Стратегія й тактика “солодкої” галузі

Кілька місяців тривають суперечки щодо обгрунтованості цін на солодкий продукт, та він дешевшати істотно не поспішає. Згідно з повідомленнями Мінекономіки, якщо в другій декаді лютого кілограм цукрового піску подорожчав на 4,4% — до 4 грн 53 коп., то в другій декаді березня (незважаючи на те, що до початку сезону консервацій ще далеко) змінився у ціні лише з 4,55 до 4, 54 грн/кг. Не порадував споживачів глобальними змінами цінників цукор і в перші десять днів квітня — в середньому він подешевшав ще на копійку: з 4,54 до 4, 53 грн/кг. Таке враження, що хтось стримує логічний процес обвалу невмотивовано високих цін, адже запаси солодкого піску в країні станом на 1 квітня оцінювалися в 1,4 млн т за середнього щомісячного споживання — 150 тис. т.
Хоча у високих кабінетах на “солодке”, схоже, перехворіли. Ця тема більше хвилювала й урядовців, і народних депутатів, що рвалися зберегти мандати в оновленій Верховній Раді. Тепер тільки Мінекономіки звітує про поступове здешевлення стратегічного продукту: нічого, що по копійці на місяць, головне — тенденція. Оптова ціна теж стабілізувалася: 2750–3950 тис. грн/т. При цьому мало хто з високопосадовців згадує, що середня роздрібна ціна цукру в листопаді стояла на позначці 3,55–3,57 грн/кг.
А нинішня ціна, про яку рапортують, — то в середньому по країні. У багатьох торговельних точках за кіло “білої смерті” просять не менше п’яти гривень, мовляв, їхній пісок розфасовано в дорожчу упаковку…

Бразильці не винні
Хоч як це дивно, ціни злетіли вгору серед зими всього лише через півроку після цукрової кризи. Тодішнє подорожчання одні експерти пов’язували із притримуванням готової продукції, зосередженої в руках кількох цукрових “баронів”, інші — з дефіцитом на світових ринках, причому не стільки білого цукру й цукру-сирцю, скільки енергетичних ресурсів. Стрімке зростання в 2005 р. цін на нафту на світовому ринку — у вересні до 70 доларів за барель — призвело до переходу цукру з групи продовольчих товарів у розряд енергетичних. Виявляється, з тростини вигідніше робити пальне для машин, а не продукти харчування. Приміром, у Бразилії (імпортом сирцю з цієї країни полюбили “опускати” ціни на вітчизняному цукровому ринку наші бізнесмени) половину тростини пустили на виробництво альтернативного палива — етанолу. А понад 80% нових авто, які нині продають у “країні, де живе багато диких мавп”, придатні для заправки й етанолом, і бензином.
Тростинна Куба (традиційний постачальник цукру до сусідньої Росії), починаючи з 2003 р., активно згортає “солодку” галузь: на острові Свободи останнім часом закрилося чимало цукроварень. До того ж, торік сільське господарство карибського регіону постраждало від небувалої посухи… Як наслідок, у найближчій перспективі країні загрожує закриття близько половини з наявних восьми десятків заводів. Два посушливі сезони в Таїланді стали причиною скорочення врожаю тростини на десятки мільйонів тонн. А Євросоюз під тиском вимог СОТ скорочує свій експорт цукру з понад п’яти до півтора мільйона тонн і, відповідно, — площі під буряками.
За прогнозами Дмитра Рилька, директора російського Інституту кон’юнктури аграрного ринку, “ціни (оптові. — Авт.) на білий цукор переміщатимуться на дуже високих орбітах — 750–820 доларів за тонну”. Такий прогноз він озвучив під час недавньої міжнародної конференції “Зміни в ЄС і на світовому ринку цукру — нові перспективи для України”. Перспективи в нас, виявляється, у цьому секторі є. Якщо, звичайно, не тільки подвоїмо посівні площі під буряками, а й доведемо врожайність коренів хоча б до 450 ц/га (замість нинішніх 255 ц/га). У Польщі, до речі, в середньому збирають 465, в Німеччині — 635 ц/га. А також модернізуємо переробні потужності вітчизняних заводів, одночасно знизивши енергоємність виробництва. Нині на виробництво тонни цукру в Україні витрачають 360 кубометрів газу, тоді як у Польщі — 173, в Німеччині — 95 кубів. Причому завдання — удосконалити виробництво швидше, ніж “бразильці вирубають у себе джунглі й засадять їх тростиною”. Потенційні площі розширення, як відзначалося на конференції, оцінюють там у 60 млн га (!). І це при тому, що Бразилія вже тепер контролює 25% світового ринку.
Водночас зміни позицій серед постачальників цукрової сировини — звична справа. На початку ХІХ століття світовим лідером із експорту цукру була Ямайка, а вже наприкінці століття ним стала Німеччина. З 1994 р. цю нішу займала Куба. Нині світовим експортером цукру є Бразилія (надлишок у 2004/2005 МР там — 20,9 млн т), за якою йдуть такі виробники, як Таїланд (“зайвого” цукру там — 4,4 млн т), Австралія (3,4 млн т) і Гватемала (1,6 млн т).

Кілька “прийомів проти лома”
Очевидно, якщо, приміром, наша держава (з її потребою у 1,8–2 млн т солодкого піску на рік) не захищатиме вітчизняну цукрову промисловість, то галузь візьмуть під контроль експортери-гіганти.
Аби такого не сталося, для України важливо створити умови для збереження власного виробничого потенціалу, що гарантує не лише забезпечення країни цукром, а й експортні поставки. Благо, після того як світові ціни менш як за два роки зросли на цей продукт майже вдвічі, український солодкий пісок став конкурентоспроможним (і бажаним) на тому ж таки сусідньому російському ринку, де більш як половину потреби для внутрішнього споживання перекривають за рахунок імпорту цукру-сирцю. За перші два місяці нинішнього року РФ імпортувала 400 тис. т сирцю, причому собівартість сирцевого цукру (зважаючи на ввізне мито в 140 дол./т) становила там 750 дол./т.
Разом з тим на конференції звучало й інше: дорогий цукор не потрібний ні процвітаючій Західній Європі, ні нам. Тож, щоб бути успішними, вітчизняним переробникам солодких коренів доведеться орієнтуватися в своїй роботі на європейські стандарти. Перепона тут — українські підприємства, які наразі мало пристосовані до світових технологічних стандартів, а тим більше до стандартів енергоємності виробництва.
— Газова проблема, — впевнений президент агропромислової асоціації “Група компаній “Укррос” Сергій Федоренко, — насправді тільки вершина айсберга наденерговитратної української економіки. На прикладі шести цукрових заводів асоціації можу сказати, що тільки одне підприємство — Чортківський цукровий завод — унаслідок проведеної модернізації має витрату умовного палива на одиницю виробленої продукції 3,9%, що наближається до показників підприємств таких країн, як Польща. Водночас упровадження енергозберігаючих технологій на вітчизняних цукрових заводах залишається доленосним, але через низку причин і досі малореалізованим завданням. Головна з них — бракує довгострокових дешевих кредитів. Але процеси глобалізації, а також можлива інтеграція в СОТ уже сьогодні спонукають поспішити з вирішенням питання про конкурентоспроможність вітчизняного бурякоцукрового комплексу на світовому ринку. Їх не зупинити політичними деклараціями або популістськими закликами. Ті підприємства, яким не вдасться вийти на світові стандарти, — приречені. І про це треба говорити відверто вже сьогодні.

Європа суворого режиму
Сучасний цукровий режим у європейському співтоваристві, зазначив Сергій Федоренко, було запроваджено в 1968 році, відтоді він майже не змінювався. Відповідно до цього режиму встановлюють інтервенційну ціну. З 1994 р. вона тримається на рівні 632 євро/т білого цукру й 524 євро/т сирцю. Однак імпортний захист установлено на такому рівні, до якого внутрішня ціна на цукор давно вже не опускалася.
Між країнами й, відповідно, виробниками розподіляють виробничі квоти двох типів: А і В, з яких 82% — квота А і 18% — квота В. Загальний обсяг квоти (А+В) дорівнює 17,4 млн т для 25 країн. Виробництво цукру понад ці квоти (іноді його називають квотою С) не схвалюється — його належить вивезти за межі ЄС. Для виробництва солодкого піску в рамках квоти А переробники мають платити фермерам 46,7 євро за тонну буряків, а в рамках квоти В — 32,4 євро/т.
Механізм квот доповнено зовнішньоторговельним регулюванням. Імпортне мито складається із двох чинників: постійного й додаткового. Нині постійне мито становить 419 євро/т білого цукру й 329 євро/т сирцю. Додаткове варіюють залежно від світової кон’юнктури й тримають на рівні 100 євро плюс-мінус 20.
Такий режим потребує експортних компенсацій, тому що внутрішня ціна вища за світову. Ціни на цукор у країнах ЄС приблизно в 1,5 раза перевищують ціни в США і вдвічі — в Канаді й Австралії. Унаслідок такого режиму у фермерів ЄС буряковий бізнес в 1,7 раза прибутковіший, аніж вирощування інших культур.
Підтримка цього цукрового режиму “влітає” євроспільноті в копієчку: 1,5–2 млрд євро щорічно. Адже ЄС — не тільки чи не найбільший продуцент цукру, а й потужний гравець на світовому ринку: експорт перевищує 5 млн т, що становить третину валового виробництва й утричі перевищує імпорт.
Свідченням успішного розвитку цукробурякового комплексу в Європі є високі показники. Так, торік середня врожайність цукрових буряків у Німеччині становила 635 ц/га, а в Польщі, яка недавно вступила до ЄС, — 465 ц/га за дигестії, відповідно, 18,3 і 18,5%. Вихід цукру на підприємствах Німеччини — в середньому 16,34, у Польщі — 15,88%.

Заводам, що виходять з гри, сплачують компенсації
Як відомо, в європейському АПК цукробуряковий комплекс — найбільш зарегульований. Цукровий режим у Європейському співтоваристві тривалий час було вилучено із загального процесу реформування аграрної політики. Однак із липня 2005 р. в Євросоюзі почалася цукрова реформа, розрахована на три роки. Основні напрями реформи зводяться до такого:
— зниження інтервенційної ціни (з 630 до 420 євро за тонну);
— зниження мінімальної закупівельної ціни буряків (із 46,7 (А) — 32,4 (В) до 27,4 євро за тонну);
— зменшення виробничої квоти (з 17,4 до 14,6 млн т за рік для 25 країн, зокрема 82% — квота А, 18% — квота В);
— можливість передачі квоти між виробниками різних країн ЄС;
— скорочення субсидованого експорту (з 2,4 до 0,4 млн т);
— компенсаційні виплати заводам, що виходять із сектору.
Таким чином, європейське співтовариство, що завжди вирізнялося цілеспрямованою підтримкою цукробурякового комплексу, переходить від політики перерозподілу субсидій у бік цукрового сектору до включення останнього в загальний процес лібералізації аграрних ринків.
Принциповою, наголошує С. Федоренко, є тенденція до концентрації бурякопереробки на найбільших підприємствах. За останні 40 років кількість цукрових заводів в об’єднаній Європі скоротилась із 340 до 135, а кількість робочих місць на них — майже вдвічі. З урахуванням реформування варто очікувати подальшого просування цим шляхом. Відмова від підтримки маргінальних виробників на користь ефективних учасників ринку відповідає загальній тенденції. Імовірно, варто  очікувати й перерозподілу зон бурякосіяння (торік цукрові буряки не вирощували тільки в Люксембурзі).

ISO-успіх
Щодо України, то тут окремі підприємства, враховуючи можливість євроінтеграції, йдуть шляхом комплексної модернізації. Так, не перший рік оновлюють потужності на Пальмирському цукровому заводі, що на Черкащині. За цей час тут налагоджено систему автоматизації основних технічних ділянок, створено систему автоматичного зважування й обліку буряків, установлено два прес-фільтри німецького виробництва вартістю 1,1 млн дол., придбано й уведено в експлуатацію два норвезькі преси для бурякового жому — мільйон євро, закуплено три німецькі центрифуги вартістю 600 тис. євро, реконструйовано вапняно-газове господарство, проведено інші роботи з технічного відновлення основних технологічних процесів — ще понад 4 млн грн.
Водночас на ВАТ “Чортківський цукровий завод” (Тернопільська область) разом із проведенням модернізації впроваджено систему якості, що відповідає міжнародним вимогам ISO 9004:2000 і ISO 9001:2000.

Особливості національного цукроваріння
 Кризові явища в українському АПК стали причиною скорочення посівних площ під буряками в низці регіонів країни. Через порушення технології вирощування й сівозміни впала середня врожайність культури. Недостатнє державне регулювання внутрішнього цукрового ринку, мало захищеного від контрабанди білого цукру, а також сірих схем увезення цукру-сирцю й цукровмісних сиропів призводить до сезонного характеру коливання внутрішньої ціни. А більшість положень закону про державне регулювання виробництва й реалізацію цукру залишається на папері. Численні постанови Кабміну теж не дали позитивного поштовху для розвитку галузі й формування “солодкого” ринку.
Заполітизованість питання про цукор-сирець, невміння уряду використати його як інструмент регулювання цінових коливань на ринку цукру спричинили утворення двох непримиренних лобістських груп: прихильників і супротивників імпорту сирцю. Торік Мінагрополітики, на жаль, виступило на боці однієї з них, забувши, що політика, зокрема й аграрна, — це мистецтво компромісу й урахування інтересів усіх учасників ринку.

Порятунок потопаючих…
 Не слід забувати, що в спадщину від Союзу Україні дісталися 192 заводи, які колись продукували понад 6 млн т цукру. Сьогодні внутрішнє споживання обмежується 2 млн т, а зовнішні ринки треба освоювати заново. Значна частина підприємств має понад столітню історію й застаріле обладнання. С. Федоренко вважає, що пріоритетною є державна програма перепрофілювання безперспективних цукрових заводів. Для реструктуризації галузі потрібно розробити систему показників рейтингового визначення підприємств із забезпечення виробництва цукру квоти А. Критеріями ефективності роботи цукрового заводу можуть бути виробнича потужність і кількість цукру, отриманого в перерахунку на гектар зони бурякосіяння.
Особливої уваги потребує механізм розподілу квот на виробництво цукру з урахуванням ефективності роботи заводу. Розподіл квоти А має відбуватися на відкритому аукціоні серед базових цукрових заводів, тільки за гроші з видачею відповідного посвідчення.
На часі якісна перебудова взаємин цукрових заводів із податковими органами. Треба внести відповідні зміни в законодавчу базу з урахуванням сезонного характеру цукроваріння. Йдеться про нарахування податкових зобов’язань для цукрових заводів за остаточними операціями (реалізація + оплата). Потрібно скасувати ПДВ під час надання послуг із переробки цукрових буряків фізичним особам. Недоцільні також поквартальні нарахування й оплата податку на прибуток.
 Ідеться не про зниження оподатковування, а лише про його перерозподіл. Хоча європейський цукровий режим передбачає для цукрових заводів пільгове оподатковування. Приміром, у Польщі приймання буряків обкладають тривідсотковим ПДВ, а реалізацію цукру — семивідсотковим.
Європейські стандарти цукробурякової галузі України можливі за умови поєднання інтересів держави, учасників ринку й інвесторів. Широкий відкритий діалог щодо нагальних проблем галузі, повага до учасників ринку — це шлях до виходу галузі з перманентної кризи. Сьогодні в Україні інтереси вітчизняних власників цукрових заводів і держави збігаються. Зокрема власники зацікавлені: в чітких і прозорих правилах гри; в тому, щоб на внутрішньому ринку не було контрабандного цукру; в реальному, а не паперовому квотуванні ринку; в створенні державних механізмів регулювання стратегічної для країни галузі.
Водночас економічні важелі несумісні з політизацією виробничих проблем. Ті, хто намагається розіграти “селянську карту”, забувають: цукрові заводи — це не тільки їхні власники. Це ще й багатотисячні колективи, це долі призаводських селищ. Соціальна ціна питання дуже висока й потребує зваженого державного підходу.