Спецможливості
Агробізнес

УКРАЇНА ЗЕРНОВА

05.06.2008
241
УКРАЇНА ЗЕРНОВА фото, ілюстрація
Після помітного спаду виробництва зерна наприкінці 90-х років минулого сторіччя в наступні роки (окрім 2003) загальний урожай зернових в Україні збільшився майже в 1,5 раза до середнього рівня 38–40 млн т. Своєю чергою, це дало можливість країні не тільки повернутися на світовий зерноринок, а й упродовж цього періоду досить впевнено почуватися на ньому, продаючи в середньому за сезон понад 10 млн т свого зерна.

Відповідальні хлібороби


Виробництво зерна в Україні завжди було й є під невсипущим оком влади, як за часів Радянського Союзу, так і за роки незалежності. Кожен український уряд вимірює свій успіх в управлінні державою досягнутими економічними показниками, зокрема, й обсягами валового збору зерна. Навіть сьогодні можна почути з вуст когось із колишніх прем’єрів, аграрного віце-прем’єра чи міністра типову фразу, мов, “коли я був царем, то ми збирали по 30–50 млн т зерна”. Складається враження, ніби чиновники й справді особисто орали-сіяли, жали-молотили, а потім хліб випікали та свій нарід годували. У такому разі можна сказати словами комдива Чапаєва з відомого фільму: “До чужої слави примазатися хочуть”. Тобто до слави українських хліборобів, які поки ще вирощують зерно не стільки завдяки вдалому менеджменту агрочиновників, скільки всупереч тим адміністративно-командним методам управління місцевих та столичних можновладців, які жадають від села лиш одного: вагомих валових показників для подальшого свого сходження службовою драбиною.


Хоча, з іншого боку, в разі “провальної роботи” на аграрному фронті (як-от: невдало проведена посівна кампанія, значний недобір врожаю, зернова криза тощо) з посадовців знімають голови, відбирають портфелі й навіть притягають до кримінальної відповідальності, бо вони не забезпечили, не допомогли, не передбачили... Тому до більшості наших аграрних високопосадовців дуже пасує вислів: “Або пан, або пропав”.  Якщо ж пощастить, можуть медалькою нагородити “За щедрий урожай” третього ступеня. А в разі якихось негараздів виручить коронна фраза-відмовка: “Через несприятливі агрокліматичні умови...”. Тобто нарікати на непогоду можна навіть з приводу зменшення виробництва яєць у країні чи в разі їхнього подорожчання. Аякже, курка споживає корми, які виробляють із зерна, а його через негоду зібрали мало, і воно дороге. Ось і маємо високі ціни та дефіцит продукції. Логіка зрозуміла, незбагненне інше: чому за непоганих урожаїв ціни на кінцеву продукцію безперервно зростають. Та в чиновників і на це є відмовка: “Значно подорожчали ресурси, паливо, добрива, електроенергія і т. д., але ми докладаємо великих зусиль, аби виправити ситуацію”. І докладають так старанно, що іноді ринок починає лихоманити ще більше.


Та повернімося до зерна. Справді, з початку нового тисячоліття, тобто після реорганізації колгоспів у приватні господарства різних форм, українські аграрії збільшили виробництво зерна до середньорічного показника — 38–40 млн т. Але відразу зазначимо — це офіційні дані, що їх надає Державний комітет статистики України, які фігурують у багатьох вітчизняних статистичних збірниках і які використано в цьому матеріалі. Проте незалежні аналітичні, консалтингові компанії та організації, що аналізують український аграрний ринок (вітчизняні й зарубіжні), публікують дещо інші баланси зернових культур. Розбіжності з офіційною статистикою іноді сягають кількох мільйонів тонн (як убік зменшення, так і навпаки), особливо це помітно в передвиборчі роки, коли владі потрібно показати свої здобутки, тому виробництво відразу може сягнути рекордних показників. Про це всі знають, але вголос не говорять і вдають, що “все путьом, все в порядку”, хоча недостовірна інформація суттєво впливає на внутрішній ринок, і так звані аграрні та інші продовольчі кризи не виникають на порожньому місці. Потрібно дуже чітко знати свої баланси, аби потім не співати народу романси про кліматичні катаклізми, підступних монополістів чи спекулянтів. Потрібно вже навчитися управляти державою в ринкових умовах, а не строчити директиви, хто, де й за якими цінами має щось продавати та купувати. Потрібно планувати не свій політичний бізнес, а економічний розвиток держави. Скільки й чого нам треба на такий-то період і куди ми це реалізуємо в разі перевиробництва, приміром, того ж самого зерна. Але ніхто нічого не планує, а тому високий урожай стає в нас іще гіршим лихом для аграріїв, аніж недобір.


... та й женці жнуть


За останні 25 років більш-менш стабільним виробництво зерна в Україні можна вважати 80-ті роки минулого століття, коли країна ще перебувала в складі СРСР. За останні 11 років існування Союзу в середньому українські хлібороби збирали понад 42 млн т зерна щороку, причому два роки поспіль — 1989 та 1990 — виробництво сягнуло рекордних показників: понад 51 млн т, що й нині залишається недосяжним рівнем для наших сільгоспвиробників.


До речі, тоді посівні площі зернових, за офіційними даними, становили в середньому 15–16 млн га, що приблизно відповідає нинішньому рівню: 2001 рік — 15,59 млн га, 2002 — 15,45, 2004 — 15,43 млн га. А рекордні валові обсяги зерна аграрії зібрали завдяки вищій середній урожайності зернових культур — 33,6 у 1989 та 35,1 ц/га у 1990 роках. Сьогодні, тобто за три останні сезони (не враховуючи неврожайний 2003/04 МР), показник середньої врожайності дещо менший — 27–28 ц/га, хоча, порівняно із попередніми шістьма роками (з 1995 по 2000), вона зросла на 6–7 ц/га, що пов’язують зі збільшенням використання в рослинництві мінеральних добрив, засобів захисту рослин, а також кондиційного посівного матеріалу. Проте катастрофічний дефіцит високопотужної сучасної зернозбиральної техніки й ці зусилля хліборобів може звести нанівець. Приміром, у нинішніх жнивах буде задіяно 40–45 тис. зернозбиральних комбайнів (тобто втричі менше, ніж на початку 90-х років), причому 90% цієї техніки ще років десять тому відпрацювало свій термін. Як жартують хлібороби в дусі чорного гумору: хліб збираємо на швейних машинках. До того ж, навантаження на одну таку “залізну клячу” в середньому становить 250–300 га за нормативів 100–115 га, а в деяких південних районах воно сягає 400 га. Скажіть, будь-ласка, скільки в такому разі залишиться недозбираного зерна в полі? Кілька мільйонів тонн! Ось вам і мінуси до середньої врожайністі.


Найгіршими, з огляду виробництва зернових, були роки другої половини 90-х. Середньорічні валові збори впали до найнижчого рівня за все півстоліття: в 1996 та 1999 роках збирали по 24,6 зерна, в 2000 — 24,46 млн т. До цих показників не варто зараховувати дані за 2003 рік, який насправді був неврожайним через досить несприятливі погодні умови, коли загинула майже вся озимина. Натомість у вищезгаданий період зменшення виробництва відбулося за умов як скорочення загальних посівних площ зернових до рівня 13–13,5 млн га, так і значного зменшення показника середньої врожайності — 19–21 ц/га. Не слід забувати й про досить катастрофічний стан всієї економіки України в той період.


Отже, за умови збереження зернового клину на нинішньому рівні та подальшого підвищення врожайності культур (за рахунок дотримання агротехнологій, збільшення використання міндобрив та ЗЗР, а найголовніше — оновлення парку зернозбиральної техніки) українські аграрії в змозі перевищити досягнення 15-річної давнини і збирати не менше 50–60 млн т хліба щорічно. Щоправда, постає питання доцільності виробництва названих обсягів, оскільки попередні вдалі сезони (коли врожай був на рівні 40 млн т) засвідчували велику напругу на внутрішньому зерновому ринку. Ціни на зерно стрімко падали, й виробники мали великі проблеми з його реалізацією. Певною мірою ситуацію рятував досить стабільний експорт — на рівні майже 10 млн т. Але без урахування кон’юнктури світового ринку зерна збільшувати його експорт з України буде досить важко, навіть за умови дещо нижчих цін порівняно із світовими. Однак, зважаючи на нинішню заяву урядовців про закупівлю зерна на внутрішньому ринку за світовими цінами, повністю знімаються всі питання щодо зерноекспорту. Його взагалі не буде, бо хто стане працювати собі на збиток. Можливо, Державна акціонерна компанія “Хліб України”, яка має великий досвід таких операцій, тому й перебуває в боргах, як...


Пшениця


Україна є одним із найбільших виробників пшениці в світі. В 2001 та 2002 роках, зібравши рекордні врожаї цього зерна (понад 20 млн т), країна не тільки увійшла до десятка основних країн-виробників, а й досить успішно експортувала його.


Але потенційні можливості наших хліборобів, як свідчать фахівці, є набагато більшими. В разі підвищення середньої врожайності до рівня провідних європейських країн в Україні можна збирати понад 40 млн т пшениці щороку, навіть за деякого скорочення посівних площ. Знову ж таки питання в тому, чи зможе країна “впоратися” з такою кількістю зерна та закріпитися на світовому ринку пшениці, потіснивши потужних експортерів — США, Австралію чи Канаду? У найближчі роки — малоймовірно, але в перспективі цей потенціал можна й треба використовувати.   


Серед зернових в Україні найбільше виробляють саме пшениці (головним чином — озимої) — 50–55% валового збору всіх зернових та зернобобових культур. Частка продовольчої пшениці (зерно 3-го, 4-го та 5-го класів) у загальному її обсязі коливається від 50 до 60%. Вирощують пшеницю майже всі регіони, але основне виробництво зосереджено приблизно в 17 областях. Так склалося історично, й така ситуація існує нині. Тому регіони, які самі не виробляють пшеницю в достатній кількості, закуповують її або в сусідніх областях, або за кордоном (в основному в Росії та Казахстані).


Обсягами щорічного виробництва Україна суттєво поступається таким потужним її продуцентам, як Китай, Індія та США, хоча одержувати стабільні врожаї на рівні 20–25 млн т для наших аграріїв — не важке завдання. До речі, саме таким було виробництво пшениці з кінця 80-х по 1993 рік, а рекордним можна назвати 1990 рік, коли її було намолочено понад 30 млн т. Найменший урожай за останні 50 років зібрали 2003 року — 3,6 млн т, що пов’язано із справді дуже несприятливими погодними умовами, внаслідок чого загинули значні площі озимої пшениці, а середня врожайність впала до найнижчого рівня — 14,7 ц/га, тобто більш ніж удвічі порівняно з попереднім роком.


До того ж, на нестабільність її валових зборів впливає досить низька середня врожайність культури, що передусім пов’язано з недотриманням аграріями агротехнологічних норм та, меншою мірою, — з несприятливими погодними умовами. За роки незалежності на більш-менш стабільних посівних площах урожайність рідко перевищувала рівень у 30 ц/га, тоді як у провідних європейських країнах цей показник удвічі вищий. І це в Україні, яка має достатню кількість високопродуктивних районованих сортів озимої пшениці вітчизняної селекції з потенційною врожайністю 70–80 ц/га. Не кажучи вже про славнозвісні родючі українські чорноземи.


Непогані врожаї пшениці в 2001 та 2002 роках, а також сприятлива кон’юнктура на світовому ринку дали можливість українським зернотрейдерам суттєво збільшити її експорт — 5,49  у сезоні 2001/02 рр. та 6,5 млн т у 2002/03 рр. За підсумками цих двох сезонів, Україна посіла шосте місце серед країн-експортерів. А нашу пшеницю (в основному, фуражну) вивозили до ЄС, Північної Африки, Близького та Далекого Сходу. Загалом її закуповували понад 30 країн світу. Цього року врожай пшениці очікується на рівні 16–17 млн т.


Ячмінь


На початку 90-х років українські аграрії збирали непогані обсяги ячменю (12–14 млн т), що давало змогу експортувати його на зовнішні ринки. Так, у сезоні 1995/96 рр. було зафіксовано рекордний показник експорту — майже 1,8 млн т. Але в подальші роки валові збори цього зерна почали суттєво зменшуватися, що відразу ж позначилося на експортних показниках, які не перевищували 1 млн т ячменю за сезон. Втім, сприятлива кон’юнктура світового ринку та певне поліпшення матеріального стану сільськогосподарських підприємств сприяли поступовому розширенню посівних площ ячменю та нарощуванню обсягів його експорту. Хоча зазначимо, що на зовнішніх ринках ми продаємо переважно фуражне зерно. Традиційно його закуповують країни Близького Сходу та Північної Африки.


В основному наші селяни вирощують ярий ячмінь, питома вага якого в загальному виробництві цього зерна становить майже 90%. Ярий ячмінь — друга за популярністю культура, яку вирощують майже 60% фермерських господарств та близько 90% сільськогосподарських підприємств. Причому щороку, з урахуванням непоганої ліквідності культури, посіви ярого ячменю в фермерських господарствах стійко зростають. Та й самі селяни вважають ячмінь другою, після пшениці, найбільш рентабельною культурою серед зернових.


Основними регіонами вирощування ячменю в Україні є центральні, східні та південні області. Зокрема, в останні роки найбільше його збирають господарства: Дніпропетровської — 700–800 тис. т щороку, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Запорізької та Харьківської областей — по 700–750 тис. т кожна. Дещо менші врожаї мають хлібороби Донецької — 600–700 тис. т, Вінницької — 500–600, Херсонської та Черкаської — 400–500, Хмельницької й Київської областей — близько 400 тис. т.


Починаючи з 2000 року, наші аграрії збирали понад 10 млн т зерна щороку (не враховуючи неурожайний в цілому 2003 рік). Зрозуміло, що відтоді почали збільшуватися й експортні постачання українського ячменю на світовий ринок. Так, у сезонах 2001/02 та 2002/03 рр. Україна експортувала, відповідно, 2,8 та 2,9 млн т цього зерна.


За офіційною статистикою, торік в Україні було зібрано рекордний урожай ячменю — 11,07 млн т у вазі після доробки (у 2003 році — 6,83). Причому збиральна площа під культурою зменшилася, порівняно з 2003 роком, із 4,6 до 4,51 млн га, проте середня врожайність зерна, навпаки, істотно збільшилася — з 14,9 до 24,5 ц/га. Як наслідок, очікується й рекордний обсяг експорту українського ячменю, що займає лідируючі позиції поміж інших зернових культур, які експортують. Прогнозується, що на експорт у сезоні 2004/05 рр. буде реалізовано близько 4 млн т ячменю.


Кукурудза


Загалом цю сільськогосподарську культуру вирощують у всіх регіонах. Та основними виробниками зернової кукурудзи є північні, центральні й південні області, де середньорічні показники врожаю коливаються в межах від 400 до 600 тис. т. Традиційно найбільше зерна кукурудзи збирають господарства: Полтавської, Одеської,  Дніпропетровської, Черкаської та Кіровоградської областей.


Аналізуючи динаміку виробництва кукурудзи в Україні за перші десять років незалежності, можна сказати: посівні площі під культурою залишалися більш-менш стабільними і в середньому не перевищували 1,2 млн га. Єдине, що впливало на валовий збір — урожайність, яка тільки в останні кілька років сягнула середнього показника в 33-34 ц/га. Водночас збільшилися її посіви — до 2,5 млн га, тобто майже вдвічі. Тож зрозуміло, чому так суттєво в останні три-чотири роки зросло виробництво цього зерна. Але, слід зазначити, ця культура, яку в усьому світі вирощують, головним чином, задля кормовиробництва, в Україні була мало затребувана в зв’язку із суттєвим скороченням поголів’я худоби, з кризою у крохмале-патоковій галузі та мінімальним попитом з боку експортерів на це зерно. Селяни, зернотрейдери й переробники раніше більше орієнтувалися на фуражну пшеницю, виробництво якої в минулі роки було досить значним. І збільшення виробництва кукурудзи, головним чином, пов’язано з підвищенням експортного попиту.


За офіційною статистикою, в 2004 році в країні одержали рекордний обсяг зерна кукурудзи за останні 14 років — майже 9 млн т  (2003 році — 6,86, 2002 — 4,17 млн т). Однак незалежні експерти ринку вважають, що торішній врожай значно завищено, насправді аграрії спромоглися зібрати 5–6 млн т. Хоча дуже низькі ціни на неї навіть наприкінці сезону 2004/05 рр. засвідчують факт значного її виробництва торік. Враховуючи суттєве скорочення посівних площ зернової кукурудзи цього року до рівня 1,723 млн га, що на 700 тис. га менше порівняно з минулим роком, її валовий збір за збереження середньої урожайності в 34–35 ц/га становитиме 5,5–6 млн т. У разі зменшення прогнозованого показника врожайності обсяги збору будуть дещо меншими.


До речі, врожай кукурудзи, на думку експертів, повинен збільшуватися не за рахунок розширення посівних площ, а за рахунок підвищення врожайності культури. Наприклад, у країнах ЄС та США за останні десять років, завдяки використанню нових агротехнологій, середня врожайність кукурудзи підвищилась на 12–18% і становить приблизно 80–85 ц/га, тоді як в Україні вона значно менша (хоча є незначна кількість господарств, де збирають по 80–120 ц/га). Отже, для наших аграріїв ще є широке поле діяльності щодо удосконалення агротехнології вирощування кукурудзи з використанням нових високопродуктивних сортів та гібридів, оскільки навіть у разі збереження посівних площ на рівні 2 млн га, але за умови підвищення середньої врожайності до 70—80 ц/га наші аграрії збиратимуть по 14–16 млн т зерна кукурудзи щороку. Проте тут слід знову ж таки зазначити, що виробництво таких обсягів без обрахування потреб у цьому зерні (споживання, переробка та експорт) немає сенсу.


Жито


За період 1990–2004 рр. середньорічний показник валового збору жита становить 1,2–1,4 млн т, окрім кількох років, коли валові обсяги виходили за межі середньорічних показників. Наприклад, у 2001 році українські хлібороби зібрали рекордний врожай жита — 1,88 млн т, що дало можливість Україні два сезони поспіль експортувати це зерно у рекордних обсягах — майже по 300 тис. т за сезон. Традиційні покупці українського жита — Росія та Білорусь. У різні роки певні обсяги цього зерна закуповують також країни ЄС, Прибалтики та Близького Сходу — головним чином для промислової переробки на спирт і виготовлення кормів.


Загалом, частка жита в загальному виробництві зерна в Україні не перевищує 4%, що значно поступається валовим обсягам пшениці, кукурудзи, ячменю. Порівняно з названими культурами, обсяги зовнішньої торгівлі українським житом теж невеликі, що пояснюється значно меншим попитом на це зерно на світовому ринку.


Експерти ринку вважають, що існує кілька факторів, які стримують українських аграріїв у намаганні збільшувати виробництво жита, а саме: низька рентабельність цієї культури порівняно з іншими, приміром, пшеницею, ячменем чи насінням соняшнику, а також незначний попит на жито на зовнішньому ринку. Однак за високого попиту на жито з боку основних покупців — Росії та Білорусі — вітчизняні виробники можуть збільшити його виробництво. Але в будь-якому разі традиційно “житні” регіони України (а це, в основному, північні області), з огляду на менш сприятливі природно-кліматичні умови для культивування інших зернових культур, і надалі вирощуватимуть жито.


Овес


Питома вага вівса в загальному обсязі виробництва зернових в Україні останніми роками становить приблизно 2–2,3%, хоча раніше цей показник перевищував 3%. Овес аграрії вирощують як допоміжну зернофуражну культуру. Посівні площі останнім часом коливаються в межах 500–550 тис. га, а основні регіони вирощування зосереджено в Поліссі та Прикарпатті, хоча овес вирущують у всіх регіонах країни. Найбільше його виробляють у трьох областях: Чернігівській — приблизно 130 тис. т щороку,  Житомирській — 85–90 і Сумській — 80–85 тис. т. Дещо менші обсяги (від 40 до 60 тис. т) збирають сільгосппідприємства Волинської, Київської, Рівненської, Полтавської та Хмельницьої областей.


Ще на початку 90-х років українські аграрії збирали 1,2–1,5 млн т вівса щороку. Але потім обсяги виробництва зменшилися до 730–760 тис. т внаслідок зменшення середньорічної врожайності культури з майже 23 до 13,5 ц/га. Тільки в останні кілька років за рахунок дотримання агротехнологій показник урожайністі вівса підвищився до 19 ц/га, хоча, приміром, у Великій Британії аграрії одержуюють на круг близько 70 ц/га вівса, у Франції та Німеччинні — по 45, Швеції — понад 40 ц/га.


Поступове відновлення виробництва вівса в Україні спостерігається в останні 4–5 років, коли середньорічний врожай культури підвищився до 0,9–1 млн т. Хоча, порівняно з обсягами виробництва 15-річної давнини, селяни недозбирують приблизно 1/3 частину. Найбільший обсяг вівса за вказаний період зібрали в 2001 році — 1,12 млн т за врожайності — 20 ц/га. Площі збору того року теж були найбільшими — майже 560 тис. га. Згідно з інформацією Держкомстату, в 2004 році виробництво вівса в Україні становило 1 млн т у масі після доробки, що на 6,9% більше, ніж попереднього року. Незважаючи на скорочення збиральної площі на 6% (до 510 тис. га), збільшення валового збору відбулося за рахунок вищої врожайності культури — з 17,3 у 2003 році до 19,7 ц/га в 2004.


Тетяна Степаненко

Інтерв'ю
Бакуменко
Голова Верховної Ради Андрій Парубій підтримав продовження мораторію на продаж сільськогосподарських земель в Україні. За продовження мораторію виступають фракції "Народного фронту", "Батьківщини" і
Максим Мартинюк  Держгеокадастр
За посадою Максимові Мартинюку належить опікуватися усіма землями держави. Тому перше запитання до голови Держгеокадастру цілком зрозуміле...  

1
0