Спецможливості
Архів

Водяна корова Червоної слободи

05.06.2008
108
Водяна корова Червоної слободи фото, ілюстрація
Водяна корова Червоної слободи

Він хижак, до того ж перебірливий. Риба, і особливо її цінні промислові породи, для нього не делікатес, а повсякденний корм. Птаха не можна не помітити навіть здалеку: чорне його оперення виблискує на сонці холодним металевим блиском. Пильне око рибалки одразу вирізнить шкідника з маси пташок, які знаходять собі притулок біля води. Поселення цього винищувача риби (за деякими даними, щодоби він виловлює до 12 кг) виглядає особливо непривабливо, бо нагадує спустошений мертвий ліс, у якому, немов після страшної пожежі, залишаються тільки оголені віти та стовбури дерев. Зветься цей птах — великий баклан, і рибалки вважають його чи не найбільшим лихом для своїх господарств. Хоча це далеко не єдина проблема, з якою доводиться стикатися сучасним рибопромисловим господарствам України.
Мій новий знайомий — Василь Степанович Манько — виявився досить цікавим співрозмовником. Протягом 15 хвилин, поки ми долали відстань від господарських приміщень колишнього колгоспу до дніпровського лиману, я зрозуміла найголовніше: Василь — людина небайдужа, мудра, поміркована, а отже, тим із рибалок, хто свого часу віддав за нього свій голос, пощастило, бо відтоді мають розумного та підприємливого керівника. А починалося все так.

Рибколгосп ім. Шевченка був створений у селі Червона слобода одразу після війни. Аж до сімдесятих закладали серйозний фундамент свого дітища: будували приміщення контори, господарські будівлі, причали біля Дніпра... Нині на згадку про той важкий, але благополучний період господарювання встановили на території рибгоспу мармуровий пам’ятник своєму першому керівникові. Другим головою колгоспу став Василь Мирос. За 14 років його роботи підприємство теж мало стабільні показники, але в часи перебудови Василь Васильович розгубився, щось немов надломилося в ньому. Справи в господарстві почали занепадати, відчутно скоротились улови. Остаточно вибили Мироса з життєвої колії негаразди в сім’ї. Відтоді надто часто змінювалось керівництво колгоспу. А останній голова, як-то кажуть, остаточно довів господарство до ручки: у 98-му воно стало банкрутом. Врятував Червону слободу збіг обставин: у село приїхав попрацювати Петро Сагун, запросивши із собою молодого, беручкого до роботи Василя Манька.
Василь Манько. Ми почали поступово, крок за кроком, відроджувати господарство, відновлюючи стосунки з тими підприємствами та їх керівниками, які були партнерами рибколгоспу ім. Шевченка. Особливо важко було повертати гроші, які нам заборгували. Зрозуміло, шукали різні шляхи, намагались без зайвого галасу порозумітись, не доводячи до судових позовів. Кому ж хочеться лихої слави? Щоправда, судових справ уникнути не вдалося, бо не всім подобалась наша наполегливість. Та ми рятували господарство. І дехто просто не вірив у те, що станемо на ноги”.
Керівника обирали дуже важко. На посаду претендували п’ятеро. Декого в селі навіть не знали, то були кандидати, як то кажуть, зі сторони. Я ж на той час уже рік працював у рибколгоспі. Обговорювали претендентів на відкритих зборах, ніякого таємного голосування. Люди піднімалися з місць, і декому було непереливки: колгоспники не соромились у виразах, називаючи речі своїми іменами. І їх можна було зрозуміти: вони місяцями не бачили зарплатні, важко працюючи біля води. Тож довелося чимало неприємного вислухати...
КОР. Коли саме вам висловили довіру, ви не завагались? Адже люди часто пасують перед труднощами, і ви ризикували в найтяжчі моменти реформування господарства лишитися сам на сам з серйозними проблемами...
Василь Манько. Чесно і відверто зізнаюся: було нелегко, та зупинитись не мав права. Тому довелося приймати і “непопулярні” рішення: звільняти з роботи і рядових рибалок, і керівників підрозділів. Від “баласту” потрібно було звільнятися. Ціла купа людей вважалася працюючими, а насправді вони були “тормозом” у роботі. З вісьмома довелося розпрощатися, адже вони переслідували лише власні інтереси і рахуватися зі всіма не збирались. Повірте, подібні кроки робляться не одразу. Уявіть собі такий розподіл: адмінперсонал, у тому числі і голова колгоспу, отримали зарплатню наперед за 3 роки, а рибалки не знають, як щодня сім’ю нагодувати. Або: один із рибівників завжди хизувався підтримкою з Мінфіну, тому своєю безпосередньою роботою практично не займався. Ходив на лиман як любитель на риболовлю. Допрацювався до того, що виловили карася за сезон 37 тонн, коропа — жодного кілограма. Як у нас кажуть, пуголовів розводив... Хіба це мислимо? І хіба це професійне ставлення до справи? Тож довелося усе поставити на свої місця. Можу собі тільки уявити, скільки ненависті викликали мої рішучі дії. Але миритися з обдиранням людей я не міг. Керівник повинен бути і суворим, і справедливим, і добрим, безперечно. Та порядок, виробничу дисципліну зможе запровадити лише смілива і рішуча людина...
КОР. Сподіваюсь, серед колгоспників були і Ваші віддані помічники, адже перешкоди краще долати гуртом...
Василь Манько. Про що б ми сьогодні не говорили, та головним у нашій роботі залишається людський фактор. Селяни переконались: їх нині не обдурюють, виплачують реально зароблені гроші, які ніхто не краде. Отож люди повірили в господарство і в свої власні сили. Менше стало крадіжок, від яких самі ж потерпали. Середня зарплата по рибгоспу становила торік 386 грн, а рибалок — більше 400. Акціонувались ми два роки тому, стали закритим акціонерним рибопромисловим підприємством ім. Шевченка, акції отримали всі, хто працював у колишньому колгоспі. Разом із пенсіонерами нас 286. У господарстві працює 186 чоловік, наймаємо й сезонних робочих. Дивідендів поки що не виплачували. Пояснили людям на загальних зборах, наскільки слабою є матеріально-технічна база підприємства. Рішення про відстрочення виплати дивідендів з’явилося саме — одностайно проголосували направляти гроші на зміцнення виробничої бази, на розвиток господарства. Тепер купуємо необхідне для роботи: бензин, масла, сіті, поплавки, свинець — все до найменших дрібниць.
КОР. Але, погодьтесь, коли людина щодня займається виловом риби, то неодмінно виникає бажання кілограм-два взяти додому. Хто там перелічить, скільки її взагалі у водоймі?
Василь Манько. Сьогодні в господарстві шанс дали молоді. Наприклад, Олександр Гончаренко нині керує виробництвом на лимані. Свого часу тут отримували 120–140 крб на місяць, тепер заробіток рибалок становить 600–700 грн залежно від кількості вилову. Середня ж зарплата по лиману — майже 450 грн. Тобто ми прив’язали заробіток до якості їхньої роботи, до продуктивності праці. Є риба — є зарплата. А немає — вибачте! Погано працюєте, якщо товар не виробляєте. В селі, коли тримаєш підсобне господарство (двійко свиней, птицю, а хто й корову), маєш 30 соток городу, отримувати ще й 450 грн зарплати — вже суттєво. Тому люди прагнуть не втрачати такі робочі місця. Думаю, не на багатьох сільгосппідприємствах працівникам стабільно виплачують аванс. Ми ж його видаємо щомісяця — 180 грн. По закінченні сезону, коли спускаємо воду, виловлюємо всю рибу, нараховуємо додаткову зарплатню: 30% отриманого прибутку. На зборах складається протокол, відомість на отримання грошей. Усе робиться відкрито, щоб потім не було нарікань, чому в одного більша сума, а в іншого менша. До речі, щодо ласування свіжою рибкою. Щомісяця наші рибалки отримують так званий пайок. Рішенням зборів їм дозволено брати 2% риби на місяць безкоштовно. Безумовно, ці 2% оприбутковуються і лягають у витрати по виробництву, і цей крок себе виправдовує. Крадіжок не стало. Людина, якщо хоче, може отримати раз на місяць кілька кілограмів живої риби. А 5–6 кг риби на місяць для сім’ї достатньо.
КОР. Напевно, створити міцний колектив — це одна із складових успіху для керівника...
Василь Манько. Так. І саме в такому колективі немає місця ледарям. Можливо, завдяки цьому, торік ми отримали чистого прибутку 418 тис. грн. Ці кошти дають нам можливість закуповувати двигуни для моторних човнів, уже маємо дві власні “Газелі” та спецавтомобілі, щоб якнайшвидше відвозити наш товар на переробку чи базар. А це в сезон щодня 1–1,5 тонни риби. Цього року, нарешті, на рахунку маємо гроші. Плануємо трошки їх заощадити, аби купити кілька зернових комбайнів: дуже потрібен власний дешевий комбікорм. Чимало цікавих задумів є. Ось уже п’ятий рік працюємо над створенням маточного стада, в Одесі купили ремонтний молодняк. Дотепер тут чистих ліній риби не було. А вже у 2003-му матимемо, наприклад, товстолоба стільки, щоб отримати товарної риби близько 500 т, а ще плюс матимемо змогу запропонувати зарибок (приблизно 80 т) тим, хто займається рибним господарством. Тобто ми намагаємося працювати за власним планом. Поступово вводимо в структуру товарної риби більше рослиноїдних порід. До 2001-го, скажімо, ми не пропонували споживачам білого амура (у нас його називають водяною коровою), його просто не було. Торік на ринках Києва та в Черкаській області ми вже ним торгували. Одна рибина важила 600–800 г. За вегетаційний період (від березня до вересня) амур дав приріст до 500–600 г. А ще ми не ведемо однотипного риболовства, як дехто з наших колег. Наші рибалки, якщо сіті порожні, не чекають, а йдуть на пошуки, спускаються аж до Стецівки Чигиринського району, це за 90 й більше кілометрів, і там ведуть промисел. Напевно, тому й обходимо в показниках не лише своїх найближчих сусідів. Собівартість нашої риби становить 2,36 грн/кг. Це найдешевша ціна по Україні, бо середня — 3,18 грн/кг.
КОР. Василю Степановичу, сьогодні ведеться багато розмов про приватне підприємництво. Чи можливе воно в такій галузі, як рибництво? Чи може бути приватний підприємець конкурентом великому господарству?
Василь Манько. Нині приватний підприємець — це головний біль для нас. Чи контролю відповідного немає, чи ще щось, але нині дозволили вилов риби всім, у кого є відповідна виробнича база. Людина правдами і кривдами отримує ліцензію та квоту, а потім приходить до нас човни позичати. Це один бік. Ще один — квота існує на два види риби (судак і лящ), і цей вилов перевіряється хоч якось. А що робити з так званим “приловом”? Хто порахує його, коли плотви виловлюється неміряно? Рибалка в господарстві оприбутковує свій товар за первинними документами, звідси платяться податки, риба йде на реалізацію “прозоро”. А приватний підприємець, ніде правди діти, раз на рік заплатив за отримання квоти і показує лише той вилов, який йому особисто вигідний. У такий спосіб можна, образно кажучи, і водойму будь-яку, і Каховське море, й Азовське розтягнути по шматочках. Адже далеко не всі приватні підприємці збираються платити податки, а тим більше професійно займатися рибництвом. Так, до зарибнення водойм їм і діла нема, адже це надто затратна, трудомістка робота, яка вимагає ще й багато часу. На наших очах такі “бізнесмени” стрімко будують і зміцнюють свою базу. Саме крадіжки і недорахунки дають їм змогу активно розвиватися. Ми ж — за чесне ставлення до справи, до нашої праці. Всі повинні мати рівні умови. Тут є над чим міркувати і нам на місцях, і в Державному департаменті рибного господарства, і народним депутатам.
КОР. Можливо, таким господарствам, як ваше, потрібно активніше проявляти себе, відстоювати власні інтереси через громадські утворення. Нині модно використовувати таке слово, як лобіювання...
Василь Манько. Згоден. Така структура повинна бути, і нині вона існує. Це Укррибспілка. Щоправда, її керівництву інколи не вистачає ринкових якостей характеру: наполегливості, натиску, навіть упертості. Та, думаю, це справа часу. Раніше, пригадую, представників об’єднання не запрошували на наради із розподілу квот. Але нарешті це зрозуміли, і голова Укррибспілки нинішнього року був членом комісії. Або, наприклад, негайно вимагають змін Правила рибальства. Їх розробники з цим погодились. Ну скажіть, що це за правило, коли за порушення одного рибалки з промислу знімають усе господарство?! У нас, виходить, 200 чоловік можуть постраждати через нехлюйство одного. Або така справа, як розвиток альтернативних рибопромислових підприємств. Це і той самий приватний власник, про якого ми вже говорили. Не тільки сприяти треба, а й запровадити жорсткий контроль. Насправді ж поки що є таке: рибінспектор з тим, хто лише добуває рибу, а простіше кажучи, з браконьєром, не буде себе так зверхньо вести, як із рибалкою з господарства. Тут можна і голос підвищити, і на психіку людині натиснути, бо, хто надто сильно забажає, той знайде, до чого причепитися. А браконьєра спробуй зачепи — у нього така “криша”, що потім пожалкуєш. Тому чекаємо і від Укррибспілки, і від департаменту рішучих кроків на захист свого товаровиробника.
Ще один приклад. Подивіться, що робиться в період нересту. Професійні рибовиловлювачі не працюють, бо чітко дотримуються умов заборони. У той же час риби на ринках — очі розбігаються. Чому так? Ну чому? Хто нарешті за це відповідатиме? З кого питати за це безоглядне винищення рибних ресурсів? Ми догосподарюємося, що через пару років деякі види риби будемо знаходити тільки в енциклопедії. І якщо на базарі колись тіточки торгували, то нині стоять дядьки з плечима 7х8 чи 8х7. І можна лише уявити собі, хто стоїть за цими “плечима”. А скільки різних способів винайшли, щоб винищувати рибу: електролов, хімпрепарати...
КОР. ... проблема у тому, очевидно, що ви ще не навчилися так званої корпоративної чи галузевої солідарності...
Василь Манько: Так. І ось чому нам потрібна Укррибспілка або інша структура. Адже питань, які потребують негайного розв’язання, чимало. Наприклад, уже вкотре дорожчає електроенергія. Нафтовики, нікого не питаючи, збільшують свої ціни. А ми — що торік, що нині — цін не збільшили, хоча витрати наші зросли. З одного боку, це добре, бо товар наш є доступним для споживача. А з іншого (повертаючись до проблеми браконьєрства, бо це біль душі), вкрадений товар можна продати дешевше. У нас же є межа собівартості, ми не в змозі конкурувати з нечесним бізнесом. Поки що ніяк не вирішується проблема податків. Усе надто складно. Непроста ситуація з технікою. Нам зараз дуже потрібні косарки очеретів. Машини ці надто дорогі, громіздкі, важкі. Росія — монополіст з виробництва цієї техніки, за кожну одиницю потрібно віддати десятки тисяч доларів. Проблема з проблем — умови праці рибалок. Усе здається досить романтичним: свіже повітря, вода... Та мало хто замислюється, що біля лиману чи ставка чудово лише влітку. Наші рибалки увесь рік ходять у гумових чоботях. У більшості з них надто швидко розвивається таке захворювання, як ревматизм. Дійшло до того, що вважають, нібито інвалід може бути рибалкою. Сміх та й годі! Ми дуже сподіваємося на виважену думку народних депутатів, які б допомогли законодавчо вирішити деякі спірні питання професії рибалки.

***

На березі лиману, де ми спілкувалися з Василем Степановичем, немає й натяку на зону відпочинку, хоча місцина схожа на справжній райський куточок: багато зелені, водоплавних птахів та безмежного водного простору. І саме тут щодоби раз, а то й кілька, берегова смуга дискується. Немов у прикордонників. Так легко помітити злодія. Пильно стежать за територією охоронці зі спеціально навченими собаками. Щоправда, для нас, журналістів, зробили виняток. Гостинно запросили подивитися, поспілкуватись. На наше жартівливе зауваження: “Мовляв, тут і риба є?” — Олександр Гончаренко буквально за 5 хвилин вудою віртуозно витягнув карася грамів 900. Саме його вага і стала центром нашої невимушеної дискусії. Жарт за жартом, згадали і такий рибальський: зустрічаються двоє рибалок-аматорів. Один розповідає: зловив судака, поклав на великі ваги, стрілка зашкалила. Інший відповідає: от у мене був випадок! Спіймав сома, сфотографував, так фотографія важить два кілограми…Поки жартували, запитували та отримували відповіді, “достигла” справжня рибацька каша. У колишньому колгоспі, а тепер в ЗАТ “Рибопромислове підприємство ім. Шевченка” Черкаської області, з діда-прадіда чоловіки вміли готувати рибацькі страви, бо виросли тут, на дніпровських лиманах. Тут і працюють усе життя. Тут залишатимуться їхні діти. Бо найважче (і вони в цьому переконані) — позаду. Адже хто хоче, той виживає, хто не хоче — шукає причини. Не нами сказано, проте як влучно. Правда ж?
Наталія Черешинська

Інтерв'ю
Марія Махновець (ліворуч), експерт з органічного трейдингу, на виставці BIOFACH, Нюрнберг, Німеччина, разом з експертами аграрного ринку - André Pilling та Марією Дідух (проект "Agritrade Ukraine")
Україна посідає 10 місце в світі з виробництва органічних зернобобових культур, по олійним та зерновим знаходиться на 6-й позиції. Основні напрямки експорту - Нідерланди, Німеччина, Великобританія,
Статуя кохання в Батумі "Алі та Ніно"
Нещодавно Україну відвідав заступник директора «Агросервіс центру» при Міністерстві сільського господарства Аджарії Леван Болгвадзе. Користуючись нагодою, propozitsiya.com поспілкувалась із

1
0