Проблемні питання експортного регулювання ринку олійних

Експортні можливості України як щодо олійного насіння, так і продуктів переробки, з одного боку, технологічно розширюються: вводяться нові портові елеватори, покращується взаємодія залізних доріг з портами, вводяться нові переробні потужності, відкриваються нові ринки збуту. З іншого, — постійно виникають проблеми, які стримують розвиток експорту олійного насіння, попит на яке на зовнішньому ринку необмежений, а зі збутом, зокрема соняшникової олії і шроту, є певні труднощі, пов’язані з насиченістю ринку та ціновою конкуренцією з боку більш масових та дешевих олій. І хоча у нас тільки й говорять про стимулювання експорту, насправді ж елементів такого сприяння ми не спостерігаємо. Існує маса проблем, які мають вагомий вплив на економіку виробництва олійних культур (а відтак, і переробної галузі), зокрема, це наявна структура посівних площ під олійними. Дослідити їх в одній статті неможливо. Свою увагу в цій праці ми сконцентрували на проблемах, які набули широкого розголосу: невідшкодування експортерам податку на додану вартість (ПДВ), дія вивізного експортного мита на олійне насіння, примусове оформлення вивозу зерна на товарних біржах.

Олійно-жирова промисловість — найбільший експортер серед галузей харчової промисловості. Підприємства галузі виробляють широкий асортимент продукції: олії, маргарини, майонези, жири спеціального призначення. Але саме сира олія є основним предметом експорту, оскільки постійно збільшується кількість переробних підприємств, а просувати на зовнішні ринки високотехнологічну продукцію проблематично. Світовий ринок фасованої олії, маргаринів, майонезів тощо і так досить насичений. Реальніше було б говорити про збільшення обсягів експорту ріпакової олії та насіння ріпаку, суттєвою перевагою якого є більш широкий діапазон використання ріпакової олії порівняно з соняшниковою завдяки необмеженим технічним потребам. Більше того, олія з генетично модифікованого ріпаку без застереження може використовуватися для отримання палива.
Наявне державне регулювання не стимулює збільшення виробництва олійного насіння. І чи не найнегативнішим моментом тут є застосування вивізного мита. Тим часом, через високу собівартість олії, Україна не позбулася імпортної залежності, вона перетворилася на помітного імпортера пальмової олії, яка використовується в маргариновому виробництві. Кожного року до нас завозять більше 100 тис. тонн цього продукту. Звичайно, майже в півтора рази дешевшу за соняшникову пальмову олію економічно вигідно використовувати для промпереробки. Щоб завантажити виробничі потужності, вітчизняні маргаринові заводи змушені переходити на цей вид сировини. Тому, мабуть, альтернативною могла б стати більш дешева за соняшникову ріпакова олія власного виробництва.
Тим часом, підприємства нав’язали вирішення зовсім іншої проблеми. Податкова адміністрація не так давно спровокувала напружену ситуацію навколо питання оподаткування ПДВ експортних операцій. Її новий спосіб “невідшкодування ПДВ експортерам” виявився простим і практичним. Якщо коштів на відшкодування в бюджеті бракує, то чому б не зробити так, щоб експортери перестали бути експортерами? Тоді їм не лише не треба повертати ПДВ, а, навпаки, є всі підстави повернути у бюджет те, що свого часу було віддано з нього. Податкові інспекції заходилися проводити ревізії своїх же перевірок, які підтверджували правильність застосування нульової ставки ПДВ. Тепер вони стали вважати, що платник податку, який провів експортну операцію на умовах поставки EXW, FOB, FSA, DAF, втратив право на оподаткування ПДВ за нульовою ставкою. Але ж вона вводилася для стимулювання експорту, який при існуючому низькому платіжоспроможному попиті всередині країни є основним фактором розвитку виробництва і надходження обігових коштів! При цій ситуації важливе тільки вивезення товарів внутрішнього виробництва за межі митної території України і надходження валютної виручки і зовсім немає значення, на яких умовах робилася поставка товарів і де відбувався перехід права власності на експортований товар: на території України чи за її межами.
Подібним підходом податкова адміністрація спонукає українських експортерів закладати до зовнішньоекономічних контрактів умови поставки, які передбачають перехід права власності на товари на складі покупця, що автоматично призводить до того, що українські підприємства несуть ризики від втрат та пошкоджень під час транспортування товарів, несуть додаткові витрати на страхування тощо. Таким чином, своїми діями ДПА створює вигідніші умови не для своїх експортерів, а для їх зарубіжних партнерів. Отже, виходить, що іноземні фірми-покупці будуть вважатися експортерами, оскільки вони вивозять товар за кордон і їм ПДВ повинен буде виплачуватись з нашого українського бюджету. Де ж у такому випадку розрекламована підтримка вітчизняного товаровиробника? Як тільки виробники почали потроху вставати на ноги і у них з’явилися деякі кошти, податкові органи намагаються відразу ж “експропріювати”. При такій системі у вітчизняної економіки навряд чи може бути майбутнє. Взагалі питання ПДВ настільки заплутане, що аналізувати його тільки за експортними ознаками неможливо: це потребує глибокого та всебічного вивчення. У найбільш складному становищі опинились саме суб’єкти господарювання, які працюють за “прозорими” схемами і несуть тим більші збитки, що більші обсяги експорту. Крім того, тіньовий ринок і готівкові розрахунки спотворюють статистичну звітність про матеріальні і фінансові потоки.
Звісно, проблему слід вирішувати, але кращим виходом є лікування не симптомів (тобто податкової ФОБії), а причини, яка їх породила: неспроможність держави сплачувати свої борги. Час розробити чіткий механізм їх погашення, а не погоджуватись на так звану “реструктуризацію”, що насправді є подовженням строку безвідсоткового кредиту, який у підприємств взято без їх згоди. Чому б не розглянути такий варіант: якщо держава не спроможна сплачувати, нехай розрахується своїм майном та майном своїх боржників. Державна виконавча служба має здійснювати звернення стягнення на майно боржника Держбюджету і переведення цього майна у державну власність та відання Фонду державного майна України. ФДМУ може розпоряджатися цим майном для розрахунків з державними боргами. Створення його реєстру в електронному вигляді дасть змогу швидко знайти для нього ефективного власника шляхом публічних торгів та розрахуватися з тими, кому заборгував Держбюджет, шляхом проведення взаємозаліків.
Останнім часом депутати-аграрії знову почали піднімати питання відміни експортного мита щодо насіння соняшнику. Ця проблема залишається актуальною, адже перекреслює інтереси сільгоспвиробника, переробного підприємства, експортера. З одного боку, сільгоспвиробник прагне якомога вигідніше продати вирощене, переробне підприємство — дешевше купити сировину, зерноекспортер на кращих умовах продати товар (олійне насіння) на зовнішньому ринку. Закон України “Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур”, яким було встановлено ставки мита на насіння соняшнику, льону та рижію спочатку в розмірі 23%, а потім зменшено до 17%, захищає інтереси тільки переробників, бо надає їм перевагу у формуванні внутрішньої ціни на насіння соняшнику. Сільгоспвиробник позбавлений можливості продавати свій товар за світовими цінами, а в зерноекспортера відбито бажання цим займатися взагалі.
На думку переробників, експортне мито стало інструментом захисту інвестицій, які спрямовуються на оновлення технічної бази олійно-жирової галузі із гарантією повернення банківських кредитів, які залучаються на закупівлю сировини, будівництво і реконструкцію заводів. Звісно, згадавши, чим обернулося авансування виробництва соняшнику з боку олійно-жирових підприємств в період відсутності експортного мита, можна з цим погодитись, але де тоді брати гроші аграріям?
За даними “Укроліяпром”, за час застосування експортного мита на насіння соняшнику рентабельність його виробництва збільшилась з 19–20 у 1997–1998 рр. до 82–88% у 2001–2002 рр., але щось мало помітно, що наше село отримує такі надприбутки: селянин як був бідним і незахищеним, так ним і залишився.
Недаремно С. Терещук, народний депутат України, з приводу створення Української аграрної конфедерації заявив: “Якщо держава не виробить своєї політики щодо аграрного сектора, буде катастрофа. Найскладнішою проблемою нині є падіння прибутковості господарств”. (“Пропозиція”, №2, 2003 р.)
“Олійні заводи, реалізуючи вироблену ними олію за світовими цінами, пролобіювали неринкове пониження цін на сировину за рахунок інших суб’єктів ринку, а це суперечить Конституції України і антимонопольному законодавству України. Адже селянин втратив 55 дол. на кожній тонні соняшнику, що за валового урожаю 3 млн тонн становить 165 млн дол. Скасування експортного мита на соняшник підніме внутрішні ціни на соняшник до рівня світових, і сільгосппідприємства на цю суму зможуть відновити свої засоби виробництва, а це ще один рік життя галузі без дотацій. Адже не скасувавши мито, бюджет буде зобов’язаний виділяти на дотації та санації сільгосппідприємств не менше такої ж суми”. Ці слова належать Л. Козаченку, тепер колишньому віце-прем’єру АПК України.
Виникає питання, навіщо надавати дотації у вигляді позбавлення сплати ПДВ сільгоспвиробниками. Чи не краще було б поступово відійти від застосування експортного мита на соняшник, тоді б сільгоспвиробник отримував би свої прибутки і міг розпоряджатися ними за призначенням. Це добре, що кошти, які отримує переробник від дії експортного мита, направляються на оновлення технічної бази заводів, але якщо не буде сировини, то і заводи не будуть працювати! Як відомо, соняшник — це культура, яка дуже виснажує наші родючі грунти, а це не “бездонне дно”, тому, може, краще ввести сільгоспподаток на посівні площі для більш ефективного використання земельних угідь? Це знизило б собівартість соняшнику (не забуваймо про наших конкурентів на світовому ринку соняшнику. Наприклад, про Аргентину), а, з іншого боку, бюджетне поповнення можна використовувати на розвиток сільгоспвиробництва інших олійних культур: ріпаку, сої, льону, рижію.
На відміну від насіння соняшнику, яке користується стійким попитом протягом року, насіння льону та рижію треба тримати місяцями, доки його можна збути. Вивізне мито на це насіння зменшує внутрішню ціну реалізації і не дає можливості сільгоспвиробникам продати свій товар за вигідними цінами. Порівняймо три останні роки: у 2000 р. валовий збір насіння рижію становив 2060 тонн, з них 664 тонни було перероблено; у 2001 р. зібрано 1110 тонн, 746 — перероблено; у 2002 р. валовий збір становив 1110 тонн, 407 тонн було перероблено. Отже, виробництво рижію скорочується, переробка теж, експорт відсутній. Взагалі не зрозуміло, навіщо було встановлювати мито на рижій, об’єми виробництва якого у нас мізерні, і не можна сказати, що він користується особливим попитом на ринку. Дія закону “Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур” може призвести до того, що рижій взагалі буде невигідно вирощувати, бо навіщо вкладати кошти у вирощування насіння, якщо його не можна вигідно продати.
Так склалося, що через особливі природно-кліматичні умови в Північному і подекуди в Західному регіонах України, важливою олійною культурою став льон-довгунець, у Південних областях — льон-кудряш (олійний). До речі, в Україні в другій половині ХVIII століття посіви льону олійного перевищували 275 тис. га, а в 2002 р. його вирощували на площі 1,5 тис. га! Нині у всьому світі попит на насіння льону зростає, а сфера його застосування розширюється. Метою вирощування насіння льону-довгунця є отримання льонотрести (для виробництва льоноволокна), яка користується великим попитом на зовнішньому ринку. Саме проблемі виробництва та продажу льоноволокна приділяє значну увагу Мінагрополітики, та ніхто не замислюється над перспективою продажу надлишків насіння льону, які можна збувати на зовнішньому ринку. Виникає парадоксальна ситуація: на льонотресту вивізного мита немає, а на насіння льону — є. Українські текстильні підприємства не завантажені сировиною (льонотрестою), бо вся вона йде на експорт. Сільгоспвиробникам невигідно продавати товар на внутрішньому ринку, бо вітчизняні підприємства не можуть запропонувати кращу ціну. Тому зрозумілі побоювання, що з відміною експортного мита, все насіння будуть експортувати. Але тенденція йде до збільшення пропозиції насіння льону, тому буде можливість завантажити власні виробничі потужності, а залишок насіння експортувати. Зрозуміло, що основним продуктом переробки льну-довгунця є льонотреста, насіння льону — побічним, але зовсім незрозуміло, чому на побічний продукт, який не має великого стратегічного значення, встановлено вивізне мито. Порівняймо три останні роки: 2000 р.: валовий збір насіння льону становив 6580 тонн, з них 492 тонни було перероблено та 18 тонн експортовано, 2001 р. зібрано 7840 тонн, з них 1840 — перероблено та 21 тонну експортовано, 2002 р.: валовий збір становив 8100 тонни, з них 1713 тонн було перероблено та 120 тонн експортовано. Як бачимо, збільшується пропозиція насіння, але ніяк не переробка, ні його експорт. Переробка не росте, бо нема потреби в лляній олії, а лляне насіння не можна експортувати, бо дія вивізного мита робить ціну на нього неконкурентоспроможною на зовнішньому ринку. Отже, значні обсяги насіння неефективно використовуються, наприклад, просто згодовуються великій рогатій худобі. То чому не дати можливість експортувати насіння льону? Як показує досвід Росії, регулювання вивозу насіння олійних культур за допомогою експортного мита не є оптимальним, оскільки воно може призвести до скорочення посівних площ під цими культурами. Що стійко спостерігається у нас.
Зокрема, відміна вивізного мита на насіння льону та рижію дала б змогу сільгоспвиробникам вигідно продавати насіння за світовими цінами і натомість закупляти якісний посівний матеріал, сільгосптехніку, розвивати перспективний напрям вирощування насіння льону та рижію.
Очевидна також і відсутність державного стимулювання розвитку ріпаківництва. Минулого року ми стали свідками ажіотажного попиту на ріпакове насіння та виключно експортної переорієнтації в його розподілі. Важливо зафіксувати цю ситуацію на внутрішньому ринку, зумовлену відсутністю вивізного мита. Вводити експортне мито на насіння ріпаку недоцільно. Навпаки, треба фінансувати державну ланку ріпаківництва за рахунок перерозподілу прибутку, отримуваного завдяки вирощуванню соняшнику. Наприклад, чому б не знизити експортне мито на соняшник і одночасно не ввести податок на посівні площі під ним, про що ми згадували вище. Отримані кошти можна було б спрямувати на розвиток ріпаківничої інфраструктури. Одночасно це позитивно впливало б на співвідношення посівних площ під соняшником і ріпаком. Площі посіву під ріпаком за чотири роки скоротились більше ніж вдвічі: з 222,9 тис. га у 1999 р. до 97,3 тис. га у 2002 р., його збирають у 20 разів менше, ніж соняшнику. Політика держави зорієнтована на забезпечення олійних заводів соняшником та сприяння збуту продуктів його переробки на світовому ринку. Хоча, з іншого боку, Міністерство аграрної політики останнім часом намагається впливати на подолання згубних наслідків соняшникової монополії щодо родючості грунтів. І як альтернатива пропонуються ріпак і соя. Тим часом, переваги ріпаку очевидні саме у сільському господарстві: зміна кліматичних умов не сприяє соняшнику, а, навпаки, ріпакові. Тому доцільна дотація з боку держави, слід перерозподіляти прибутки від виробництва соняшнику на виробництво ріпаку та сої. Можливо, переробники та їх давальці — зерноолієтрейдери — зможуть запропонувати свої варіанти: бо ж ріпакове та соєве зерно — це альтернативне джерело сировини.