемфiс).
Нарештi (i, можливо, найважливiше), вiд розвитку автомобiлебудування отримала величезний прибуток будiвельна промисловiсть. За зростаючої кiлькостi автомобiлiв виникла велика потреба в дорогах iз твердим покриттям. Протягом 20-х рокiв американцi щорiчно витрачали понад 1 млрд дол. на будiвництво та ремонт шосе i, щонайменше, ще 400 млн дол. на вулицi в мiстах. Однак вплив автомобiльної промисловостi на будiвництво був набагато бiльшим. Автомобiлебудування було центральною точкою в урбанiзацiї країни у 20-х роках, оскiльки вiд нього залежало багато iнших галузей. Iз урбанiзацiєю виникала потреба в будiвництвi нового житла, заводiв, офiсiв, магазинiв. З 1919-го по 1928 рік будiвельна промисловiсть зросла на 5 млрд дол., або майже на 50%.
Протягом 20-х рокiв стрiмко розвивалася радiоелектронiка. Радiостанцiї, радiомагазини, електричнi компанiї безпосередньо залежали вiд постiйного зростання ринку радiоприймачiв. На 1930 рік радiоприймачi були в 40% американських сiмей. У 1926 роцi почали з’являтися великi радiомовнi компанiї, такi як Ен-Бi-Сi. Дедалі більше зростала залежність реклами вiд радiо, як товару який необхiдно рекламувати.
До концентрацiї багатства в автомобiльнiй i радiоелектроннiй галузях призвело кiлька чинникiв. По-перше, пiд час Першої свiтової вiйни автомобiлi та радiо були суттєво вдосконаленi. Обидва iснували й до цього, проте радiо було переважно експериментальним. Завдяки воєнним вимогам, на 1920 рік автомобiлi, радiо та їхнi комплектуючi вироблялися у великих обсягах; робоча сила в цих галузях сформувалася i була квалiфiкованою. Заводи вже були збудованi. Iснувала вся необхiдна iнфраструктура для автомобiльної та радіоелектронної промисловості.
По-друге, завдяки стимулюванню банкiвської системи, були грошi для iнвестування в цi галузi. Завдяки тиску з боку президента Кулiджа та бiзнесових кiл, ставка рефiнансування Федеральної резервної системи залишалася низькою.
Федеральний уряд надавав перевагу новим галузям промисловостi на противагу сiльському господарству. Протягом Першої свiтової вiйни федеральний уряд субсидував ферми i сплачував неймовiрно високi цiни за пшеницю та iншi зерновi культури. Федеральний уряд заохочував фермерiв купувати бiльше землi, застосовувати останнi досягнення технологiї, виробляти бiльше продукцiї. Це мало сенс протягом вiйни, коли необхiдно було нагодувати Європу, що воювала. Проте щойно вiйна закiнчилася, США стрiмко згорнули свою полiтику допомоги фермерам. Пiд час вiйни уряд США сплачував 2 дол. за бушель пшеницi, але на 1920 рік цiна на пшеницю впала втричi — до 67 центiв за бушель. Фермери обростали боргами, цiни на продовольчi товари стрiмко падали. Хоча в 1923 роцi була здiйснена спроба допомогти фермерам завдяки прийняттю закону про сiльськогосподарськi кредити, загалом фермери були покинутi урядом напризволяще.
Проблема такої неймовiрної концентрацiї багатства та такої небаченої залежностi економiки лише вiд двох галузей промисловостi є аналогiчною проблемi кiлькох людей, якi володiють практично всiм багатством. Якби цi двi галузi (автомобiлебудування та радiоелектронiка) зупинилися, зупинилася б уся економiка. Протягом 20-х рокiв економiка США розвивалася небаченими темпами (з другого боку, цей розвиток не був збалансований мiж рiзними галузями), проте коли двi зазначенi галузi вiдчули сповiльнення розвитку — сповiльнення зазнала економiка в цiлому. Проблема автомобiлебудування та радiоелектронiки полягала в тому, що вони не могли розвиватися нескінчено з тiєї простої причини, що людям не була потрiбна величезна кiлькiсть авто та радiо. Таким чином, з колапсом автомобiльної та радiоелектронної промисловостi вiдбувся колапс усiєї економiки США. Водночас через нехтування сiльськогосподарським виробництвом, на яке припадала доволі значна частка всiєї економiки, воно вже було практично знищеним.
Нарештi, останньою краплею, що переповнила чашу нестабiльностi американської економiки, стала непропорцiйнiсть розподiлу свiтового багатства. Хоча США процвiтали впродовж 20-х рокiв, європейськi країни намагалися вiдновитися пiсля розрухи Першої свiтової вiйни (ПСВ). Протягом ціеї війни уряд США надав своїм європейським союзникам позик понад 7 млрд дол., а потiм до 1920 року ще 3,3 млрд дол. За планом Дейвiса (1924 рiк) США почали кредитувати вiдновлення економiки Нiмеччини. Надання кредитiв iноземним країнам продовжувалося у 20-х роках, досягнувши 900 млн дол. у 1924 роцi та 1,25 млрд дол. — у 1927—28 роках. 90% цих кредитiв припадало на закупiвлю американських товарiв. З другого боку, країни, яким США надавали кредити (Велика Британiя, Iталiя, Францiя, Бельгiя, Росiя, Югославiя, Естонiя, Польща i т. ін.), були не в змозi розрахуватися по цих кредитах. Золотий запас цих країн уже перекочував до США протягом рокiв вiйни, а тому подальший продаж цими країнами решти золота мiг призвести лише до краху їхнiх валют.
Iсторик Джон Хiкс так описує ставлення країн Антанти до повернення боргiв США: “З їхньої точки зору, вiйна велася заради спiльної мети, а тому перемога була так само важливою для США, як i для решти країн. США ув’язалися у вiйну запiзно, i їхнiй внесок у перемогу не був порівнянний з тим, що понесли країни Антанти. Свою участь у вiйнi США сплачували в доларах, а не в кiлькостi жертв i руїнах, а тепер США вимагали повернення боргiв саме грошима”.
Власне до цього нерiвномiрного розподiлу багатства мiж США та їхнiми європейськими партнерами призвело кiлька причин. Найбiльш очевидною є та, що Перша світова війна зруйнувала бiзнес у Європi: зруйнувано фабрики, житло, ферми. Вiдновлення всього цього потребувало часу та грошей. До неможливостi розрахуватися зi своїм основним кредитором призвела полiтика самих США.
США традицiйно встановлювали тарифи на iмпорт з iноземних країн задля захисту американського бiзнесу. Однак цi тарифи сягнули свого найбiльшого рiвня саме у 1920—1930-х роках. Починаючи з Закону Форднi-Маккумбера 1922 року i закiнчуючи тарифом Хоулi-Смута 1930 року, США пiдвищили бiльшiсть тарифiв на 100% i бiльше. Наслiдком запровадження цих тарифiв стало те, що європейськi країни просто не могли продати свої товари в США в прийнятних обсягах.
У 20-х роках США намагалися стати “свiтовим банкiром, постачальником продовольства та виробником промислових товарiв, купуючи натомiсть на свiтових ринках мiнiмум товарiв”. Ця спроба постiйно утримувати позитивний торговельний баланс не могла тривати довго. США звели високi торговельнi бар’єри для захисту американського бiзнесу, але, якщо США вiдмовлялися купувати товари у своїх європейських партнерiв, останнi просто не могли купувати надалi американськi товари, не кажучи вже про неможливiсть розрахуватися за американськi позики. Таким чином, до Великої депресiї додалася млявiсть мiжнародної торгiвлi.
Європа залежала вiд американських кредитiв, i водночас розвиток США залежав вiд здатностi європейських країн купити американськi товари на цi кредити. У 1929 роцi 10% ВНП США припадало на експорт. Коли з’ясувалося, що iноземнi країни неспроможнi й надалi купувати американськi товари, американський експорт різко скоротився на 30%. Втрати американської економiки вiд скорочення експорту товарiв протягом 1929—1933 рокiв сягнули 1,5 млрд дол., тобто 12,5% всiх втрат американської економiки протягом перших рокiв депресiї.
Протягом усього десятилiття (1920—1930 роки) буйним цвiтом квiтла спекуляцiя на фондових ринках. Тiльки в 1929 роцi на Нью-йоркськiй фондовiй бiржi було зареєстровано рекордний рiвень торгiвлi акцiями — 1124800410 операцiй. З початку 1928 року до вересня 1929 року iндекс Доу-Джонса зрiс з 191 до 381. Iнвестори просто не могли встояти перед цiєю пропозицiєю прибутку. Прибутки компанiй вже нiкого не цiкавили: якщо цiни на акцiї зростали, прибутки вiд спекуляцiй були просто неймовiрними.
Характерним прикладом є компанiя “Радiо корпорейшн оф Амерiка”, акцiї якої стрибнули з позначки 85 до 420 протягом 1928 року, хоча вона ще не встигла сплатити жодного дивiденду.
Навiть позначка у 100% прибутковостi розглядалася iнвесторами як пересiчна. Можливiсть купувати акцiї лише за частку їхньої вартостi (за так звану клiєнтську маржу. — Ред.) видавалася дивом. Придбання акцiй за рахунок маржi нагадувало придбання товарiв у кредит. Тобто, бiржовий гравець мiг придбати акцiю компанiї номiналом 100 дол., сплачуючи лише 10% її вартостi (iншi 75% позичав йому брокер). Якщо власник продавав свою акцiю через рiк за 420 дол., вiн отримував прибуток понад 3400% (420 дол. мiнус 75 дол. i 5% комiсiйних брокерові).
Від таких прибутків iнвестори просто шаленіли, а iндекс цiн на акцiї — “зашкалював”. У серединi 1929 року зобов’язання перед брокерами сягали понад 7 млрд дол. Протягом наступних трьох мiсяцiв ця сума зобов’язань перевищила 8,5 млрд дол. Ставки за брокерськими позиками сягнули рекордних висот — 20% у березнi 1929 року. Бум спекуляцiй на фондовому ринку базувався на впевненостi в подальшому розвиткові економiки. Так само наступний крах ринкiв базувався на страхові перед перспективою її розвитку.
Цiни на фондовiй бiржi почали падати пiсля 3 вересня 1929 року, проте панiки ще не вiдчувалося — iнвестори ще були впевненi в мiцностi американської економiки. Ринок все ще був переповнений спекулянтами. Але 21 жовтня 1929 року рух цiн почав нагадувати вiльне падiння — почалася панiка серед iнвесторiв, що призвело тiльки до прискорення колапсу. Цiни ненадовго стабiлiзувалися протягом вiвторка та середи, але у “чорний четвер” 24 жовтня все остаточно розвалилося. На цей час бiльшiсть iнвесторiв втратила довiру до ринкiв. Щойно iнвестори дiйшли висновку, що настав кiнець, цей кiнець тут таки й настав.
Часткової стабiлiзацiї ринку було досягнено в п’ятницю та суботу, коли група найбiльших банкiв спробувала стримати крах. Однак уже в понедiлок 28 жовтня падiння цiн вiдновилося. До кiнця цього дня ринок “впав” на 13%. Наступного дня на ринку був зафiксований рекордний рiвень торгiвлi акцiями — 16,4 млн операцiй. Крах ринку виявився настiльки значним, що протягом дня на багато акцiй просто не знаходилося покупцiв, незалежно вiд їхньої цiни.
Цi спекуляцiї та наступний крах фондового ринку стали “спусковим гачком” для колапсу всiєї економiки США. Через непропорцiйнiсть розподiлу нацiонального багатства економiка США надто залежала вiд упевненостi в нiй. Крах ринкiв зруйнував цю впевненiсть. Багатiї перестали витрачати кошти на розкошi та сповiльнили витрати на iнвестицiї. Середнiй клас i бiднi прошарки населення перестали купувати товари в кредит через острах втратити роботу i неможливість виплатити внески.
Як наслiдок, промислове виробництво впало бiльше нiж на 9% упродовж жовтня-грудня 1929 року. Внаслiдок цього робiтники почали втрачати робочi мiсця, насунулася хвиля дефолтiв по сплатi боргiв за попередньо придбанi товари. Почалося масове повернення машин i радiо, придбаних у кредит. Водночас усi склади були переповненими надлишком товарiв. Процвiтаючi галузi економiки, пов’язанi з автомобiлебудуванням i радiоелектронiкою, почали розвалюватися. Через вiдсутність попиту на авто впав попит на шини та паливо. За вiдсутностi радiо потреби населення в електроенергiї стрiмко скоротилися.
Що ж до закордонних iнвестицiй, то багатi країни практично припинили позичати грошi iншим країнам. За таких нечуваних прибуткiв, якi давав фондовий ринок, нiхто не бажав надавати кредити за низькими вiдсотками. Задля захисту американського бiзнесу США запровадили ще вищi торговельнi бар’єри (тариф Хоулi-Смута 1930 року). Iноземнi країни припинили закупiвлю американських товарiв. Закрилося ще бiльше заводiв i магазинiв, збанкрутувало ще бiльше банкiв. У 1930 роцi кiлькiсть безробiтних сягнула 5 млн чоловік, а в 1932-му — 13 млн. Країна увiйшла в смертельне пiке. Розпочалася Велика депресiя.
Пол Гусморiно

Інтерв'ю
Війна в Україні триває. Наші захисники та захисниці продовжують відважно боротися проти російських окупантів і з кожним днем наближають Перемогу. В той же час, на своєму фронті продовжують працювати і українські аграрії. Попри всі труднощі... Подробнее
Коротенька замітка на propozitsiya.com про бажання компанії Nestle купувати в Україні сушені овочі досі утримує абсолютний рекорд переглядів на сайті. Прояснити специфіку цього ринку і застосовуваних тут технологій ми попросили... Подробнее

1
0