Без права на помилку

Суспільство в умовах світової глобалізації дедалі більше непокоїть стан кадрового потенціалу країни,  якість підготування фахівців і їхня відповідність сучасним вимогам бізнесу. Чому випускники вищих навчальних закладів працюють не за фахом? Чому не вистачає робітничих кадрів? Через що випускник університету має заробітну плату, яка значною мірою поступається оплаті праці робітника?

Структура економіки України нетипова і зберегла риси, характерні для економіки великої держави зі своїм замкненим внутрішнім ринком і відповідно сформованим для цього кадровим потенціалом без урахування світового ринку праці. Відокремлена економіка соціалістичної держави не була зорієнтована на інтеграційні процеси в світі, значною мірою відставала і технічно, і технологічно.
У період корінних змін у країні, люмпенізації суспільства, формування нових соціальних відносин, відсутності послідовної стратегії розвитку економіки процес невизначеності в потребі фахівців для відповідної галузі виробництва поглибився. Це ще раз підтверджує аксіому: коли складні системи виведені з рівноваги, вони стають непрогнозованими.
Тривалий час в Україні ведеться підготування фахівців у розрахунку на велику країну і відповідний соціальний устрій. Запровадження світових освітянських стандартів, здебільшого без урахування особливостей національної освіти, педагогічної наукової школи нерідко було не процесом адаптації, а механічним накладанням, що, зазвичай, мало певні негативні наслідки й не діставало підтримки в освітянському середовищі.
Реформування освіти розпочиналося в умовах екстенсивного ведення виробництва, зміни форм власності й було спробою бодай якоюсь мірою забезпечити галузь кадрами в розрахунку на інтенсивний розвиток економіки в майбутньому. Це відбувалось у складній фінансовій ситуації в країні, коли навчальний заклад докладав усіх зусиль для свого виживання. У цей період виробнича сфера, бізнес, який зароджувався, особливо не переймалися підготуванням фахівців, якістю. Скорочення виробництва, а іноді стагнація окремих його напрямів дали змогу тривалий час використовувати фахівців, професійно сформованих у 60-80-х роках минулого століття. Внаслідок відсутності зацікавленості бізнесу в підготуванні фахівців і зниження потреби в них на виробництві, порушується раніше тісно налагоджений взаємозв'язок гомогенних частин "освіта - наука - виробництво".
Вимушене зменшення практичної підготовки (через брак баз практики, застарілий матеріально-технічний стан навчальних лабораторій) надало пріоритет здебільшого теоретичній за суттю та енциклопедичній за широтою знань підготовці фахівців.
Трансформація суспільства, руйнування економіки, інфляційні процеси ускладнили розвиток освіти та науки, знизили її престижність. У найскладніший період кінця минулого століття навчальні заклади ставали осередком формування молодих людей як особистостей. Сьогодні випускники тих років працюють топ-менеджерами у бізнесі, політиками, науковцями. І це результат роботи науково-педагогічних працівників ВНЗ у той непростий період. Напевно, настав час згадати цих людей і віддати їм належну шану.
Головна мета вищої освіти - це інтеграція в світовий освітянський простір запровадженням європейських підходів до змісту галузевих стандартів України, що в майбутньому дало б змогу отримати конвертований диплом, який надавав би право використовувати свій професійний потенціал у будь-якій країні світу. Проте водночас проглядається невідповідність між окремими чинниками державного підходу у вирішенні цього питання. З одного боку, готуємо фахівців, які б реалізувалися в економіці країн світу, з іншого, - орієнтуємо навчальні заклади на підготовання фахівців лише для власної держави і навіть регіону.
Користуючись сталими постулатами в підготуванні кадрового потенціалу під час формування державного замовлення, нерідко виходять з потреб вчорашнього дня. Як наслідок, навчальні заклади готують фахівців, які не потрібні на виробництві ще під час навчання. У провідних країнах світу, враховуючи, що потреба у фахівцях постійно змінюється, державне замовлення переглядають кваліфікаційні комісії з напряму через кожні два-три роки й, за потреби, відкривають нові спеціальності.
Взагалі слід визначитися щодо державного замовлення, ліцензованих обсягів. Надання освітянських послуг визначається ліцензією, і лише абітурієнт є головним, обираючи, в якому навчальному закладі йому навчатися, й інших арбітрів тут не повинно бути. А спроба штучно визначити профільність навчального закладу розпорядженнями та постановами може бути розцінена лише як лобіювання інтересів окремих навчальних закладів і їхнє бажання монополізувати престижні напрями підготовки.
Із початком нового століття, більш інтенсивного насичення технікою виробничих процесів, впровадження інноваційних технологій у сільському господарстві ринок праці потребує вибагливішого ставлення до професійної підготовленості фахівців. Утворення певного професійного вакууму загострює взаємини між виробниками та молодими фахівцями. З одного боку, бізнес хоче мати молодих і досвідчених спеціалістів (до речі, це проблема не лише нашої країни), з іншого, - молоді фахівці ставлять дещо завищену планку забезпечення своїх фінансових і соціальних благ під час працевлаштування. Закладені в попередні роки суперечності призвели до зростання безробіття, неефективного використання молодих кваліфікованих фахівців, зниження мотивації до отримання знань. За таких умов, і особливо в період кризи, фахівець змушений був певною мірою демпінгувати, а бізнес - займатися підготуванням молодих, мобільних, професійно зорієнтованих спеціалістів. На це, безумовно, вплинула інтеграція країни в світовий ринок праці, а також диверсифікація внутрішнього ринку.
Для того щоб рухатися вперед, слід зупинитись і провести інвентаризацію наших успіхів і недоліків, а вже після цього сформувати дорожню карту дальшої діяльності.
Поклавши на терези позитивні та негативні результати попереднього періоду, можна все ж таки засвідчити: освіта не зруйнована та має непогані перспективи для свого розвитку.
Для того щоб визначитися щодо підготування фахівців, насамперед, слід виокремити пріоритетні напрями діяльності нашої економіки, а це аграрний сектор, металургія, хімічна промисловість, сфера обслуговування. Світова тенденція співвідношення між працівниками розумової і фізичної праці має становити у майбутньому, відповідно, 80% і 20%, що безумовно варто враховувати. Диверсифікація ринку праці засвідчує, що нині понад 50% працюючих задіяні в сфері обслуговування. Із кожним роком цей показник зростає завдяки вивільненню працівників з інших галузей, насамперед виробничих, з огляду на впровадження нових технологій, техніки та зменшення трудомістких процесів.
Дедалі частіше лунають нарікання щодо переповнення ринку праці економістами, юристами, менеджерами. Так, в структурі підготовки фахівців для аграрного сектору цей показник становить понад 30 %.
Безумовно, є певні проблеми з працевлаштуванням фахівців цього напряму. А що ж з інших спеціальностей - випускники всі працевлаштовані? Звичайно, ні. Для того щоб об'єктивно визначитися щодо працевлаштування, варто поспілкуватися з молодими людьми на зустрічах випускників, які традиційно проходять у навчальних закладах через три-п'ять, десять років. І дуже добре, якщо 30% з них працює за базовим фахом.
До речі, моніторинг працевлаштування засвідчує, що в сільській місцевості рідко можна знайти фахівців, які закінчили славетні столичні ВНЗ. Зазвичай тут працюють випускники навчальних закладів регіону.
Нині виробництво підтверджує актуальність підготування молодшого спеціаліста. У попередні роки робилися спроби принизити роль цього рівня спеціалістів, говорилось про невідповідність між підготуванням фахівців у нас і за кордоном, зазначалося, що школа "червоної професури" відійшла у минуле. Сучасний ринок праці підтвердив потребу у таких фахівцях. Насамперед, молодший спеціаліст характеризується високим рівнем практичної підготовки. Готовність до виконання поставлених завдань, знання сучасних технологій дає їм змогу зайняти своє місце на виробництві. За результатами минулого року, 7,3 тис. випускників аграрних ВНЗ І-ІІ р.а. стали студентами університетів і академій. Це близько 33% всіх студентів, зарахованих у 2009 році. З кожним роком цей показник збільшуватиметься і найближчим часом має становити близько 50%. У цьому зацікавлені навчальні заклади ІІІ-ІV р.а., які отримують професійно зорієнтованого, практично підготованого студента, і ВНЗ І-ІІ р.а., розглядаючи це як додаткову мотивацію до знань. Такий фахівець після отримання диплома бакалавра вже готовий до роботи на виробництві. Створення університетських центрів і входження в їх структуру технікумів і коледжів є вимогою часу. В аграрній освіті - 118 навчальних закладів І-ІІ р.а., з них 92 - в структурі університетів. Партнерські відносини сприяють повною мірою розкриттю інтеграційних процесів, підвищують можливість кадрового та інформаційного забезпечення. Напевно, слід нарешті впорядкувати навчальні заклади за змістом і назвою. Відходить у минуле назва навчального закладу "технікум".
Виникає потреба в остаточній ідентифікації навчальних закладів ІІІ-ІV р.а. як дослідницьких, національних, прикладних. Критерії під час їхнього визначення мають бути чіткими, що дало б змогу прозоро підтверджувати відповідний статус. А це, насамперед, науково-педагогічний потенціал, інформаційне забезпечення, наукова школа, а також успішна діяльність випускників.
Кілька слів про науково-педагогічні кадри. Під час входження у Болонський процес особлива увага приділялася мобільності студента і відчутно меншою мірою - науково-педагогічним працівникам. А, напевно, слід сприяти мобільності, насамперед, провідним викладачам-науковцям. Не потрібно боятися викладача-візитера, який читає лекції у кількох навчальних закладах. Науково-методичним центром аграрної освіти створюється портал, де розміщується інформація (резюме) щодо провідних освітян, науковців із певного напряму підготовки, готових провести майстер-клас, прочитати лекції з окремих тем, надати консультацію. Вважаємо, що це важливий крок до підвищення ефективності використання висококваліфікованих викладачів і науковців.
Взагалі, розглядаючи викладача як головний чинник ефективності підготування фахівця, слід звернути увагу на проблеми формування науково-педагогічного потенціалу. Це, насамперед, старіння викладацького складу, відсутність бажання молоді займатися науковою і педагогічною діяльністю, зниження рівня професійної підготовки, недостатнє володіння іноземними мовами, нерівномірний розподіл інтелектуального потенціалу на території України з концентрацією його в головних мегаполісах.
В умовах, коли навчальний заклад, з одного боку, формує національну і регіональну еліту суспільства, з іншого, - визначає професійно-кадровий профіль нації, роль науково-педагогічних кадрів зростає. Викладач має бути зорієнтованим на проектно-творчу модель навчання на основі особистісного дієвого підходу, розвиток креативного потенціалу студентів.
Щодо рейтингів. Звичайно, для забезпечення об'єктивності та прозорості це дуже важливий чинник стимулювання діяльності навчального закладу. Ми все вишукуємо можливості того, щоб наші ВНЗ були включені до списків міжнародного рейтингу, де нас, на жаль, немає. У чому річ? Невже ми так відстали? Безумовно, ні. Просто ми не працюємо над критеріями, які найбільш цінуються в світі. Одна з головних проблем - це те, що наші освітяни та науковці здебільшого не володіють англійською мовою на рівні активного використання. Як результат - недостатньо публікацій на міжнародному рівні, а, відповідно, і посилань на них. Вітчизняні рейтинги, головно, зорієнтовані на оцінювання організації навчального процесу, матеріально-технічної бази, успішності студентів і діють за принципом оцінювання верстата, а не деталі, яка виготовлена на цьому верстаті.
Звичайно, найоб'єктивнішим рейтингом навчального закладу буде оцінювання випускника, результатів його діяльності й, насамкінець, розвитку бізнесу, в якому він бере участь. В аграрній освіті проводиться моніторинг забезпечення кадрами 500 провідних підприємств, задіяних у сільгоспсекторі. Перші дані свідчать, що працюють в аграрному бізнесі здебільшого випускники місцевих навчальних закладів, що є додатковим підтвердженням потреби розвитку регіональної освіти.
Професійно-технічна освіта. Спроби її реанімувати додатковим фінансуванням, зміною підпорядкування, безумовно, можуть продовжити її існування протягом певного періоду. Але слід, насамперед, диференційовано підійти до потреби випускників ПТНЗ на ринку праці. Адже це - первинна ланка виробництва. Сьогодні, на жаль, 17-річному випускникові - трактористу-машиністу - підприємець не довірить кермо сучасного трактора або комбайна. Дедалі популярнішим стає курсове навчання протягом трьох-шести місяців з одержанням свідоцтва про отримання робітничої кваліфікації. Єдиний вихід для ефективного функціонування професійно-технічних навчальних закладів - включення їх у структуру галузевих університетських центрів. Це дасть змогу використовувати кадровий потенціал ПТНЗ, насамперед, майстрів виробничого навчання, забезпечивши підготовку за робітничими професіями студентів ВНЗ. Взагалі молодший спеціаліст, бакалавр, має бути підготовлений за кількома робітничими професіями, програми яких варто включати до змісту підготовки в галузеві стандарти вищої освіти, що допомогло б подолати штучні перешкоди під час проходження ліцензування робітничих професій.
Практичне навчання. Найбільше нарікань навчальні заклади отримують за невідповідність прикладної підготовки фахівців сучасному технічно-технологічному рівню. Кількості годин, відведених на практичну підготовку, з урахуванням часу на навчальну, виробничу практику, а також лабораторних і практичних занять (близько 40%) достатньо, щоб студент отримав потрібні уміння і навички, а якщо використати резерв варіативної частини, то цей показник можна збільшити до 50-55%. Проблема в іншому: як ефективно використати цей час.
Що ж перешкоджає якісній практичній підготовці? Насамперед, це недостатня кількість баз практик на виробництві, застаріле обладнання та устаткування в лабораторіях навчального закладу. Є можливості значно підсилити практичну підготовку завдяки проходженню практики у навчально-практичних центрах, створених при провідних навчальних закладах, а також на базі кращих виробничих підприємств. Таких центрів в аграрній освіті функціонує 17. Але, безумовно, без відповідного технічного оснащення, фінансової підтримки вони не зможуть реалізувати своє призначення. У Німеччині, Нідерландах, Франції ще в 60-х роках ХХ ст. було створено практичні центри за напрямами, що дало змогу ефективно проводити практичну підготовку. Фірми за кордоном зацікавлені у впровадженні своєї техніки, безкоштовно поставляють у центри обладнання, постійно його поновлюючи. Мотивація: на якій техніці навчаються, таку й використовуватимуть, а, відповідно, і купуватимуть. На жаль, уже понад десять років практичні центри існують в Україні, але не можуть отримати техніку від вітчизняних виробників через нерозуміння з їхнього боку цього питання.
Шкода, що пішли в минуле часи, коли науково-педагогічні працівники виїжджаючи до місця проходження практики студента, надаючи консультації практиканту, самі мали можливість пройти короткотермінове стажування на виробництві, ознайомитись з інноваційними процесами та технологіями. Інша проблема - це проходження практики за місцем проживання, яка, зазвичай, неефективна і не дає можливості виконати навчальну програму.
Попри всі складності фінансування, керівництво ВНЗ має дбати про якість практичної підготовки студента. У кошторисі навчальних закладів слід передбачати кошти на перевірку практик і стажування викладачів. Завершення практики має супроводжуватися публічним звітом-презентацією студента. Звичайно, що найскладніше питання - це зацікавленість підприємств у проходженні практики студентами саме на їх виробництві і створенні їм відповідних умов. Для цього варто, як це робиться у більшості країн світу, запровадити податок на підготовку фахівця. У разі, коли підприємство створює умови для проходження практики студентом, податок не стягується або зменшується пропорційно кількості практикантів. Важливою складовою підвищення рівня практичної підготовки є прикладна підготовленість викладача. Дедалі менше бажання працювати на освітянській ниві виявляють представники виробництва і бізнесу. Навіть під час кризи за скорочення робочих місць у бізнесі особливого напливу фахівців у навчальні заклади не було. Більшість сприймають роботу в державних установах, і зокрема в освітянських закладах, за існуючої заробітної плати, як останню можливість реалізації свого потенціалу. Дуже неприємно чути від бізнесменів: "Чого можна чекати від освіти і науки, якщо туди ідуть ті, хто не зміг реалізувати себе у бізнесі".
Наука. Прикладна і фундаментальна. Освітянська і галузева. Такий розподіл носить інколи умовний характер, але варто визнати, що наша наука, на жаль, значною мірою спрямована на адаптацію світових наукових здобутків до України.
Головні ж фундаментальні дослідження мають бути спрямовані на розв'язання енергетичних і екологічних проблем, збільшення тривалості життя, повноцінне харчове забезпечення, безпеку життєдіяльності, нанотехнології, розширення інформаційно-комунікаційних можливостей. Для оптимізації використання бюджетних коштів, упорядкування мережі звучать пропозиції про об'єднання освітянських закладів і наукових установ. При цьому слід бути дуже обережним. Можемо не досягти бажаних результатів і втратити те, що доволі ефективно працювало. Ми чекаємо від науки, що вона стане стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечить національні інтереси, зміцнить авторитет держави, затвердить Україну на світовому ринку високих технологій, стане ефективним генератором новітніх ідей.
Методичне забезпечення є дуже актуальним і важливим питанням розвитку освіти. Науково-методичний центр аграрної освіти постійно працює над удосконаленням комплексу методичного забезпечення. Особлива увага приділяється узагальненню та поширенню передового досвіду країн світу і провідних навчальних закладів щодо інтеграції освіти, науки та бізнесу, сприянню реалізації інноваційного потенціалу аграрних ВНЗ шляхом залучення науково-педагогічних працівників, студентів, аспірантів, докторантів. Для цього щороку проводять круглі столи за галузевими напрямами підготовки фахівців, в яких беруть участь представники виробництва, науковці та освітяни. Іде пошук взаєморозуміння, яке надалі дасть змогу визначити пріоритетні напрями діяльності в підготовці фахівців, розвитку освітянської науки. В умовах певної автономії навчальних закладів, враховуючи розширення інформаційного забезпечення, інтеграцію в світовий освітянський простір, формування інноваційних підходів у підготовці конкурентоздатних фахівців і їхню професійну самореалізацію, роль методичної роботи має підвищуватися.
Кінець минулого століття і початок нинішнього засвідчив підвищення значущості ВНЗ у глобальних процесах з посиленням ринкової орієнтації освітньої діяльності, інтеграцією і транснаціоналізацією вищої школи, посиленням динамічності, бурхливим розвитком віртуальних форм навчання, кардинальним оновленням освітніх технологій, швидкою зміною організаційних та економічних умов діяльності, загостренням конкурентної боротьби на ринку освітніх і наукових послуг між їхніми традиційними та інноваційними учасниками. Вища освіта із пасивного транслятора знань поступово стає активним учасником громадського життя з можливостями впливу на соціально-економічний розвиток країни. Взявши на себе відповідальність за примноження національних освітніх традицій, вища освіта поступово перетворюється з елітарної на масову. Тому варто ще раз переосмислити зроблене, детально проаналізувати сильні та слабкі сторони вищої школи та, врахувавши розмаїття підходів і пропозицій щодо підвищення якості підготовки фахівців і набутий досвід двох останніх десятиліть, визначити стратегію створення сучасної конкурентоспроможної системи вищої освіти, яка має, насамперед, максимально відповідати інтересам українського суспільства та вітчизняної економіки. Проте діяти нам слід починати вже сьогодні.

Т. Іщенко,
професор, канд. пед. наук,
директор Науково-методичного центру аграрної освіти;
М. Хоменко,
канд. пед. наук,
директор Навчально-методичного центру