Спецможливості
Архів

Весняні роздуми біля вітчизняної сільгоспмашини

05.06.2008
125
 Весняні роздуми біля вітчизняної сільгоспмашини фото, ілюстрація
У попередньому номері “Пропозиції” були надруковані дорожні нотатки (“Німеччина “вторинна”, стор. 34) про те як один український фермер намагався ошукати долю і здобути собі у щасливу власність просто в Німеччині два вживані важкі трактори — для підняття “цілини”, що утворилася після років безгосподарності в колишньому КСП. Привабливість цього придбання підігрівалася ще й тим, що трактори були добряче відремонтовані у німецьких майстернях і мали доволі прийнятну ціну. Усе, здавалося б, ішло до ладу — аж поки не вперлося в український кордон. Здійснюючи у Німеччині свою покупку, наш фермер не врахував усіх тонкощів мінливого українського законодавства. Збило з пантелику те, що ось уже два роки до нас у країну дозволено ввозити імпортні комбайни без обмеження їхнього віку. У фермера виникла наївна думка, що ця пільга поширюється і на трактори важкого класу, тобто такі, які в нас не виробляються. Насправді ж для цих машин обмеження за віком є чинним, і становить воно 8 років. Отож, без жодної лихої думки фермер ввіз на українську митницю трактор 1995 року випуску й отримав звинувачення в намірі здійснити контрабанду. Можна лише уявити стан нашого покупця у цій ситуації: мабуть, перед його розгубленими очима промайнули незорані, порослі бур’янами ниви, обличчя банкірів-кредиторів та пайовиків-орендодавців, що чекають на осінній розрахунок (до речі, від планів щодо оренди нових земель фермерові довелося відмовитися). Але митники були невблаганні. Єдине, чого вдалося від них добитися, це пропонування різних незаконних способів провезення тракторів на територію України. Однак ця гра мала надто екстремальний вигляд і була напевно програшною: за такої авантюри на першому ж пості ДАІ вантаж був би конфіскований. Тому культиватор, що їхав із трактором на одній платформі, довелося перевантажити на іншу машину, а трактор завернути назад — звідки приїхав. Його “турне” — Котбус-український кордон-Котбус — наш фермер, звісна річ, оплатив з власної кишені. На сьогодні і цей трактор, й другу придбану машину (ще старшу за віком) німецька фірма-продавець тримає в себе. Дякувати, грошей за зберігання не просить, але й викупляти трактори назад не хоче. Таке ось життя: як продавали — божилися, що у покупцях відбою немає, ціну скидати не хотіли, а тепер... Маркетинг, одне слово.

Прокоментувати цю сумну історію взявся фермер з Кіровоградщини, відомий наполегливим запровадженням на своїх полях сучасних енергонасичених технологій вирощування сої. Цей коментар зазвичай виваженої людини одразу набув форми емоційного монологу. І хоча емоції не товаришують з розсудливістю, проте віддзеркалюють ще один бік правди нашого життя.
“Цього року ми мали необережність придбати через одну дніпропетровську фірму два культиватори типу “Європак” виробництва заводу “Уманьферммаш”. Узяли їх у квітні, а за місяць з них залишився неповний один. Ламатися почали з першого ж дня роботи. На котках, що розбивають грудки, кутики виявилися не привареними, а лише прихопленими. Як почали вони вилітати! Механізатор нервує, — адже що таке замінити коток! Ми спочатку залишали по одному котку на кожній машині, а потім з двох агрегатів зліпили один, тому що зрозуміли, що чекати нам немає на що (бо чекаємо й понині).
Циліндр, який піднімає задні колеса, приварено не там: культиватор іде полем, а колеса по землі тягнуться, сліди залишають. Інші циліндри — ті, що складають агрегат, — також зроблено неправильно: під час першого ж складання їх повивертало. Половина пружин повискакували, підшипники порозліталися. Єдине, що вони нормально скопіювали з “Європаку”, — це робочі органи, лапи.


На заводі дають якісь гарантії, кажуть: “Пишіть рекламації”. Тож я зателефонував у Дніпропетровськ, ті — на завод. На заводі збирають нараду —  шукають причину: чому ж воно виходить у нас з ладу? Та хіба не зрозуміло: бо не приварено, а лише прихоплено! Обіцяли прислати спеціаліста — треба, мовляв, розібратися. Ніби я того “Європака” спеціально розламав. Закидали мені, ніби у нас тракторист “ненормальний”, земля не така, пропонували чіпляти до іншого трактора. Але вибачте: у моєму господарстві земля оброблена, я ж не тягаю його якимись байраками! Одне слово, 40 тисяч гривень викинув на вітер і тепер цих вітчизняних, вибачайте, “Укрбрухтопаків” і близько не хочу!
А ще раніше, у грудні, я дав дві заявки щодо “Європаків” на Галещинський машзавод. Повідомив, що у квітні хочу їх придбати. Вони в січні телефонують і кажуть: “Платіть гроші, ми вас поставимо в чергу”. Я відповідаю, що кредит в банку братиму в квітні, тож заплатити поки не можу. Телефонують у квітні: “Руслане Васильовичу, перераховуйте гроші, протягом п’яти днів ми даємо вам “Європаки”. Проте в мене виник сумнів, тож я і кажу: “Спочатку давайте підпишемо договір”. Вони скидають мені факсом договір, за яким — десять днів на розгляд заявки. Направляю в Галещину свого співробітника, щоб подивився, чи є в них “Європаки” у наявності. Бо гроші у нас були: якщо машини є, ми проплачуємо і всі питання відразу вирішуємо. Він поїхав — машин немає. Вони нас три тижні за носа водили: зателефонуйте завтра, ми відправляємо на Росію, у нас усе зайнято. Отож, їхній принцип роботи такий: узимку грошей у них немає, і вони вичікують; а потім за наші гроші купують метал, інші ресурси і починають виробництво. Хто заплатив наперед, тому ще щось підкидають. Але Росія поставила їх “на лічильник”, і в першу чергу все йде їй. Тож галещинську техніку я так і не спробував, довелося придбати “Уманьферммашівську”.
Ще одна тема — сівалка “Червона Зірка”. Поки відсіємося — мало не вмираємо! Там — кинула, там — не кинула. Немає навіть елементарної електроніки, яку б можна було на цю сівалку поставити. Тому під час сівби возимо на бачку механізатора, аби він дивився, де який сошник припинив сіяти.


У радянські часи цей завод відстежував свої розробки, конструктори виїздили у відрядження, навіть до Росії, Казахстану. Тож зворотна інформація до них час від часу надходила. Нині ситуація змінилася. На ринку українська техніка значно дешевша за імпортну, тобто можна купити п’ять наших машин, замість однієї імпортної, і вийти на ту саму ціну. Тому наші виробники роблять ставку не на якість, а на перевагу в ціні. У наших машинобудівників існує ментальна установка: виріб треба максимально здешевити, бо інакше його не куплять. І вже кілька років цей підхід не змінюється. Але скажіть: а чому у вас не куплять дорожчий, проте високоякісний виріб? Та тому, що раніше ви робили низькоякісне, і це всі бачили! А добрий товар треба ще вміти представити і довести, що він справді вартий своєї ціни!
Нині контакти конструкторів з фермерами практично припинилися. Я намагався з “Червоною Зіркою” налагодити спілкування. Кажу: “Давайте ваші сівалки робити інакше: з іншим подаванням повітря, присмоктуванням. Приїздіть до мене, дивіться”. Початок був ніби нормальний. Розробили сівалку СУПН-12А: завдяки нашому замовленню, її виробляють уже третій рік. Але треба було працювати над конструкцією далі, випробовувати, доводити. Ми запрошували конструктора до себе в господарство, однак… Можливо, вони лише до нас не приїздять, а в інших господарствах бувають. Проте якщо це так, то чому ми одержуємо таку техніку?
Щоб перестрахуватися, нинішнього року довелося замість двох сівалок брати чотири: дві стояли на запчастини. А для того, щоб отримати запчастину безпосередньо на “Червоній Зірці”, треба витратити щонайменше півдня.


На Заході вже давно існує система, за якої якщо сільгоспмашина вийшла з ладу і за певний час її не полагоджено, то дають іншу таку машину — адже час золотий! Або компенсують сільгоспвиробникові збитки. І вже наступні машини роблять з урахуванням отриманих зауважень. Бо фермер там, як відомо, працює на своїй землі один: він і орач, і тваринник, і будівельник, і слюсар. І якби він одержував таку техніку, як ми, — мені б його було шкода!
А в нас — сидять по заводах й вибивають з держави гроші на ті комбайни, сівалки, культиватори “вітчизняного виробництва”, а потім розкладають їх по кишенях. До нас їм байдуже: вони ошукують нас і заробляють гроші. Але все це тимчасово: завтра ринок України відкриється, на нього вийде західна техніка і тоді, ясна річ, ми зароблятимемо гроші й купуватимемо її, щоб надалі можна було нормально працювати в полі.
Держава весь час намагається робити вигляд, що опікує нас, надає якусь допомогу. Дали ось пільгове дизпаливо. Але я від нього відмовився — навіщо воно нам? Бо коли ми порахували всі папірці, що їх потрібно оформити заради тих нещасних 7 т, які для господарства не матимуть жодного значення. За цю весну на наших полях було спалено десятки тонн солярки, — а попереду ще жнива! Тож економія, завдяки державній допомозі, становила б лише 2 тис. грн. При цьому ти повинен надати купу документів, куди ту пільгову солярку заливав, спілкуватися з контролерами, які шукатимуть, де вона використовувалася не за призначенням. Тому пільги — це хліб для державних контролюючих інстанцій.


А для вільних сільгоспвиробників усі ці пільги ні до чого, бо це зовсім інший тип людей. Якщо людина не хоче працювати на землі, не вміє, або в неї немає грошей — вона має піти з цього ринку. Зможе нагодувати країну лише той, хто вміє працювати. Проте держава й далі дає змогу працювати на землі утриманцям, на полях у яких — безлад. Це не є ринковими відносинами.
Те саме можна сказати і про виробників сільгосптехніки. Я б порадив усім їм визначитися — заради нас, — що вони справді можуть виготовляти, а також більше з нами спілкуватися. Ідеї щодо конструкцій сільгоспмашин мають народжуватися в полі, а не в кабінеті, обговорюватися з нами, фермерами, а потім уже втілюватися в конкретних машинах. Тоді ми їх купуватимемо.
Звісно, якщо є можливість, то краще техніку виробляти у себе в країні. Якщо ж такої можливості немає, то ліпше це виробництво закрити і купувати техніку там, де її робити навчилися. Не треба “передирати” ті “Європаки” з імпортного зразка і при цьому “вдосконалювати” за рахунок металомісткості так, що вони у перший же день роботи розсипаються. Техніка має бути надійною і потужною. Адже ми виходимо з нею в поле на 2–3 тижні, які потім годують нас цілий рік”.


Записав Павло Коротич

Інтерв'ю
Богдан Духницький, канд. ек. наук ННЦ «Інститут аграрної економіки», аналітик компанії «Бізнесгрупінвест», що тісно співпрацює з Асоціацією «УКРСАДПРОМ»
Європейський ринок потребує фруктів і ягід і скупує  їх з усього світу. При цьому попитом користується не  лише сировина, а й перероблена продукція. За результатами 2016 року, 70% доходів зі
экспорт
Після підписання Угоди про зону вільної торгівлі з Канадою українські аграрії отримали шанс вийти на канадський ринок. Втім, позитивний ефект буде відчутним не відразу. 

1
0