Сало на роздоріжжі

— Артуре Анатолійовичу, ваша технологія утримання свиней — свідомий вибір чи експеримент?

— Вибір загального напряму не був випадковим, але якщо казати про кінцеву технологію, то вона формувалася з певним експериментуванням. До пошуку нас штовхало розуміння того, що насувається глобалізація ринку, формується єдиний простір, на якому будуть єдині ціни. Тому, розвиваючи власне свинарство, ми повинні орієнтуватися на світові підходи й світові ціни. І що дешевшим буде в нас виробництво свинини, то успішніше ми конкуруватимемо. Це один момент.

Друге. Нині в світі дедалі більше зростають ціни на енергетичні й інші ресурси. І ми розуміємо, що ресурсомісткі технології в перспективі будуть менш конкурентоспроможними порівняно з ресурсоощадними. Тобто, за всіх інших рівних умов, ресурсоощадна система матиме перевагу.

Третє — споживчий ринок. З погляду споживача дедалі більшого значення набуває якість. Причому можна говорити про такі взаємозалежні речі, як якість власне продукту, що надійшов на ринок, і якість процесу його виробництва. Помічено: більшу ціну має той продукт, який вироблено за сприятливіших умов. Щодо тваринництва — це безстресові умови.

І четверте — фактор тиску на довкілля, адже свинокомплекси в усьому світі є об’єктами, проблематичними з екологічного погляду. Нині в Україні на це мало хто зважає, але слід розуміти, що наслідки для довкілля — це також додаткові ресурси, тобто гроші. Сьогодні за кордоном ця стаття стає дуже важливою складовою в структурі затрат, і вона істотно впливає на собівартість продукції.

Отже, орієнтуючись на ці чинники й намагаючись спрогнозувати розвиток свинарства в Україні, ми визначили для себе стратегічні напрями. Їх реалізація має допомогти нам конкурувати за ціною і за виробничими затратами; це виробництво повинно давати якісну свинину й забезпечувати, так би мовити, якісний перебіг усіх технологічних процесів.

Що ж до конкретної технології, то вона сформувалася поступово. В “Агро-Союзі” кошти вкладали передусім у рослинництво й молочне тваринництво, а свинарство стояло за цими галузями “в черзі”. Тому ми шукали систему, яка б сприяла розвиткові без великих затрат. Свині у нас на той час уже були, але ми хотіли перебудувати галузь так, щоб вона стала бізнесом. І коли вивчили досвід колег з Канади, США, Європи, то побачили цю технологію. Однак не можна сказати, що її було скопійовано в чистому вигляді: багато різних елементів, поєднаних в одній системі, по суті,  створили нову систему.

Отже, з чого вона складається? Перший момент — використання холодного методу утримання поголів’я. Ми побачили, що навіть у Канаді, де взимку температура знижується до мінус тридцяти і більше (це Саскатчевань, Манітоба), такий метод є цілком конкурентоспроможним. То чому б не спробувати у нас? Почали з того, що в січні зі старих приміщень вигнали свиней на мороз у недобудовану споруду. Там не було навіть даху, проте лежало дуже багато солом’яної підстилки. Свині спочатку в неї позаривалися, потім десь із тиждень тривала адаптація, а після цього тварини почувалися просто чудово. До весни вони дуже добре набрали масу, мали здоровий вигляд, були рухливі, тобто результат виявився значно кращим, аніж у звичайних свинарниках. Впевненості нам додалося, ми активніше почали вивчати цю систему й зрештою зважилися на подальші кроки. На сусідньому племзаводі “Обрій” Покровського району закупили 200 ремонтних свинок, а старе поголів’я поступово вибракували.

На опоросі також використовували спрощені підходи. Робили їх у два тури, в теплі періоди року: один — у квітні, другий — у вересні. Тому якихось значних інвестицій у маточні місця не було.

На відгодівлі спочатку використовували старі корівники, переобладнані під глибоку підстилку. Далі, мірою зростання, почали будувати легкі ангари: їхні прототипи ми побачили в Канаді. І ці ангари стали основою концепції тієї ферми, що є нині.

 А коли маточне поголів’я наростили до 1000 голів, постало питання щодо реорганізації всієї ферми. Зокрема, змінили систему опоросів. До цього підштовхнула низка моментів. По-перше, проблема одночасної реалізації великої кількості поголів’я: маючи тисячу свиноматок, ми повинні були за короткий проміжок часу виводити на ринок по шість-вісім тисяч товарних свиней. Як водиться, м’ясокомбінати до такого ритму поставок не готові: для них бажанішим є рівномірне завантаження. Отож, ми прагнули врахувати бажання своїх клієнтів — працювати за зручною для них схемою.

По-друге, за турових опоросів виникає нерівномірність у завантаженні основних засобів, персоналу тощо, що робить технологію менш ефективною.

І по-третє — недостатня контрольованість самого процесу турового опоросу, через що мав місце підвищений відхід поросят. У періоди, коли численне поголів’я свиноматок треба одночасно осіменити, потім прийняти в нього поросят, виникають авральні роботи. А там, де аврал, з’являється неефективність, і ціна її доволі висока.

Тому хотілося створити прогнозовану й керовану систему, яка була б одночасно маловитратною й інтенсивною. Тобто, використовуючи екстенсивний спосіб утримання на глибокій підстилці, наблизити характеристики технології до рівня промислового виробництва. І я думаю, що нам це вдалося.

Ми реконструювали два корпуси: один — під маточник, другий — під дорощування. І все маточне поголів’я — а на той час його було близько 1300 голів — стало пороситися в одному маточнику на 250 станкомісць. Таким чином, в одному приміщенні відтворювалося щороку 24-25 тисяч поросят. Дорощували їх у другому такому самому приміщенні, а далі йшла відгодівля: цей процес відбувався в ангарах на глибокій незмінній підстилці.

– Зупиніться, будь ласка, на порівнянні показників, яких ви досягаєте за своєї технології, з тими, що мають місце у традиційних європейських свинокомплексах.

— Будь-які порівняння не є коректними. Порівнювати можна лише тоді, коли різниться один із факторів за решти рівних. Такі дослідження робилися в Канаді, США, де було з’ясовано, що різниця в швидкості росту становить приблизно 30 г на добу, і то — в певні періоди року. Зокрема, влітку свині швидше ростуть в ангарах, а взимку — в традиційних приміщеннях. У цілому за рік невелика перевага формується на користь тварин, які живуть у традиційних приміщеннях, але — в традиційних західних приміщеннях! Тобто за доволі високого технологічного рівня. І в жодному разі — не в наших традиційних системах: українські свинокомплекси значно програють системам утримання в ангарах. Якщо не помиляюся, середньодобовий приріст в українському свинарстві становить  близько 130 г, тоді як у нас — в кілька разів більше.

У нас конверсія корму в фізичній вазі становить 3,3–3,4: це поступається рівню західних інтенсивних систем, де досягають цифри 2,6. Але тут треба робити поправку на умови України: враховуючи меншу вартість праці (а в нашій системі людей потрібно більше, ніж у сучасних інтенсивних системах) і більшу вартість грошей (за кредитних ставок в Україні у 18–20%), технологія утримання свиней на глибокій солом’яній підстилці тут набуває істотно привабливішого вигляду, ніж за кордоном.

Тобто кожна система адаптується до тієї економічної ситуації, що є в країні. Тому, прагнучи знизити собівартість або підвищити ціну реалізації, ми вдаємося до підходів, які дають змогу управляти певними характеристиками: витратами кормів, часткою амортизації, споживанням енергоресурсів, затратами праці тощо — залежно від того, що ми хочемо змінити в структурі собівартості.

І хочу ще раз наголосити на такому чиннику, як благополуччя тварин: у нас вони вільно пересуваються, мають вільний доступ до кормів, риються в підстилці. Це саме ті вимоги євростандарту, які нині висувають до способу утримання тварин. Крім того, всім відома проблема запаху від свиноферми: навіть за кордоном перебувати поблизу такого об’єкта дуже неприємно. А наша ферма запаху практично не поширює.

— Яка на сьогодні собівартість вашої свинини в живій масі?

— Бізнесова собівартість — п’ять з половиною гривень. У нас кожен напрям є окремим бізнесом усередині загального інтегрованого господарства. До цієї суми слід додати накладні загальногосподарські затрати, які становлять 10–15%.

— Якими могли б бути мінімальні розміри свиноферми для ефективної її роботи за вашою технологією? Скільки вміщує один ангар?

— Формувати ферму можна й з одного ангару: це 230–270 голів на одночасній відгодівлі. Але найбільша проблема на початку такої діяльності в тому, що в Україні немає однієї дуже важливої складової для успішного свинарства — генетики: господарства використовують той генетичний матеріал, який залишився з давніх часів. Ми в “Агро-Союзі” вирішили зарадити цій проблемі через реалізацію програми імпорту молодняку для відгодівлі з Данії. Імпортуємо поросят масою 25–30 кг, ставимо їх у пристосоване приміщення (колишній склад металобрухту), відгодовуємо й здаємо на м’ясокомбінат у масі 110 кг. Тварини відповідають вимогам інтенсивної відгодівлі, мають добрий забійний вихід, високу м’ясність туш. Тривалість такої схеми становить три — три з половиною місяця.

Але з урахуванням вартості доставки цього поголів’я в Україну й вартості розмитнення — задоволення виходить задорогим. Ціна молодняку подвоюється, й ефективність бізнесу знижується. Вартість одного поросяти сягає 100 євро, хоча спочатку вона становить 45–50 євро.

Виходячи з цього, ми бачимо концепцію розвитку свинарства в Україні. Вона повинна включати не будівництво ферм із замкненим циклом, де б відбувались і репродукція, і відгодівля: краще інвестувати в репродукторні ферми, які б забезпечували ринок поросят на відгодівлю. І тоді кожен міг би собі дозволити поставити стільки голів, скільки йому під силу. До речі, дуже багато приватників із задоволенням купують наших “вибракуваних” поросят — попит величезний.

— Технологію вирощування свиней на глибокій солом’яній підстилці “Агро-Союз” пропагує вже кілька років. Чого вам вдалося досягти цією пропагандою в межах України і ближнього зарубіжжя?

— Досягнення кількісних результатів не є нашим завданням. Ми розробили власну систему виробництва свинини й кажемо, що це можливо. А люди в своєму виборі вільні. Ми не ведемо спеціального обліку тих підприємств, які запозичили нашу технологію, однак такі запозичення, є і про них можна буде дізнатися на конференції, яка пройде 7–10 грудня в “Агро-Союзі”. До цієї конференції ми плануємо зібрати потрібну інформацію. Але можу сказати, що в Дніпропетровській області є господарство “Любимівка”, яке вже кілька років працює за нашою технологією, в тому числі й на опоросі. Відомо також, що більшість українських господарств, що реалізують нашу технологію, зазвичай, використовують старі приміщення: на території України залишилася величезна кількість старих корівників, свинарників та інших тваринницьких споруд. Вони перебувають у більш-менш задовільному стані, і їх можна без великих затрат переобладнати під утримання свиней на глибокій підстилці.

Значно масштабніше цю технологію впроваджено в Росії. Перша спроба була три роки тому в Тамбові. Представники тамтешнього заводу гумотехнічних виробів побачили наш ангар, сфотографували й повністю все скопіювали. Спорудили два таких ангари в себе. Але спочатку в них виникали проблеми, адже будь-яка технологія має певні дрібниці: є ключові фактори управління, і якщо їх не враховувати, то технологія не працюватиме. Але потім усе налагодилося.

Пізніше з’явився інтерес на Далекому Сході — господарства Тихоокеанського флоту. Нині там будують кілька таких ферм.

Далі — Татарстан. Один бізнесмен реалізував самостійно, за нашими буклетами, цю технологію, збудувавши ферму з 55 ангарів.

Нарешті, за нашої участі, збудували ферму в Липецьку. Вона складається з 32 ангарів і є прототипом нашої моделі для відгодівлі, про яку я вже розповідав.

— Що ви можете сказати про українські перспективи данської технології вирощування свиней? Адже складається враження, що наше Мінагрополітики зробило ставку саме на неї.

— Я бував на фермах Швеції, Данії, Німеччини, Канади, США, Австралії — всюди технології ведення свинарства схожі. Обладнання приблизно одне й те саме: компанії, що його виробляють і продають, є світовими брендами. А в тому обладнанні, як правило, системи гноєвидалення, вентиляції, станкове обладнання — майже однакові. Тому немає як такої “данської технології”: це ілюзія.

Щодо данських підходів треба говорити з інших позицій: як у них організовано систему виробництва свинини. Це те, чого зовні не видно. Там є пірамідальна система, на вершині якої — нуклеус-ферма. Вона виконує одразу кілька завдань. По-перше, забезпечує дуже високий генетичний тренд усієї свинопопуляції завдяки дуже жорстким селекції й відбору, оцінці продуктивності кнурців, штучному осіменінню тощо. Там існують так звані нуклеусні стада, повністю чисті від умовно патогенної мікрофлори. До них передають поросят, народжених тільки методом кесаревого розтину, забезпечуючи таким чином стерильність цих тварин. Їх тестують, вирощують на штучних сумішах, а потім вони стають родоначальниками чистих ліній. Ця система формує біобезпеку, адже багато проблем галузі полягає у захворюваннях тварин. У країнах Заходу низка хвороб еліміновані: там навіть не знають, що таке класична чума свиней або рожа свиней. Щоправда, виникли інші хвороби: репродуктивний синдром, мікоплазмова пневмонія, і нині там задіяно програми елімінування вже цих хвороб. Але ми цього не бачимо, бо всі ці роботи розосереджені. Забезпечують працездатність усієї цієї системи так звані “парасолькові” фірми, які поєднують науково-дослідні центри й сервісні команди. Також існують спеціальні маркетингові компанії, що забезпечують просування продукту, його адаптацію до ринкових умов. Адже, скажімо, англійці полюбляють беконну свинину, і свиню треба забивати у масіі 90 кг; а американці — важку, тобто забій відбувається за маси 120–130 кг. І щоб одержати м’ясо з тими чи іншими характеристиками, застосовують відповідні селекційні програми, спеціальних кнурів. Ось це і є данська технологія, в цьому — данський успіх. І весь світ працює за таким принципом. Але хто в нас про це знає? Ми побачили свинарник і кажемо: “О! Данська технологія!”.

— Що ж, у такому разі, ми запозичуємо? Просто обладнання певної фірми-виробника?

— Так, це комплект красивого оцинкованого металу — і все.

— А як же ті українські свиноферми — я сам їх бачив, — що вже кілька років працюють за тими ж таки “данськими технологіями” й досягли успіху?

— І добре, ніхто ж не каже, що це погано. Я кажу про те, що ця система неповна, це лиш її елемент. І він буде успішним певний час. Будь-яка свиноферма не має проблем із біобезпекою в перший рік, але на другий — проблеми починають з’являтися, на третій — більші, а на четвертий — серйозні. З тими проблемами можна боротися, але ця боротьба — затратна. І щоб затрат уникати, є система. Наприклад, заборона на саморемонт. А наші свиноферми саморемонтом займаються — тому що немає ринку племінного молодняку. Або їм доведеться весь час завозити генетичний матеріал для ремонту з-за кордону. А це ризики, та й дорого.

Тому треба створювати такі центри в себе, скажімо, на базі успішної ферми, збудованої за сучасними технологіями, яка б, можливо, стала нуклеусною фермою, куди було б поставлено генетично дуже якісне поголів’я, де б забезпечувався генетичний тренд. І потім ця ферма за дуже високу ціну продавала б тварин репродукторним фермам, а ті — ремонтували б товарні стада.

Отож, окремо взята “данська” ферма в Україні працюватиме, і, з урахуванням нинішніх цін на м’ясо, працюватиме прибутково. Але ми розуміємо, що ціна поступово знижуватиметься, і через рік-два ціни на ринку будуть зовсім інші. Свинарство всього світу працює в межах рентабельності 5–10%, і нині найефективніше виробництво свинини — з погляду витрат — не в Данії, а в Бразилії. Чому ми не говоримо про бразильський феномен? Туди треба їхати дивитись! А Данія — ледве зводить кінці з кінцями. Не хочу, щоб склалося враження, ніби я — противник технологій, які застосовують у Данії. Я є навіть прихильником данського підходу, оскільки там сформовано систему. Я противник популяризації безглуздих термінів, які лунають, починаючи з найвищого рівня і закінчуючи пресою, і на яких дуже спекулюють.

На нашій конференції в грудні має прозвучати цікава презентація — данця, до речі, — в якій буде оприлюднено дані  порівняльної ефективності виробництва свинини в десяти провідних країнах світу. І це свідчитиме, що свинарство — бізнес, у якому той має перевагу, хто за рівної ціни матиме менші витрати.

— Погляньмо на справу по-іншому: є потужні західні виробники, які шукають нові ринки збуту для свого технологічного обладнання. Україна потребує цього товару, і ці фірми згодні на вигідних для нас умовах поставити його, відстрочити оплату, надати консультації тощо. Адже Україна матиме з цього зиск — що в цьому поганого?

— Питання інвестування в українську економіку є, звичайно, привабливим. Але що таке інвестиції? В майбутньому вони дають продукцію на ринок, робочі місця, однак прибуток від вкладених коштів іде за кордон. То чому б нам, розвиваючи свою внутрішню інфраструктуру, не створювати такі підприємства, які б повністю працювали на українську економіку? Звісно, правила гри повинні бути чесні й відкриті для всіх: якщо ви конкурентоспроможні — будь ласка,  приходьте, працюйте! За великим рахунком, нас навіть ніхто не питатиме: просто вони приходитимуть і працюватимуть. Але хіба ми хочемо, щоб усе українське свинарство залежало від Данії? А це можливо. І в чиїх руках опиниться тоді продовольча безпека держави?

Це одна з версій.

Запитував Павло Коротич