Спецможливості
Архів

Тернопілля торує стежки крізь терни до європейських зірок

15.07.2008
202
Тернопілля торує стежки крізь терни до європейських зірок фото, ілюстрація
“Тернопілля — чи не найбідніша область України” — чомусь саме так вважає багато хто в центральній, південній і східній частинах нашої країни. Втім, чимало з тих, хто раз по раз вимовляє такі слова, не був на Тернопіллі.

Власне, чи може бути бідною область з інтенсивно працюючим ринком нерухомості, охайними будиночками (де-не-де з аж ніяк не дешевою черепицею) та великою кількістю західних автомобілів? Тут слід, щоправда, докласти більших зусиль, припуститися меншої кількості технологічних помилок, аніж у сприятливіших зонах для ведення сільського господарства. Бідкатися на Тернопіллі не звикли, й на запитання “як справи?” широко усміхаються, зазвичай, виставляючи догори великого пальця й кажучи: “Все о’кей”.
Напрочуд теплий початок зими в Західній Україні не тільки архаїзував сніг (таке враження, що незабаром про його наявність тут у грудні розповідатимуть старожили), а й стурбував аграріїв. “Усе має бути вчасно — і сніг, і дощ, і весна, і літо — інакше не буде врожаю”, — щоправда, під цими словами могли б підписатися сільгосптоваровиробники всієї України. Можливо, трохи невчасно (про що нам повідомив один із чоловіків у приймальні начальника Головного управління агропромислового розвитку Тернопільської області Андрія Івановича Хоми) завітали до управління й ми. День Апостола Андрія Первозванного — шановане свято і, природно, охочих привітати Андрія Івановича вистачало. І все ж, попри такий аншлаг, начальник Головного управління не тільки знайшов час для “Пропозиції”, а й запропонував нам подорож кількома господарствами області, виступивши при цьому гідом. За це йому щира дяка. Але спершу ми поспілкувалися в його затишному кабінеті.


“Нам вірять”
“Пропозиція”: “Саме господарство з Тернопільщини — ТОВ “Україна” Підволочиського району — визнано кращим господарством України за підсумками жнив 2006 року. Чесно кажучи, звістка про це й порадувала, і трохи здивувала. Адже особливість Західної України (принаймні в уяві тих, хто живе в Центрі або на Півдні) — наявність господарств із меншими, як порівняти з іншими регіонами країни, площами. Тож і виник стереотип про таке собі типове західноукраїнське господарство з площею до 1000 гектарів із малими шансами на визнання. Значить, ми помилялися?”
А. Х.: “Сільськогосподарські підприємства на Півдні чи в Центрі України завжди були більшими, ніж у нас. Навіть за радянських часів середній розмір оброблюваної сільгосппідприємством площі був невеликим. Після аграрної реформи 1999 року відбулося розпаювання. На основі земельних паїв, які було роздано селянам, почали створювати нові приватні сільськогосподарські підприємства. Попервах вони були невеличкими, але з часом землі об’єднували. І ось тепер той самий Крижовачук (директор ТОВ “Україна”, про яке ви згадали) має в обробітку близько 10 тис. гектарів землі. Тобто за розмірами таке господарство подібне з господарствами Півдня, Сходу чи Центру України. Тенденція до розширення сільгосппідприємств нині простежується в нас дуже чітко. І господарств, які мають 1000–1200 гектарів землі в обробітку, сьогодні практично не залишилося”.
“Пропозиція”: “Західна Україна традиційно вважається тваринницьким регіоном. Саме тут скорочення поголів’я проти 1990 року було не таким відчутним, як в інших регіонах України...”
А. Х.: “Треба визнати, що як і по всій Україні, поголів’я зменшилося і в нас. Але я погоджуюся з тим, що не так значуще. Якщо по Україні його скоротили в п’ять-шість разів, то в нас — приблизно втричі. Причин тому багато. Скажімо, рослинництво — це галузь, яка дає швидку віддачу, а для відродження тваринництва, особливо молочного скотарства, треба витратити шість-сім років. Водночас свинарство або птахівництво можна реанімувати доволі швидко. Ми поставили собі мету й буквально за рік удвічі наростили кількість свиней. Ще однією проблемою є ціна на продукцію, особливо на молоко, а останнім часом і на м’ясо. Контрабандне ввезення м’ясних продуктів із-за кордону спричинило обвал цін. Через відомі причини практично припинився експорт нашої продукції до Російської Федерації. А в нас є підприємства, які були орієнтовані практично тільки на Росію. Наразі вони шукають ринки збуту в Україні, а це вкрай складно, адже конкуренція величезна. Галузь тваринництва, як жодна інша, потребує державних дотацій. А вони, на жаль, нині недостатні”.
“Пропозиція”: “Чи існує взаємодія і взаєморозуміння між Головним управлінням агропромислового розвитку Тернопільської області та керівниками сільськогосподарських підприємств?”
А. Х.: “Розуміння є. Взаємини — ділові, партнерські. Ми не ставимо собі за мету управляти ними, як це робили за радянських часів, а надаємо партнерську допомогу, сприяємо впровадженню нових технологій. Між обласним, районними управліннями, керівниками агрофірм налагоджено плідну співпрацю. Звичайно, надалі плануємо її вдосконалювати”.
“Пропозиція”: “Який стан машинно-тракторного парку в господарствах області? Чи мають агрофірми фінансові можливості оновлювати парк?”
А. Х.: “У сільськогосподарських підприємств коштів завжди не вистачає. Вони поповнюють МТП завдяки кредитуванню, різним програмам. Але цих коштів, звісно, малувато. Співпрацюючи з банками, господарство, зазвичай, одразу сплачує 20% вартості техніки. Заставою слугує власне та техніка, яку прагне купити агрофірма. І впродовж кількох років господарство сплачує гроші. Це, певною мірою, вихід із положення. Адже нині таких господарств, які можуть придбати техніку за свої кошти, знайдеться на область не більше двох десятків. Середнє господарство бере техніку в кредит. Оновлення техніки за минулий рік становило 8%. Це доволі високий показник, адже навіть у часи існування СРСР машинно-тракторний парк оновлювали в нас на 10–12%. А останніми роками цей показник сягав 2–3%. Переломним став 2005 рік, коли керівники сільгосппідприємств зрозуміли, що без оновленої техніки агрофірма не має перспективи розвитку. Назагал у 2005 році господарства Тернопільщини закупили техніки на суму 80 млн грн, а 2006 року — на 159 млн грн”.
“Пропозиція”: “Не секрет, що багато кваліфікованих працівників із Західної України поїхали шукати кращої долі до Європи. З огляду на це, певно, агрофірми Тернопільщини відчувають кадрову кризу”.
А. Х.: “Проблема з кадрами справді серйозна. У пошуках кращого життя кваліфіковані спеціалісти поїхали до Італії, Іспанії, Португалії тощо. Наш край покинули десятки тисяч хлопців і дівчат. Найбільшого удару зазнала технічна частина. Трактористи, кваліфіковані комбайнери, слюсарі тощо нині знаходять застосування своїм знанням і вмінням далеко за межами Батьківщини. Звісно, в деяких господарствах у нас створено належні умови. Так, у тій самій “Україні” механізатор за місяць одержує $500–600. І потреби покидати Україну в них немає. Кадри в нас здебільшого місцеві. Це — традиція. Намагаємося підтягувати механізаторів, навчати їх, щоб людина не почувалася ніяково, експлуатуючи сучасну техніку. Але все ж таки слід визнати: кадрова проблема є”.
“Пропозиція”: “Яка специфіка ведення сільського господарства у різних районах Тернопільщини?”
А. Х.: “Область розділено по суті на три зони. Північна частина належить до Поліської зони. Тут райони об’єктивно бідніші. Але, попри це, вони вирощують пристойні врожаї. Центр — Південна зона — Поділля має родючі землі. У трьох районах на заході області — Бережанському, Підгаєцькому й Монастириському, де залишки Карпатського кряжу, господарювати доводиться на пагорбах, схилах тощо. Ми сьогодні близько 100 тис. га не обробляємо. Тому зацікавлені в інвесторі, який би прийшов на ці землі. У Збаразькому районі 6 тис. га взяли чехи. Вони доволі успішно працюють, вирощують соняшник, сою тощо. Однак ми найперше зацікавлені у вітчизняному інвесторі, який бере землі, що їх не в змозі обробити сусіди. Свій інвестор — прогнозований інвестор. На нього можна вплинути”.
“Пропозиція”: “Вплинути?”
А. Х.: “Не йдеться про якийсь диктат. Розумієте, є керівники, які повсякчас тримають руку на пульсі аграрного ринку, а є такі, що інколи не встигають зорієнтуватися. Ми намагаємося орієнтувати їх на те, що є стратегічні культури, які вирощувати вигідно. Зокрема, ріпак, попит на який — величезний. Європейці платять за нього непогані гроші. Два роки тому сіяли 12 тис. га ріпаку. Цьогоріч — 38,5 тис. га. Отже, площі ми збільшили втричі й надалі розширюватимемо. У структурі посівних площ ріпак повинен займати 10–12%. Ми можемо розширити площі до 80–100 тис. га без шкоди для сівозміни. А переконати керівників сіяти ріпак було непросто. Ось наочна ілюстрація, в чому має полягати роль управління агропромислового розвитку. Стратегічною культурою є й цукрові буряки. Їхня середня врожайність по сільськогосподарських підприємствах Тернопільської області цього року становила 340 ц/га. Такого врожаю ми не збирали ніколи. А є господарства, які зібрали по 550 ц/га. Крім того, Тернопільська область знана своїми спиртозаводами. У нас виробляють 32% всього українського спирту, 40% виробленого йде на експорт. Найкращою сировиною для спиртзаводів є кукурудза на зерно — з неї найбільший вихід спирту (з 1 тонни — 400 літрів). Тому вирощену в наших господарствах кукурудзу спиртозаводи беруть із задоволенням. Отже, управління в змозі накреслити стратегію розвитку для агрофірми, адже ми часто буваємо в Києві, за кордоном, опрацьовуємо багато інформації. І маю сказати, що керівники агрофірм нам вірять. А ми їх не підводимо”.
“Пропозиція”: Ми зустрічаємося з Вами в переддень Нового року. Щоб Ви побажали своїм колегам у 2007-му?”
А. Х.: “Вітаю своїх колег і всіх аграріїв з Новим роком і бажаю, щоб 2007 рік був набагато кращий, і вони не відчували нестачі обігових коштів, підвищували врожайність, аби зростав добробут селян і в кожній домівці панували добро й злагода”.


Перспектива — реальність, а не диво
На Тернопільщині ми зустрілися з багатьма цікавими людьми. На жаль, через брак журнальної площі навести всі наші бесіди з тернополянами неможливо. Тому пропонуємо нашим читачам найцікавіше. Спершу ми від’їхали трохи на південь від обласного центру. Неподалік Тернополя є підприємство, яке займається доволі перспективною справою. Ось що розповів власник компанії “ЮККО” Іван Юхнович.
— Компанію засновано 1991 року. Починали ми з будівництва та аудиту. Потім поставили млин, започаткували інші види діяльності, серед яких і готельний бізнес, придбали підприємство з випуску води у Гусятині, займаємося земельними відводами. Наразі ми з вами перебуваємо в селі Мішковичі на комбікормовому комбінаті. Тут ви бачите нещодавно придбану британську лінію з випуску біодизелю. Це нині надзвичайно актуальна тема в усьому світі, бо біодизель займає не менше 15% у Євросоюзі. Її нам допомогли розробити київські науковці. Уже маємо клієнтів із Заходу, які куплятимуть це паливо. Обладнання економічне, у зміні працює два робітники. Втім, для його експлуатації потрібно початково вкласти великі кошти. Але перспектива є. І це, безперечно, справа вигідна.
Надалі наш шлях лежав на схід області. Родюче Поділля гостинно зустріло нас, а голови господарств, які ми відвідали, почастували смачною їжею і цікавими розповідями.
Лука Антонюк, виконавчий директор ТОВ “Агрофірма “Нива”, с. Кам’янка Підволочиського району Тернопільської області, на зауваження щодо потужності свого господарства усміхнувся: “Ми вважаємо себе не потужним господарством, а, радше, середнім. Ми маємо близько 4 тис. гектарів землі. Вирощуємо ячмінь, горох, пшеницю, цукрові буряки, кормові культури, кукурудзу. Є в нас і тваринництво: великої рогатої худоби — 1750 голів, свиней — 1450. У нас — один із найбільших племзаводів із вирощування червонопоясної породи. Плідно співпрацюємо з відомим вченим, директором Інституту свинарства у Полтаві Валентином Рибалком. Маємо млин, крупоцех, пекарню, магазин, де продаємо свою й не тільки свою продукцію. У нас працює близько 300 осіб. Назагал кадрової кризи немає. Є певні проблеми зі спеціалістами. Доволі складно знайти нині зоотехніка, ветеринара. Середня зарплата — близько 600 гривень. У тваринництві трохи більше. Кваліфікована доярка одержує 1200 гривень, так само і вправні механізатори. Ви запитуєте, чи дорожать люди своїм робочим місцем? Певно, так. До нас просяться на роботу. Відповідно, пиякам і несумлінним працівникам місця немає. За останні два роки ми трохи поповнили машинно-тракторний парк, закупили дві нові німецькі бурякові сівалки, три комбайни “Дон”, “Європаки” тощо. Рентабельність? Ви знаєте, найбільша вона в тваринництві, зокрема, молочному. На жаль, як такої реалізації свинини немає. Хоча в нас чиста натуральна продукція (ми не даємо ніяких преміксів), і вона варта більшої уваги. Рослинництво дає меншу рентабельність. Хоч і врожайність начебто непогана: цукрових буряків збираємо по 480 ц/га. От тільки жаль, що цьогоріч цукрові заводи доволі погано розраховуються з нами. Плани на майбутнє? У році, що настає, плануємо відчутно поповнити наш машинно-тракторний парк, прагнемо придбати “Холмер”, нині переробляємо тваринницькі приміщення, закупили обладнання ВАТ “Брацлав”, кормороздавачі, скорочуємо кількість доярок (але при цьому не залишаємо їх напризволяще). Одне слово, на місці не стоїмо”.
Не стояли на місці й ми. Подякувавши господарям за гостинність, попрямували далі.
Європейський стандарт
Крапкою чи, якщо хочете, знаком оклику в нашій подорожі стали відвідини села Скорики, що трохи на північ від райцентру Підволочиськ, на кордоні з Хмельницькою областю. Тут розкинулось краще господарство України за підсумками жнив 2006 року.
Директор ТОВ “Україна”, с. Скорики, Олег Крижовачук — напрочуд цікавий співрозмовник. Спіймав себе на думці, що його монолог був би доречним на нещодавньому так званому об’єднавчому (мовляв, фермери плюс великі агрофірми: єдині проблеми — єдині шляхи їх вирішення) з’їзді сільгосптоваровиробників України. Але той захід, на жаль, був переобтяжений магічними заклинаннями на кшталт: “попередні уряди довели”, “поїдьте на село — подивіться”, “де ми були за радянської влади, а де нині”, “Віктор Федорович — людина рішуча” і нескінченним “дайте, дайте, дайте”. А ось конструктивної конкретної і відвертої розмови в колишньому Жовтневому палаці, на відміну від Скориків, не вийшло. Хоча, дай Боже, щоб я помилявся щодо нерезультативності київської зустрічі аграріїв поблизу Майдану.
“Я вже тут 21-й рік господарюю, — розпочав розмову пан Олег. — Прийшов із посади першого секретаря райкому комсомолу. За освітою — вчитель, закінчив фізико-математичний факультет Тернопільського педінституту, дійшов на педагогічній ниві до посади директора школи, а потім працював у комсомолі: спершу другим, потому першим секретарем райкому комсомолу. Керував районною комсомольською організацією п’ять років. Я не шкодую і не соромлюсь свого комсомольського минулого. Працював чесно, ми робили тільки добрі справи. На жаль, сьогодні цей ідеологічний вакуум не заповнено. Немає жовтенят, піонерів. А є лише бари, розміщені в підвалах, а там — нічого, крім дешевої горілки та сурогатного вина. Впевнений, що аграрний бізнес має дуже добрі перспективи на майбутнє. Ми створили прецедент: наші можновладці мусять думати, куди дівати продукцію. Наша продукція — екологічно чиста і просто приречена на попит. В Україні повинна бути своя технологія, заснована на наших традиціях. Наші діди-прадіди все життя працювали на землі. Й уміли це робити. Нині, на відміну від давніх часів, коли врожай вирощували задля того, щоб прогодуватися, ми займаємося бізнесом. У нас — скорицька технологія, оскільки село наше зветься Скорики. Дуже багато маємо техніки. На жаль, західної. Тут теж виникають запитання. Ми купляємо якісну техніку, яка полегшує працю сотням людей. Проте за її ввезення ми ще й маємо сплачувати кошти. Невже це правильно? Я пишаюся тим, що мої хлопці (а ми маємо свої інтереси в 23 селах району) працюють на такій самій техніці, як шведи, німці, американці. Стандарти виробництва ми рівняємо з європейськими. Ви знаєте, колись у нашому господарстві гостював аграрний міністр Польщі. Під час оглядин наших полів я йому сказав: “Пане міністре, я не згоден із генеральною лінією нашої влади щодо того, що Україна має йти до Європи”. Він здивувався: “Чому?”. Я відповів: “Бо вважаю, що Європа має прийти до нас”. На це міністр зауважив: “Пане Олеже! Вона вже тут!”. Ми вміємо працювати, й за врожайністю цукрових буряків або зернових уже дійшли до європейських стандартів. Я себе повсякчас запитую: як вижити нині в цьому страшному світі, бо бізнес — це страшна річ. Ніхто мені не дасть ані мінеральних добрив, ані засобів захисту рослин, ані техніки. Мені лишається виробити побільше якісної продукції за якнайменшою собівартістю. Ми інтенсивно розвиваємося впродовж останніх трьох років. У 2006 році мали 7600 гектарів засіяної землі. У році, що настає, плануємо засіяти вже 12 тисяч гектарів. У математичному розрізі на 1000 гектарів землі в нас припадає 3,5 механізатора. Це — дуже добрий показник. У мого механізатора в тракторі чи комбайні так само затишно, як і в мене в машині. Розумієте, ми все життя воюємо. Щороку битва за врожай. У цьому перманентному протистоянні людина не встигає жити. А я хочу, щоб моя людина, мій механізатор, окрім матеріальної винагороди, діставав ще моральне задоволення. Якщо хлопець після робочого дня повертається додому усміхнений та ще й з непоганими грошима в кишені (а в мене є механізатори, які в сезон заробляють близько $1000 за місяць), то він прагнутиме вдосконалюватися. Він справлятиметься про моє здоров’я, про мій бізнес. Розумієте, за таким хлопцем не треба ходити та вмовляти його, щоб він сумлінно виконував свою роботу. Звісно, є різні люди. Найважче за все працювати з люмпеном, який байдикує за 200–300 гривень. До того ж, украде солярки – і вже на горілку йому вистачить. За таким ходи не ходи — все одно не працюватиме. Сьогодні дуже модно лаяти владу, нашу державу за погані умови на селі. А для мене завжди й усі президенти були нормальні, й усі уряди були нормальні. Я виходжу з того, що ніхто за мене нічого не зробить. Чому я маю дорікати державі, яка зробила нульову ставку з ПДВ? За моїх обсягів завдяки цьому в мене лишається п’ять мільйонів гривень. Якої ще допомоги треба? У мене тільки єдине побажання до держави: треба тримати слово. Встановивши правила гри, не слід повсякчас їх змінювати. Для придбання техніки господарству потрібно брати довгострокові кредити. А для цього повинна бути стабільність бодай на п’ять-десять років. А ми живемо наразі, як у колишньому колгоспі, — від зборів до зборів: чи переоберуть, чи не переоберуть. Вітер змінився — закони змінилися. Як можна за таких умов робити довгостроковий бізнес? А я людина відповідальна. За мною — 240 осіб працюючих і 4 тисячі людей, у яких ми орендуємо землю. Тож кожен працівник має заробити собі зарплату й, відповідно, прогодувати 12–15 осіб. А хіба моя доярка, що чесно платить податки, менша патріотка, ніж той, хто “ворочає” мільярдами, при цьому забувши, що означає слово “податки”? Звісно, ні. Саме тут, у мене, живуть і працюють справжні державники. Давайте дбати про те, щоб у майбутньому наші нащадки мали пристойну пенсію, і мислити по-державному. Я дуже пишаюся тим, що за весь час мого керівництва за кордон виїхало всього п’ятеро односельців. Вважаю, нині питанням загальнонаціональної ваги є розробка концепції розвитку сільського господарства на 10 років”.
В “Україні” принципово не займаються переробкою. Не хочуть навіть чути такого слова, виходячи з того, що все, що робиш, слід робити щонайкраще. І слова тут не розходяться з ділами. Перше місце в Західній Україні за буряками, найкраще господарство України за підсумками жнив 2006 року — власне, перелік звитяг можна продовжити. Та найголовніше, безумовно, це зламаний стереотип про те, що на Західній Україні не можна зібрати високого врожаю. Тут реалізовано програму “Пшениця”. Скорицька технологія довела свою спроможність і, сказав би, європейськість. І ще: пристойні умови роботи, високі зарплати — це збережені сім’ї. А збережені сім’ї — це майбутнє. Економіка має працювати для людини, а не людина для економіки! Тільки збагнувши це, владці зможуть увійти в історію, а не “вляпатися” в неї. Втім, на жаль, за лайками в парламенті про інтереси людини (не абстрактного “народу” чи “суспільства”, а саме людини — тієї самої доярки чи механізатора) подумати володарю швейцарського годинника та замовнику палких передвиборчих агіток часу не вистачає. А варто було б знайти.
Пригадується, світлої пам’яті банк “Україна” мав такий рекламний слоган: “З тобою, рідна країна, єдина назва й доля єдина”. Власне, Україні-державі не хотілося б такої долі, яка спіткала свого часу “Україну”-банк. Найкраще господарство України, за підсумками жнив 2006 року, має набагато кращу долю, ніж однойменний банк. То, може, Європа, що вже завітала до “України”-агрофірми (до речі, їй тут так сподобалося, що вона вирішила залишитися), зазирне й до України-держави. Будьмо гостинними!



v v v



У мене склалося враження, що чим далі від агрофірми перебуває вітчизняний столичний аграрний бомонд, тим менше в господарстві нарікають на державну неувагу. Можливо, переконані, що “нагорі” їх все одно не почують, а можливо, ментально звикли покладатися лише на свої завзяття, розум, технологічну грамотність і працьовитість. У жодному разі цей шлях, як свідчать результати господарювання, не такий уже й безнадійний.


Олексій Рижков

Попередня стаття

Інтерв'ю
Ле­онід Ко­за­чен­ко, на­род­ний де­пу­тат, пре­зи­дент Ук­раїнської аг­рар­ної кон­фе­де­рації
Чи ре­аль­но «за­пу­с­ти­ти» земельну реформу вже за рік? Як дер­жа­ва має за­хи­с­ти­ти влас­ників паїв і аг­раріїв? Що че­кає на них 2017 ро­ку? Чи вдасть­ся по­до­ла­ти ко­рупцію в дер­жаві? На ці
Наскільки важливо дбати про якість зерна? Що таке нотифікації і чому їх варто боятися Україні? Які хвороби зернових є загрозою для іміджу української сільгосппродкції propozitsiya.com розповів 

1
0