Спецможливості
Статті

Порода — це не масть, це продуктивність + економіка

02.09.2008
266
Порода — це не масть,  це продуктивність + економіка фото, ілюстрація

 У Китаї говорять: яка різниця, якого кольору кішка, аби мишей ловила. У продуктивному тваринництві масть корови також значення не має — аби порода була спеціалізованою щодо виробництва молока або м’яса. Комбіновані породи (і для м’яса, і для молока) — “мишей не ловлять”.

Пам’яті Ірини Стефанівни Воленко

У Китаї говорять: яка різниця, якого кольору кішка, аби мишей ловила. У продуктивному тваринництві масть корови також значення не має — аби порода була спеціалізованою щодо виробництва молока або м’яса. Комбіновані породи (і для м’яса, і для молока) — “мишей не ловлять”.

Рівень продуктивності тваринництва в Україні не досяг навіть трьохтисячної відмітки надоїв молока та напівкілограмових прибавок м’яса. В Європі та в країнах Північної Америки ці показники вдвічі-втричі випереджають наші “досягнення”, причому в Європі за останні 20 років виробництво молока зросло на 35% за рахунок підвищення продуктивності корів і на 12 — за рахунок росту їхньої чисельності.
Ця математика ніяк не пов’язується з бадьорими запевненнями авторитетів племінної справи про великі досягнення вітчизняної племінної школи. Вітчизняні селекціонери радянського загартування й досі впевнені, що найкраща племінна школа — наша.

Найкраща — не наша

І. С. Воленко —
пересічний зоотехнік-селекціонер, 1963 рік

Низька продуктивність молочно-м’ясного стада країн співдружності була закладена ще “червоними племінниками” колишнього Союзу, які вирішили йти своїм особливим шляхом, створюючи комбіновані м’ясо-молочні породи. Аби оцінити, куди цей шлях привів, досить поглянути на порівняльну динаміку росту продуктивності голштинів у Канаді (98% молочного поголів’я) та надої молока в СРСР та в Україні. Стартові умови в обох країн були рівними, часовий відрізок — однаковий.
З 1920 р., коли в Канаді почалася цілеспрямована робота із розведення голштинської породи, чисельність тварин також скоротилася більш ніж наполовину: з 2,3 до 1 млн голів. Одночасно продуктивність поголів’я зросла з 3,5 до 7,9 тис. кг молока від корови на рік (див. графік). У цьому полягає головна різниця в обставинах зниження чисельності поголів’я двох країн: в Україні — з причини низької продуктивності корів (близько 2 тис. кг на голову), в Канаді — від її надлишку (близько 8 тис. кг).
Слід визнати, що гонку із породовинайдення племінної худоби радянська селекційна школа програла. Помилковою була власне концепція розвитку галузі, що передбачала свій, особливий, шлях: “більше порід добрих і різних”.

Племінні якості молочного стада — це його продуктивність у квадраті, той показник, без якого будь-які дотації селу підуть, як молоко в пісок. Продуктивні показники нашого комбінованого м’ясо-молочного поголів’я “не влазять” ні в які європейські ворота. Цю спадщину ми отримали від колишнього Союзу і, здається, не поспішаємо з нею розлучитися. Середній надій в СРСР до початку 90-х років — 2600 кг/рік на корову. Нашим фермерам за десятиріччя незалежності вдалося вийти на цей рубіж за рахунок ліквідації низькопродуктивної частини стада, “тихої” голштинізації та значних успіхів у годуванні й утриманні тварин. З нічиєї радянської “бурьонки” корова перетворилася на справжню годувальницю. Проте на цьому фенотиповий ліміт продуктивності вітчизняної худоби було вичерпано: потрібне широкомасштабне поліпшення геному за найкращими зарубіжними стандартами. Для цього й було створено в Переяславі-Хмельницькому Головний селекційний центр України, який очолила Ірина Стефанівна Воленко. Зовсім молодою дівчиною прийшла вона в центр, мріючи створити в Україні чистопородні стада спеціалізованих порід ВРХ і всю свою діяльність присвятила досягненню поставленої мети. Не маючи вченого ступеня (часу на це так і не вистачило), вона не побоялася кинути виклик авторитетам академічної школи.
“На першому місці для виробника молока має бути якість тварин, на другому — годування, на третьому — технологія утримання. Нагодувати напочатку — це дрібниця, найвища планка якості не дасть очікуваної продуктивності. Генетичний потенціал канадської худоби — 20 тис. кг, видоюють — 10 тис. Максимальний потенціал нашої худоби — 5 тис. кг, видоюють — 2,5 тис., у найкращі роки — 2,9 тис.” (Воленко І. С., 1996).
Ось уже 15 років новий український фермер береже як зіницю ока свою рогату годувальницю: раціони такі насичені, що колгоспній корові й не снилося. Але подолати тритисячну планку продуктивності худоби країна не може.
Історія підтвердила висновок Ірини Стефанівни, що на першому місці має стояти генетика тварин. Нині годування молочної худоби в Україні, швидше, надлишкове (особливо щодо білка), ніж таке, що відповідає потребам тварини. Вітчизняних корів хоч варениками годуй, вони долають тритисячний бар’єр продуктивності доволі важко, оскільки відселекційовані радянською генетикою на бар’єр в 5,6 тис. кілограмів.
На фото видно, яким могло б бути молочне стадо соціалістичної України стараннями вітчизняних селекціонерів, якби “залізна завіса” продовжувала висіти.
На ці “рогаті” дива радянської селекції без жалю дивитися не можна. Голова, як у вола, грубий кістяк, невибагливість до годування та умов утримання. Раптом війна — на таких коровах можна снаряди підвозити. Середній надій по переяслав-хмельницьких племгосподарствах у 1977 р. становив 2900 кг. (Надій голштинів за ДСЦУ за минулий рік перевищив 8 тис. кг).

Так з’явилася ідея імпорту в Україну ембріонів
“Щоб створювати в країні чистопородні стада спеціалізованих порід за допомогою зарубіжної генетики, потрібне цілеспрямоване осіменіння поголів’я упродовж чотирьох наступних поколінь, — вважала Ірина Стефанівна. — Завозити живих биків — дорого. Скотомісце на літаку коштує $1,5 тис., пароплавом — $600. Купити достатню кількість маточного поголів’я можна лише з допомогою ембріонів.
...Вартість ембріона від донора породи абердин-ангус (США) становила $443, стільність обійдеться в $900. Для порівняння: жива чистопородна телиця в Америці коштує $3500”.
У посудинах Дьюара в Україну прибуло і було доставлено в 45 господарств 19 областей небачене для СНД число заморожених зародків. Включаючи власне виробництво, трансплантовано було 5 тис. ембріонів від корів-донорів порід: голштинська, герефорд, лімузин та м’ясний симентал. Тваринники країни отримали в користування чистопородні міні-фабрики для виробництва молока та дієтичного м’яса. Завдяки пересадкам понад 2 тис. ембріонів із американського штату Колорадо, українське село познайомилось і “заприятелювало” з такою незвичайною і популярною нині м’ясною породою, як абердин-ангус.
1993 р. у Переяслові-Хмельницькому було створено перший у країні репродуктор м’ясної худоби.
“Для того, щоб по Україні за 5 тис. років створити мережу репродукторів спеціалізованої худоби найпопулярніших порід за рахунок імпорту 50 тис. ембріонів,  потрібно буде $20 млн. М’ясне скотарство треба буде створювати з нуля. Наші породи — неконкурентоспроможні.
...Слід організувати власну племінну базу з системою відбору виробників. Для їх оцінки було б корисно створити СП з Німеччиною: в цій країні відмінна система оцінки. Потрібно розгорнути по всій країні мережу сучасних лабораторій комплексної оцінки якості молока за зразком Данії. На цю мету потрібно $120 мільйонів”.
Ці плани колишнього директора ДСЦУ І. С. Воленко повною мірою здійснити не вдалося, і справжні стада спеціалізованих порід в Україні з’являться не скоро. Ентузіазму переяславського селекціонера без вченого ступеня не вистачило, щоб зупинити бум розведення скоростиглих національних “пустоцвітів”.
Завезення в Україну представників найкращих світових спеціалізованих порід припинилося. Виконання п’ятнадцятирічної (з 1991 року) племінної програми переведення стада великої рогатої худоби на рейки спеціалізації за зразком країн — лідерів молочного та м’ясного скотарства було припинено. Спроби реформування українського стада припинилися: немає грошей.
Без реформ можуть зруйнуватися залишки державної системи племінних заводів і селекційних центрів, які поступово обирають шлях спеціалізованого скотарства. Служба племінного контролю за завезенням доброякісного генетичного матеріалу може зникнути, так і не з’явившись. Проте виникла велика кількість фірм і фірмочок під звучними назвами, які збувають селянству спермопродукцію незрозумілого походження іноді за доволі доступними цінами. Причому ці комерсанти не відповідають ні за можливий імбридинг (близькородинне розведення), ні за якість товару та його породну приналежність.
Парадокс сучасності полягає в тому, що за роки незалежності процес створення нових порід, типів і ліній не лише не припинився, а й суттєво пожвавився.
У розведенні є такий прийом — використання фенів у селекції. На відміну від генів, породні комбінації яких західні селекціонери шліфують століттями (як голштинську породу), фени набагато простіші у використанні, легко “навішуються на вуха” вченій раді, незамінні для написання десертацій, оформлення державних премій і нагород. Беремо одну-дві відомі зарубіжні породи, додаємо нашої історичної “кровушки” – фен готовий. Так з’являються ці “суперінтенсивні” типи незамінні для наукових звітів і безпорадні у ринковій конкуренції.
Чим порадували тваринників нові фени червоної степової породи через піввіку активної селекційної творчості, видно з таблиці.
Нашого нового фермера вже не обдуриш, йому подавай справжнього голштина, герефорда та ангуса. Майбутні молочні та м’ясні “королі” на українські породні “запорожці” не пересядуть.
Наші доморощені та частково голштинізовані корови (як би їх не назвали) без прилиття голштинської крові мають мало шансів на збереження. Те саме стосується нововинайдених українських типів м’ясної худоби, які, за словами І. С. Воленко, “...без постійного підживлення чистопородними європейськими та північноамериканськими породами (ангус, шароле, герефорд, лімузин) деградують на очах самих же авторів. У м’ясному скотарстві 1,5–2 кг приросту на добу — це не головне, важливіше мати 1,3 кг протягом усього життя. Головне — не кількість, а якість м’яса, його дієтичні властивості”. Іншими словами, сьогодні без імпорту зарубіжних племінних ресурсів не обійтися.

Яким шляхом здійснювати імпорт?

Так історично склалося, що наша країна не має і найближчим часом не отримає племінної бази, порівнюваної з європейською. Причини цього фіаско вітчизняних племінних розробок названо вище. Ось чому без завезення племінного матеріалу (ембріонів і

Остання фотографія
І. С. Воленко серед учасників 4-ї
Міжнародної конференції, 2004 рік

спермопродукції) не обійтися.
Щоб виробляти власні ембріони, важливо мати корів-донорів з доволі високими племінними задатками. Щоб їх отримати, потрібно буде імпортувати достатньо дорогих зародків, народжених теличок після отелення знову використовувати у відтворенні, а биків треба задіювати в національних програмах оцінки якості виробників. Таку програму імпорту шести тисяч ембріонів під назвою “Вікно в Європу” автори рік тому передали на розгляд уряду. Якщо цю “хвіртку” племінного удосконалення стада, розраховану на п’ять років, вдасться прорубати в Україні, вона може стати вікном для міждержавної торгівлі біотехнологічною продукцією і з іншими країнами співдружності.
Тільки завезення заморожених зародків канадської селекції дало б змогу здійснити мрію І. С. Воленко — отримати в Україні 360 биків-плідників made in Canada. І на останок ще одне висловлювання Ірини Стефанівни 1998 року: “Порода формується за рахунок розведення в собі. Породу веде бик, нема бика — нема породи”. Тридцять років племінне скотарство України “тягнула” на собі до світлого європейського майбутнього тендітна миловида жінка з стародавнього містечка на Київщині. Нема її...

В. Мадісон,
канд. біол. наук,
Головний селекційний центр України

Інтерв'ю
В Україні дедалі частіше говорять про смерть аграрної науки, і про неефективність роботи НААН. Про можливі варіанти виходу науки із кризи та про перспективні розробки науковців у інтерв`ю propozitsiya
Олександр Ярещенко, заступник директора з наукової роботи Інституту садівництва НААН
Ягідництво називають однією із найперспективніших галузей АПК. Саме сюди і початкуючі, і досвідчені аграрії  вкладають великі суми грошей. Про те,  за якими критеріями слід обирати культури

1
0