Спецможливості
Архів

Політ на коні

05.06.2008
177
Політ на коні фото, ілюстрація
Несправедливо було б сприймати коня тільки з утилітарного погляду, беручи до уваги лише вигоди та збитки. А роль коня у духовному житті людини! Чи не обкрадаємо себе, обмеживши спілкування з тваринним світом?

“І немає щасливіших від нас обох”
Не може пояснити Наталя, чому над усе любить коней. Ще школяркою, бувало, влітку ні світ ні зоря поспішала на околицю Уфи (в цьому російському місті родина жила у військовому містечку), аби не пропустити ранкової розминки. Скаче верхи на гнідому — і вітер куйовдить його пишну гриву. Нараз зупинить вірного друга, притиснеться до нього щокою, погладить змокрілу холку: “Мабуть, втомився?”.
Кілька років займалася у кінноспортивній школі. На заняттях вчила свого підопічного пасажу — ритмічній, спокійній рисі, “шкільному” кроку, вчила долати перешкоди. А почалося, згадує, з бажання проїхатися на конику. Попросилася в наставника юних вершників, і той дозволив сісти на лошака. Та одна справа сісти, зовсім інша — промчати на ньому. Понукує — а він ні з місця. І так і сяк до нього — ані руш. Коли враз як стане дибки! Ледве втрималася. Потім “пом’якшав” якось коник, піддався дівчині, побіг. Однак варто було натягнути вуздечку — миттю зупинився, дівча ж через голову — і на землю. Здавалося, ніщо більше не примусить Наталю підійти до стайні. Та мрія оволодіти мистецтвом верхової їзди не вивітрилася з першою невдачею. Перев’язавши руку, наступного ранку записувала в щоденнику: “Кінь — найпрекрасніше, що є у світі. Навіть важко передати, який красивий він у своєму русі! Ось летимо ми з ним через поле, лискуча грива полощеться на вітрі, і немає щасливіших від нас обох...”
Не відала школярка, що через деякий час братиме участь у спортивних змаганнях із виїзду та триборства, здобуде спеціальну освіту, а згодом, після переїзду батьків в Україну, і сама стане тренером підлітків. Як колись у далекому дитинстві, під час тренувань (уже в Суську) нерідко зупиняються неподалік автомашини, виходять із них молоді, старі — і довго дивляться на прудконогих вороних та карих, спостерігають за тим, як упевнено сидять у сідлі діти. Не один у душі заздрить юним, що бачать добрих коней не лише на екранах телевізорів, що мають чудову можливість спілкуватися з ними.
Чи вихор сидить у їхніх гривах?
Багатий світ тварин. Але коні... Це особлива сторінка в літописі всього живого не землі. Мало знайдеться людей, хто б байдуже пройшов повз красеня-скакуна, не помилувавшись грацією і пластикою, не поплескавши по спині, шиї, не розчесавши пальцями довгої гриви, не сказавши лагідного слова. Мало в кого не викличе бентеги й захоплення тихе кінське іржання на вранішній зорі, чвал квітучими луками, купання в ставу, швидка їзда на трійці з дзвіночками в зимову заметіль.
Коні — горді й надійні супутники наші на полі ратному та полі трудовому. Вслухаймося в історію і серед людських голосів неодмінно вловимо іржання буцефалів і росинантів. “Немає йому на землі рівної тварини”, — сказав про коня Олександр Купрін. Його вигнута спина наче спеціально створена для сідла, — читаю в одній із книг, — видовжена шия та плечі — для хомута, і лиш у нього в роті можливі вудила. Його ноги — для швидкого бігу, його копита — для підків, а його невтомність у роботі вища, ніж у такого богатиря, як слон. У коня чудова пам’ять на місця та предмети. Кому доводилось довіритися йому на нічних осінніх дорогах, де і вдень можна заблудитися, той назавжди залишить у своєму серці глибоку повагу до його мистецтва орієнтуватися: навіть коли нічого не видно — приведе додому. За тисячі років безвідмовної роботи кінь став символом працелюбства. Відпрацювавши годин п’ятнадцять на добу, він лишень трохи поспить (хоч стоячи!) і вхитряється пастися навіть на витоптаних пасовищах, де корови не можуть вгризти травинки. Невибаглива, довірлива тварина. І красива, сильна. “Ех, коні, коні, що за коні! Чи вихор сидить у ваших гривах?!” — вигукнув колись Микола Гоголь, і слова ті стали крилаті.
Про жодну тварину стільки пісень не склали, як про нього. Хто не пам’ятає “Розпрягайте, хлопці, коней”, “Ой коню мій, коню”, “Козак коня напував”, “Лугом іду, коня веду”?.. Читаємо про нього в романах, повістях. Згадаймо Холстоміра Льва Толстого, рожевого коня Сергія Єсеніна, гуцульського коника Михайла Коцюбинського... Згадаймо чеховського Іонича, котрий ділився з конем думками про життя, тільки йому звіряв своє горе та образу: не було в нього ближчої істоти на землі. Згадаймо Купріна: “...Справжнього шанувальника прекрасний вигляд коня, його могутнє іржання, поривний біг, чисте дихання, бадьорий запах будуть хвилювати й бентежити незмінно до глибокої старості, до смерті і, я думаю, що й після неї”.


То не господарство, де вороні плетуться втомленою риссю
Вірністю своєю людині приваблює кінь. Тим самим має віддячити йому людина. Чи ж віддячуємо? Сьогодні в господарствах усіх форм власності налічується близько 600 тисяч коней, тоді як кількість поголів’я в 90-х роках минулого століття становила майже 800 тисяч. Лише 110 мільйонів гривень (на 14% менше, ніж торік) виділено на розвиток галузі Державним бюджетом’2006. Мало відчутна державна підтримка конярства, у господарствах не вистачає обігових засобів, тож за тваринами немає належного догляду, не забезпечені вони вдосталь кормами, не ведеться племінної та селекційної роботи, бракує добротної лимарнообозної продукції... А кінь і сьогодні відіграє неабияку роль у житті людини, особливо на селі, яке що далі, то більше потерпає від дорожнечі палива.
На сумному сільському фоні вирізняються приватні конюшні та кінні заводи, а також кінні двори, що їх створюють лісівники. Один із таких діє в Клеванському лісгоспі Рівненського обласного управління лісового господарства при Суській мисливській дільниці, якою завідує досвідчений спеціаліст Руслан Купчик. Там я й познайомився з хазяйкою кінного двору Наталією Цвєтковою.
Але спершу — короткий екскурс у недалеке минуле. Коней клеванські лісівники розводили здавна — без них аж ніяк не обійтися на трелюванні деревини, не кажучи вже про перевезення дрібних вантажів. Коли ж підприємство очолив молодий підприємливий керівник Ігор Фізик, галуззю зайнялися по-серйозному.
— Буквально за кілька років капітально відремонтували конюшню, — розповідає Руслан Купчик. — Настелили асфальтні підлоги, вони тепліші за бетонні, та й не гниють, як дерев’яні. Навколишні піщані невгіддя перетворили на левади: навозили торфу, розрівняли, посіяли конюшину, люцерну. Тепер там вигулюємо молодняк. Для тварин вирощуємо овес, кожне лісництво за сезон заготовляє близько десяти тонн сіна. Неподалік обладнали конкурне поле, спорудили іподром, де проходять тренування, змагання, спортивні свята...
Зрозуміло, все те — від великої любові до коней, від захоплення кінним спортом директора лісгоспу. “Якби він не цікавився, нічого б не було”, — доводилося чути не від одного у Клевані, Суську. Любов та передалася всьому колективу підприємства. Будь-яка нарада на базі мисливської дільниці завершується тим, що лісники, єгері виводять коней. Кажуть: “Кожен наче залік складає, чи вміє сидіти в сідлі”. Попутно зазначу й таке: коли ж зібрання відбуваються в Клевані, після них учасники ідуть до спортивної зали грати у волейбол. Цей вид спорту — теж серед улюблених Ігоря Фізика. Дехто жартує: “Нам ще поталанило, що директор — не боксер”. Але то так, до слова.
Ігор Васильович і кадри відповідні підбирає — у нього особливе чуття на людей, відданих справі, закоханих у своє ремесло. Ось і Наталя Цвєткова — її директор переманив із Овруча Житомирської області, де працювала на митниці в службі ветеринарного контролю. Якимсь чином довідався, що знається на конях, має неабиякі організаторські здібності, а головне — бажання розвивати кінний спорт... Зустрілися, змалював перспективи — і погодилася перебратися в Суське, глибинку Рівненського району.


Кентаври XXI століття
Наталя знайомить зі своїм неспокійним господарством.
— Після школи я закінчила училище за спеціальністю тренер коней, — розповідає. — Батько був військовим, тож після чергового переїзду (вже в Білорусь) три роки працювала на Гомельському кінному заводі. Паралельно навчалася у Вітебській ветеринарній академії. Мріяла про самостійну роботу. Галузь знаю не за книжками, знаю, який це труд. Але так склалося, що довелося п’ять років працювати на митниці, поки не запропонували оце місце. Уже четвертий рік тут. Не шкодую...
Не шкодують і в лісгоспі, що запросили такого фахівця й організатора. Вирощують у господарстві не тільки робочих коней, а й племінних. Звичайно, то недешево обходиться, але свідомо йдуть на витрати. Сподіваються, що частково вкладені кошти повернуть — ось уже деякі лісгоспи, сільгосппідприємства цікавляться лошатами, орендують жеребців для покриття своїх кобил. Влаштовують за певну плату катання верхи, на санях, бричках — бажаючих відпочити серед чудової поліської природи дедалі більшає. І не тільки з Рівного — уже навіть із-за кордону приїздять. А ще коли завершать споруджувати триповерховий будинок “зеленого” туриста на європейський манер...
Однак було б несправедливо сприймати коня тільки з утилітарного погляду, беручи до уваги лиш вигоди та збитки. А споконвічна тяга сільського, та й міського підлітка до кінного спорту! А роль коня у духовному житті людини! Чи не обкрадаємо себе, обмеживши спілкування з тваринним світом кішками та собаками?.. Думав про це, ідучи разом з Наталею від коня до коня і слухаючи її захоплену розповідь про кожного.
— Ось юна представниця української верхової породи Америка — перше місце на відкритій першості Львова зайняла. Дмитро Тимощук на ній виступав — він теж тренер. Прекрасно бере висоту Венера. Сильна Венера. Взагалі, конкур — такий вид спорту, де беруть участь виключно сильні коні-стрибуни та сміливі вершники. А самі змагання із конкуру — і спорт, і свято одночасно. Це шоу, це феєрверк емоцій. Коли їх проводимо на своєму іподромі — яблуку ніде впасти, стільки глядачів. Коне-люди із древньогрецьких міфів називалися кентаврами — це якраз саме те, з чим можна порівняти коня й вершника на змаганнях із конкуру.
А ось моя любов, любов усього життя — Ровесник, — гладить гриву красеня. — Знаменитий орловський рисак, про якого кажуть: придатний “і в підводу, і під воєводу”. Он його сестричка Рівнина. Вони не створені спеціально для змагань, але стрибають чудово. Дуже добре діти на них виступають. І жоден парад без них не обходиться. Люблять, коли пишуть про них (сміється). Бачите, як до блокнота тягнуться... Усе навколо їм цікаво. Загляньте в їхні очі... Ці двоє — найдопитливіші коні. Та ще Хайрат — наш богатир торійської породи. Спеціально для директора лісгоспу знайшла його на одному з іподромів — солідні люди мають їздити на солідних конях. Якраз до виставки готуємо — має відбутися атестація племінного поголів’я. Торійцями плануємо покрити і робочих кобил у лісництвах — вони добре працюють на лісозаготівлях... Представник ще однієї породи — англо-латвійської — Недіне. Дуже любить дітей, із задоволенням слухається їх. До речі, у нас займається багато хлопчиків та дівчаток із навколишніх сіл: Клевані, Рівного. З обласного центру, що цікаво, найбільше. Навіть спеціально маршрутка звідти до Суська ходить...
v v v
Так, до безтями закохані в коней юні поліщуки, яким дорослі пішли назустріч, подавши вуздечку, допомігши осідлати вороних і побажавши щасливої дороги. Прагнучи відродити добру славу коня, у лісгоспі створили кінноспортивну школу, де діти мають змогу займатися спортом, який розвиває силу та спритність, мужність і витримку.
— Таким чином змалку виховуються любов та повага до прудконогого друга, — роздумує вголос хазяйка кінного двору. — Діти вчаться триматись у сідлі, запрягати, лагодити збрую... Для них і в конюшні чимало справ: почистити приміщення, розчесати улюбленця або накосити для нього трави на бережку... Як жодна інша спортивна школа, кінна виробляє навички селянської праці. Спорт допомагає школярам правильно розподіляти вільний час, скрізь устигати, все вміти. Без кінних запрягів, у яких виявляють свої вміння і спритність молоді вихованці сільської школи спортивної верхової їзди, не обходяться нині жодні свята.
Ви уявляєте ті свята, ті паради?..
Уявляю... Уявляю всю ту красу, коли слідом за трійкою білосніжних коней, запряжених у бричку, помчить колона вершників у малинових рединготах і білих бриджах. А на чолі — Наталія Цвєткова та Ігор Фізик, організатори і натхненники незвичайної школи, яка допомагає перебудувати, зробити змістовнішим, багатшим духовне й культурне життя поліської глибинки, зміцнити органічну єдність людини та природи.
Дитинству потрібний його рожевий кінь. Нехай на ньому в’їжджають хлопчики й дівчатка у юність, дорослість. В’їжджають добрішими, мужнішими, чистішими душею.

Інтерв'ю
Горіхівництво залишається чи не найприбутковішим напрямком садівництва
Цікавість до горіхівництва як до прибуткового бізнесу зростає. Про особливості цього сегменту розповідає директор Інституту горіхоплідних культур Віталій Радько.     
Зовсім недавно в Української зернової асоціації з'явився новий керівник - Микола Горбачьов. Ми поговорили з ним про проблеми, які хвилюють УЗА, прогнози на нинішній сезон і особисте бачення бізнес

1
0