Вітчизняному комбайнобудуванню — системний і комплексний підхід

Величезна кількість дискусій з питань і проблем вітчизняного комбайнобудування проведена і проводиться на сторінках різних видань. На жаль, украй рідко з проблемою виступають фахівці, підкреслюю — фaхівці, що безпосередньо займаються проектуванням, відпрацьовуванням і випробуванням складної зернозбиральної техніки.
Примітно й інше. Дискусії, в основному, зводяться до одного: кращий чи гірший вітчизняний зернозбиральний комбайн “Славутич” порівняно з кращими закордонними аналогами фірм “Джон-Дір” і “Клаас”. Як один з керівників проектування комбайна “Славутич” і учасник його відпрацювання й випробувань скажу одразу: комбайни КЗС-9-1 “Славутич” щодо агротехнічних параметрів (продуктивність, якість зібраного зерна, втрати при збиранні) не поступається кращим закордонним машинам, а за окремими параметрами перевершує їх; за показниками надійності “Славутич” поки що відстає від кращих закордонних комбайнів. Усі ми мусимо засвоїти істину, що висока надійність комбайнів — це високі фінансові витрати, насамперед витрати на передові технології виробництва, сучасну експериментально-стендову базу для відпрацювання комбайнів, на підготовку й утримання висококваліфікованих фахівців зі створення і виготовлення цієї техніки.
Природно, виникає питання: а чи варто було в Україні реалізовувати програму створення вітчизняного комбайна в скрутних фінансово-економічних умовах? Як учасник розробки Національної програми створення й організації виробництва зернозбиральної техніки в Україні скажу про загальноприйняті і дуже зрозумілі постулати, які стали в 1993 році визначальними в ухваленні рішення про створення національного комбайна. По-перше, держава, що має великі посівні площі і валовий збір зерна (як в Україні) зобов’язана розвивати власне комбайнобудування навіть в умовах перехідної економіки, щоб уникнути економічних, соціальних і політичних утрат. Вражає економічний ефект виробництва комбайнів у загальнодержавному вимірі: виробництво, наприклад, 4 тис. комбайнів “Славутич” у рік дає змогу забезпечити близько 115 тис. робочих місць, а надходження в бюджети різних рівнів і цільові фонди становитимуть до 1,4 млрд грн. Іншими словами, власне національне багатство будь-якої країни породжується у виробничій сфері, і лише та країна вважається економічно розвинутою, у якій на базі високих технологій випускається велика кількість конкурентоспроможної кінцевої продукції. По-друге, масова закупівля в необхідних кількостях комбайнів західних фірм потребує щорічних витрат, еквівалентних вартості більш ніж 40% річного врожаю зерна. Іншими словами, це — прямі наші інвестиції в західне сільгоспмашинобудування, в якому близько 60% вартості продукції — заробітна плата. По-третє, масове поповнення комбайнового парку за рахунок створення спільних підприємств із закордонними фірмами неможливе в принципі при вже сформованому міжнародному поділі праці і використанні західними фірмами тріади “зворотність — терміновість — платність”.
Тому тільки державна протекціоністська політика щодо вітчизняного комбайнобудування дасть змогу не втратити, а розвивати наукомісткі виробництва і не допустити перерозподілу прибутку на користь розвинутих економік інших країн.
Докладніше зупинюся на питаннях створення, виробництва і господарської експлуатації комбайнів “Славутич”, проблемах і конкретних пропозиціях. Господарська експлуатація комбайна “Славутич” базової моделі КЗС-9-1 в усіх регіонах України підтверджує високі й стабільні агротехнічні та експлуатаційні характеристики машини. Досягаються високі намолоти зернових колосових культур: кукурудзи на зерно, соняшнику, зернобобових та інших. На ранніх зернових культурах середній сезонний намолот становить понад 1500 т на комбайн за низьких втрат зерна і високої його якості, а максимальний намолот — 2500–3000 т зерна. У процесі збільшення обсягів виробництва комбайнів, постійного поліпшення оснащеності заводів, використання сучасної елементної бази й автоматизованого устаткування, залучення до виготовлення комбайнів висококласних фахівців, підвищення контролю якості комплектуючих комбайнів і складальних робіт, удосконалення гарантійного і сервісного обслуговування, а також із залученням до роботи на комбайнах та до обслуговування їх механізаторів високої кваліфікації надійність роботи комбайнів підвищується, що можна бачити з динаміки підвищення напрацювання на відмову комбайнів КЗС-9-1 “Славутич” (рис. 1).
ДКБ “Південне” в кооперації з суміжними організаціями, крім базової моделі комбайна, відпрацьовує нові моделі комбайнів “Славутич” із класичним і роторним молотильно-сепаруючими агрегатами — відповідно, КЗС-9М і КЗСР-9М.
Таким чином, проектантами, конструкторами, випробувачами, виробничниками проведено величезну роботу. Досягнуто серйозних позитивних результатів. І зненацька, після здачі в серійне виробництво базової моделі комбайна, фінансування НДДКР замовником майже припинено з 2001 року, причому зусилля сьогодні зосереджені в основному на збільшенні обсягів виробництва комбайнів “Славутич” під гаслом: “більше, надійніше, дешевше” — як то кажуть, “багато і відразу”. У чому причина? Чому проектна та конструкторська складові програми виявилися другорядними? Нерозуміння класичних підходів щодо створення і виробництва зернозбиральної техніки? Твердо переконаний, що всі ми і знаємо правила, і розуміємо підходи, і знаємо неприпустимість втрат проектної та конструкторської складових при реалізації складної програми створення і виробництва зернозбиральної техніки. Причина, на мій погляд, у тім, що не бажаємо серйозно засвоїти основне, першорядне правило: тільки за системних і комплексних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт і сучасної виробничої бази, передових форм організації робіт може існувати і розвиватися конкурентоспроможна комбайнобудівна галузь. Сьогодні створено законодавчу базу для успішного розвитку галузі — у 2002 році ухвалено закони “Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу” і “Про інноваційну діяльність”. При цьому для системної і комплексної роботи зі створення вітчизняної зернозбиральної техніки потрібна практична реалізація надзвичайно серйозних заходів. Це насамперед:
- створення і функціонування галузевого Державного спеціалізованого конструкторського бюро з проектування і відпрацювання зернозбиральної техніки з високим рангом і повноваженнями його керівника, сучасними системами проектування, стендовою й експериментальною базами;
- створення уповноваженого органа держави — Державного комітету із сільгоспмашинобудування з високим впливом на процеси, що відбуваються в цій галузі, а так само з можливостями прямих бюджетних вкладень у науково-дослідні роботи, надання податкових пільг і пільгових кредитів інноваційним підприємствам, що здійснюють створення техніки для агропромислового комплексу;
- постійні ділові і виробничі контакти з провідними закордонними комбайнобудівними фірмами, у тому числі стажування українських фахівців на цих фірмах;
- регулярна участь фахівців зі створення зернозбиральної техніки в престижних міжнародних виставках і конференціях;
- упорядкування регіональних ініціатив щодо спільних виробництв зернозбиральної техніки;
- постійне відновлення й удосконалення виробництва;
- випуск базовими заводами сучасних моделей вітчизняних комбайнів різних класів і модифікацій, їх постійне поновлення та вдосконалення.
Як свідчить світова практика, практичний досвід наших найближчих сусідів Білорусі і Росії, тільки за такого системного і комплексного підходу досягаються значні результати в комбайнобудуванні. Такий підхід потребує значних і постійних фінансових витрат, і державні джерела фінансування ніколи не зможуть ці витрати покрити. Навіть у розвинутих країнах 50% засобів на створення сільгосптехніки припадає на державний бюджет, а 50% — на засоби бізнесу з бюджетів великих корпорацій. Тому безумовним є те, що подальша ефективна робота зі створення і виробництва конкурентоспроможної зернозбиральної техніки можлива за умови союзу бізнесу, держави і науково-конструкторських організацій. Такий союз бізнесу, держави і науки забезпечить необхідний технологічний ривок у створенні і виробництві вітчизняних зернозбиральних комбайнів. При цьому потрібно оперативне створення економічно вигідного корпоративного об’єднання провідних науково-конструкторських підприємств галузі, державних і комерційних структур для реалізації всієї низки інноваційного процесу — проектування, розробки, виробництва, реалізації і сервісного обслуговування зернозбиральної техніки.
І у висновку — про два важливі моменти.
Перше. Через брак зернозбиральної техніки щороку зростають втрати врожаю. Лише внаслідок подовження тривалості збирання ранніх зернових у 2002 році з оптимальних 10 до 30 днів втрати урожаю становили близько 4 млн т. Прогноз щодо втрат зерна на наступні роки ще більш тривожний.
Нині фактична чисельність парку зернозбиральної техніки в Україні становить приблизно 28 тис. комбайнів і стрімко наближається до критичної позначки. Поповнення парку комбайнів до потрібної чисельності можливе лише до 2010 року, якщо розпочати поповнення негайно і подвоювати обсяги виробництва щорічно до 2006 року (рис. 2). Становище найсерйозніше, і вихід із нього один — максимально зосередити зусилля на прискоренні масового виробництва вітчизняних комбайнів різних класів і модифікацій, їх постійній модернізації, а також на придбанні та спільному виробництві закордонної техніки в розумних та оптимальних обсягах.
Друге. Вітчизняній економіці, а отже, і виробникам зернозбиральної техніки, доведеться зіткнутися найближчим часом із проблемою світового поділу праці, якщо Україна вступає у Світову організацію торгівлі. При цьому стрімко зростуть вимоги до зернозбиральних комбайнів за комплексним показником “ціна — якість — конструктивна досконалість”. З чим прийде молода вітчизняна комбайнобудівна галузь у СОТ? Нас там чекають, безумовно, з надійною і сучасною технікою, створеною і виготовленою на базі передових технологій.
М. Бондар,
заступник головного конструктора ДКБ “Південне”,
лауреат Державної премії України
в галузі науки і техніки