Спецможливості
Технології

Не такий страшний лейкоз,n як про нього кажуть

15.07.2008
135
Не такий страшний лейкоз,n як про нього кажуть фото, ілюстрація
Сьогодні в засобах масової інформації про ВЛВРХ часто поширюють недостовірну, неперевірену і навіть панічну інформацію. Особливо страждає від некваліфікованого ветеринарного обслуговування приватний сектор, а це 3/4 дійної череди України

У вас немає ВЛВРХ?
Тоді ми йдемо до вас
Спосіб лікування корів, інфікованих вірусом лейкозу великої рогатої худоби (ВЛВРХ) у сучасних ескулапів у ветеринарних мундирах один — здавання на м’ясо, навіть якщо точність діагностики у самих фахівців викликає сумнів. Немає корів — немає проблем.
Нещодавно опубліковано інформацію московських і краснодарських учених щодо лейкозу великої рогатої худоби. Автори, зокрема, стверджують, що у м’ясі й молоці хворих на лейкоз корів вища концентрація метаболітів, які сприяють канцерогенезові, що, звичайно, позначається на здоров’ї людей. Якщо з першою частиною речення ще можна погодитися, то друга викликає подив, тому що не підтверджена науковими викладеннями.
Лейкоз, на думку російських учених, спричинює зниження продуктивності худоби і її загибель, погіршення якості продукції, небезпеку зараження людей. На сьогодні дійна череда Півдня Росії наполовину уражена лейкозом, а в окремих господарствах захворюваність сягає 90–95%. Вірус має подібність із вірусом лімфолейкозу людини, СНІД і деяких інших захворювань. Найбільшу небезпеку являє провірусна ДНК, яка не руйнується під час термічної обробки молока й м’яса.
Якщо вірити цій та іншим лейкозним “страшилкам”, то тваринників і фахівців із 30-річним стажем безпосередньої роботи з худобою вже не повинно бути серед живих. Рак крові й щось схоже на СНІД десятки років ходять за ними по п’ятах, а метаболіти в молоці заражених корів мали б геть добити ослаблених у боротьбі з лейкозом ветеринарів.
На щастя, чутки про “людожерство” ВЛВРХ, як кажуть в Одесі, сильно перебільшені. До честі для вірусів — вони однолюби або, кажучи по-науковому, мають високу специфічність щодо хазяїна. Приміром, можливість заразити корову людським СНІДом так само неймовірна, як людині “підхопити” ВЛВРХ.
Твердження про загибель, утрату продуктивності інфікованими тваринами і погіршення якості їхнього молока не відповідає дійсності. Насправді хворих тварин із запущеним лейкозом виявляють відносно небагато — 0–7%, інші вірусоносії можуть тривалий час або довічно нічим не виявляти ознак зараженості. Не в інтересах вірусу швидко розправлятися зі своїм хазяїном.
Проста пастеризація молока (півгодини за температури 63°С або 40 сек за 74°С) вбиває вірус лейкозу (навіть незважаючи на його подібність до вірусу СНІДу і наявність провірусної ДНК), а заодно й збудників черевного тифу, паратифу, туберкульозу.
ВЛВРХ не любить прямого сонячного світла й УФ-випромінення (загибель за 4 години і 30 хв, відповідно). Навіть розведення спирту до 2% убиває вірус за чотири години. А от у рідкому азоті лімфоцити з провірусною ДНК зберігають інфекційність протягом кількох років. Ще для цього різновиду ретровірусів характерні низька заразливість і висока резистентність макроорганізму стосовно вірусу.
Самі вірусоносії набувають імунітету до збудника захворювання, тому в клінічній формі хворіють рідко (близько 10%). На сторожі живого організму стоїть імунна система — головний гарант його безхмарного існування. Збій в імунній системі інфікованого ВЛВРХ організму іноді (7–10%) призводить до персистентного лімфоцитозу з пухлинним проявом (клініко-гематологічна стадія).
 Абсолютно стійких тварин до лейкозу немає. Якщо в навколишньому середовищі існує джерело інфекції, зараження тварини — лише справа часу й сприятливих умов для зараження. Як свідчить ветеринарна мудрість, лейкозу немає там, де його не шукають.


Орел не ловить мух
Коли нашими лейкозними проблемами ділишся зі скотарями з Європи і країн Північної Америки, вони знизують плечима й не розуміють причин нашої екзальтованості з цього приводу.
Сучасні ковбої, як і їхні предки, все життя жили з худобою і про нинішні новомодні хвороби чути не хочуть. На їхню думку, у корів, особливо молочних, є по-справжньому серйозні захворювання, в тому числі небезпечні для людини. Але ганятися за кожним вірусом: грипу, паратифу, діареї, пневмонії, ринотрахеїту, везикулярного стоматиту й інших — справжній ковбой не буде. Він просто здасть інфіковану групу тварин на м’ясо і попрямує в банк за матеріальною компенсацією. Європейський спосіб “боротьби” з інфекцією у наших умовах означатиме зникнення залишків великого рогатого поголів’я без усякої компенсації від байдужої держави. Тим часом, нескладні організаційні заходи, проведені разом з ветеринарною службою, можуть помітно поліпшити лейкозну ситуацію на фермі й навіть за три-п’ять років позбавити заражене поголів’я від ВЛВРХ .
На бойнях США в 1964 році виявили лише 1,7 випадка клінічного прояву лейкозу (лімфосаркоми) на 10000 забитих голів. У СРСР цей показник у 1979 і 1981 рр. становив 52,4 і 58 голів, відповідно, у Східній Німеччині в 1985 році — 248 хворих тварин. У сучасній Росії частка лейкозу в структурі інфекційних захворювань із 1994 по 2002 рр. зросла з 21,7 до 53 % і торік становила 62,7%.


Бити чи не бити?
Чи такий страшний вірус лейкозу, як про нього іноді розповідають? Чи варто наслідувати “забійним” методам боротьби з лейкозом за прикладом європейських країн? Автори звикли довіряти фактам, а вони такі.
1. Незважаючи на численні дослідження лейкозу в багатьох країнах світу, на сьогодні не виявлено залежності між захворюваністю тварин і людей. Головне, за всю історію — від виявлення вірусу лейкозу (з 1903 р.) і по сьогодні — не зафіксовано жодного випадку, коли б інфекція якось проявила себе стосовно людини. Ніхто зі скотарів світу (включаючи авторів цих рядків) не занедужав на коров’ячий лейкоз, хоча постійно контактуємо з вірусом на фермі.
2. Будь-яку тварину і людину оточує безліч різновидів грибів, мікроорганізмів і вірусів. Віруси всюдисущі, здатні вражати всі форми рослинного й тваринного життя на Землі. Зазвичай, макроорганізм живе в злагоді з цим мікросвітом дрібних живих істот, частина з яких ще може бути невідома. Вони беруть участь у травленні, конкурують між собою, поділяються, постійно мутують. Живуть своїм насиченим життям.
Ця біосистема, як водиться, урівноважена й відрегульована природою. “Поганий” вірус може виконувати благодійну для людини місію, коли як бактеріофаг “патрає” хвороботворні бактерії. Спроби “стерилізувати” організм від “поганих” мікроорганізмів так само смішні, як ліквідація в інтересах людини всіх комарів, мишей і горобців. На місце “поганих” мікроорганізмів можуть прийти ще небезпечніші й зліші.
За однією з версій, ВЛВРХ є лише ініціатором хвороби. У патологічному матеріалі від хворих на ВЛВРХ часто виявляють віруси інфекційного ринотрахеїту, парагрипу, діареї та інші асоціації з 2–4 вірусів. Побратими — коканцерогени — саме й доводять до сумного кінця уражену лейкозом тварину.
3. В інтересах науки спробувати зрозуміти причину збою звичного існування мікросвіту корови. Заразившись один раз ВЛВРХ, тварини залишаються інфікованими на багато років або довічно. Чому “білі й пухнасті” віруси (leukos — грецьк. — білий), що мирно співіснують у зараженому організмі, раптом починають “рвати” лімфоїдну тканину тварини, а та реагує запаленням лімфовузлів і селезінки, викидом у кров великого числа клітин-захисниць — лейкоцитів? Що такого екстраординарного відбувається в організмі й чим спровоковано цей клітинний переполох?
Чому доросле поголів’я в 9 і 12 років стійкіше до лейкозу (інфікованість — 5,3 і 2,6 %, відповідно) порівняно з три-п’ятирічними тваринами (21–18,4%)?
Очевидно, інфекціоністи дотепер не знають відповіді на ці й інші запитання, страхають людей і про всяк випадок виносять вирок зараженому поголів’ю.


Dura necessitas — розуму не вимагає
ВЛВРХ не являє прямої загрози для людини і створює лише економічну проблему в зв’язку з потребою оздоровлення поголів’я. Щоб не позбавитися значної частини поголів’я великої рогатої худоби напередодні входження в загальноєвропейський ринок, треба провести оздоровлення тварин від лейкозу.
Та ситуація, в якій опинилося поголів’я великої рогатої худоби в країнах колишнього Союзу (в тому числі й щодо лейкозу), віддзеркалює стан сільського господарства в цілому. За великим рахунком лейкоз (як і туберкульоз) — це захворювання бідних. Легко боротися з захворюванням “по-європейскому”, коли є можливість замінити заражену череду на “чисту”. Одержати компенсацію й страховку за біду, що спіткала скотаря.
Вибракування інфікованої череди великого розуму не вимагає. Це усього лише Dura necessitas (лат.) — жорстока необхідність для благополучного європейського фермерства. Шлях для багатих і ледачих. А от оздоровити за кілька років череду і не втратити поголів'я, такий підхід дорогого коштує і може бути названий державним.


 Про методи діагностики, профілактики та лікування лейкозу великої рогатої худоби читайте у наступному числі журналу “Пропозиція” .


В. Мадисон,
канд. біол. наук
Л. Мадисон,
докторант НАУ

Інтерв'ю
Валентина Болоховська, лауреат Державної премі України в галузі науки й техніки, один із засновників "БТУ-Центр"
«БТУ-Центр» — один із найвідоміших в Ук­раїні вітчиз­ня­них ви­роб­ників біологічних про­дук­тів для сільсько­го гос­по­дар­ст­ва. Ком­панія пра­цює з 1999 ро­ку, й звідтоді на ри­нок ви­ве­де­но чи
Державна продовольчо-зернова корпорація України (ДПЗКУ) – єдиний державний оператор зернового ринку України, лідер у сфері зберігання, переробки та експорту зернових і продуктів їх переробки. Про

1
0