Спецможливості
Агробізнес

Ідемо за оленями

05.06.2008
169
Ідемо за оленями фото, ілюстрація
Унікальну ферму створили ентузіасти з Баранівського району. Нинішня їхня турбота — нарощення поголів’я, охорона живої плямистої легенди від тих, хто дивиться на лісових красенів лише як на шматок м’яса для вгамування плоті.

Жива корона
Спершу ми почули характерний стук об відро, а пройшовши ще кілька десятків метрів, зупинилися, вражені побаченим. Стадо оленів ішло за чоловіком, який розсипав із відра якусь зерносуміш. Одні, побачивши нас, застигли на місці, нашорошивши вуха, інші, не звернувши на ”гостей” анінайменшої уваги, продовжували підбирати корм. Щонайперше впадає в око гілляста корона самців — їхня краса та гордість, потім погляд зупиняється на милих тонконогих створіннячках з маленькими мордочками, віку їм, з усього видно, місяць-другий... Знайомимося з чарівником, за яким буквально ходять плямисті звірі.


Станіслав Свинцицький — пастух.


— О, вони мене ліпше слухаються, ніж діти. Син мене так не слухається, — сміється.
Поруч з оленями Станіслав 11 років. Почергово то він, то інші два пастухи і ночують на цій незвичайній фермі серед лісу, “бо прийдуть браконьєри — вилуплять усіх до останньої голови”. З ранньої весни до пізньої осені пасуть звірів.
— Буває, вранці вигнав, а ввечері не можу загнати до вольєру, — розповідає він. — У таких випадках калатаю у дзвін — кулею злітаються. Дуже швидко прихиляються до людини. Впізнають за голосом, ходою, запахом одежі, беруть їжу з рук. Прийде свіжий чоловік — уже чують. І навіть чують, чи хороша то людина. Що їдять? Усе люблять. Особливо — верес. Охоче поїдають листя береста, клена, вільхи, верби, лісової яблуні, хвою сосни, не відмовляються й від буряків, кукурудзи, жита, пшениці. Насиплю вівса — теж не залишать ані зернини. Як кури. Геть з дому гарбузи вожу — на ту весну і в лісі їх посіємо. Просто із зернятами поїдають. Воду п’ють із річечки, — продовжує Станіслав Аполлінарійович. — Вона частково і через вольєр тече. Обгородили 56 гектарів — вважайте, півкварталу лісу. Тут і кормосховище, і годівниці, і спостережна вишка, і спеціальне укриття від негоди взимку. Передбачили тренувальні майданчики: невдовзі після того, як самка отелиться, проганяємо молодняк, аби знали ворота. На сьогодні утримуємо 40 голів, із них 12 цьогорічних теляток. Ще не визначив, скільки самців і самок. Із старших маємо трьох рогачів п’ятирічного віку і чотири — однорічного. Аби обновити кров, обміняли пару на Вінниччині. На жаль, самку стадо чомусь не прийняло — вона самітно ходить у лісі. А от самець підійшов. Щоправда, цієї осені ще не “грав”, але наступної вже “гратиме”, тож увіллється свіжа кров...


Пастух захоплено розповідав про те, для чого слугує оленю жива корона — роги,  — як реве він у період гону, про жорстокі бої між дорослими самцями за територію і самок, про ритуальні ігри бійців... Надзвичайно багато цікавої інформації дізналися ми про “квітку-оленя” — так перекладається назва плямистого велетня з мови одного з народів Далекого Сходу. Та журнальна площа обмежена, і ми змушені детальну розповідь про цю надзвичайну тварину трохи відкласти. А поки що зупинимося на деяких аспектах розведення оленів та збагачення красенями лісової фауни.


Не “берестовим хлібом” єдиним…


Батьківщина плямистого оленя — Далекий Схід. У середині XIX століття він був одним із найчисленніших копитних Примор’я. Проте надмірний промисел поставив його на межу виживання. Відомий учений і знавець тварини Менард 1930 року писав: “Збіжить ще кілька десятків років, і останні залишки дуже цінного звіра назавжди зникнуть з лиця землі”. На щастя, такого не сталось. Оленя взяли під охорону в природному ареалі й почали розселяти в інші регіони. З 1937 року його акліматизували в Україні: спершу в заповідниках, а потім і в мисливських господарствах. Упродовж минулого століття випустили понад тисячу голів, їх брали або безпосередньо з Далекого Сходу, або розселяли з області в область.
У Баранівському районі олені з’явилися 1985 року — з ініціативи тодішнього директора місцевого держлісгоспу, а пізніше міністра лісового господарства Валерія Самоплавського. Саме він знайшов молодого єгеря-ентузіаста Бориса Яременка, якому доручив керувати мисливським господарством “Зарічанське”. Першу партію — 14 крихіток одно-десятиденного віку — завезли із заповідника “Асканія-Нова”. Два місяці випоювали коров’ячим молоком. Потім були друга, третя партії... Але не судилося Борису втілити в життя давню мрію — він був у віці Ісуса Христа, коли в січні 1993-го його у Довбиському лісництві знайшла браконьєрська куля. Колеги поклялися не дати загинути добрій справі.
Згодом державне мисливське господарство (ДМГ) назвали “Яременківським”. Ферма розширювалася.
— Поставили за мету одержання пантокрину з незакостенілих молодих рогів-пантів, — згадує головний мисливствознавець Олександр Лободзинський. — Цей лікарський препарат — надзвичайно цінний тонізуючий засіб, який застосовують для лікування різних хвороб. Уже почали зрізати роги, консервувати за науковою технологією. А от зі збутом — затримка. Як з'ясувалося, вітчизняним фармацевтам ліпше завозити заморський пантокрин, аніж виготовляти свій. Півтора року тримав роги, поки не збув приватним фармацевтам. Так і відмовилися від задуму. До цього спонукало й те, що не всі звірі витримують стрес, коли їх ставлять за панторізальний верстат. Та й якщо розгорнути справу на промисловій основі, кількість самців має становити не менше сотні голів. Отож узяли курс на відтворення поголів’я — уже з метою збагачення лісових угідь на лісову фауну. Наприкінці 90-х гостро постала проблема коштів — бюджетне фінансування майже припинилося. Довелося реконструювати ДМГ: згідно з наказом Держкомлісгоспу, на базі його та місцевого держлісгоспу утворилася нова структура — Баранівське держлісомисливське господарство (ДЛМГ), біля керма якого став мудрий, підприємливий керівник Анатолій Остудімов. Він так організував роботу, що вже через півтора року (у грудні 2000-го) Держкомлісгосп визнав ДЛМГ базовим для опрацювання сучасних методів ведення мисливського господарства на науковій основі та розведення оленя плямистого з метою подальшого відловлювання і розселення в угіддя. На сьогодні, згідно з останнім обліком тварин, у борах та дібровах водиться понад півсотні лосів, півтисячі козуль, 120 голів дикого кабана, 100 — оленя благородного. Що стосується оленя плямистого, то вже й за межами вольєра добре почуваються 30 красенів. Порівняно з 1999 роком, кількість звірів, особливо парнокопитних, різко зросла. Цьому сприяли насамперед заборона полювання у попередні два роки, а також чітко налагоджена підгодівля взимку. Лише в поточному році для представників дикої фауни припасли 17 т сіна, 65 т зерновідходів, 40 т зерна, 9 тис. шт. віників кропиви і 2 тис. — зернових, десятки тонн зерна і качанів кукурудзи, буряків. Навесні заклали 14 га кормових полів — посіви залишили на пні. Не тільки ж “берестовим, осиковим, вільховим хлібом” живитися тваринам! У зелених масивах побудували для них 23 комплексних підгодівельних майданчики, 6 кормосховищ, виставили 230 годівниць і стільки ж солонців. Грамотно здійснені ці та інші біотехнічні заходи сприяли підвищенню продуктивності угідь, досягненню високої щільності дичини в них. Сприяла цьому, безперечно, і боротьба з браконьєрством.


“Побачив звірка — і ноги затремтіли”


Так образно сказав Олександр Лободзинський про тих, хто йде до лісу з однією метою: вбити тварину. Таких, на жаль, не меншає. Браконьєр стає дедалі нахабнішим, хтивішим. А от коло справжніх поціновувачів природи, безкорисливих патріотів звужується.
— Оленячу ферму розміщено на території Явненського лісництва, — розповів Анатолій Остудімов. — За п’ять років, відколи я директором у ДЛМГ, тут уже третій лісничий. Нарешті прийшла людина, яка по-справжньому дбає про тварин, яка їх “знає в обличчя”. Це Олександр Каленюк, який раніше працював майстром лісу. За якийсь рік зробив стільки, скільки попередники не зробили за чотири. Головне — вперше одержано приплід оленів у 12 голів. Звірам добре, ситно — то й результати добрі. На жаль, не відчуваємо бодай зацікавленості, не кажучи вже про якусь допомогу фермі, з боку жителів поблизьких сіл — Явного, Ялишева, Лісового... Села ще живі, але нікого не допросишся віника для оленя заготовити. За плату, звісно. Лісорубів з Баранівки доводиться возити — з тутешніх ніхто не погоджується на жодну роботу. Хоча середня зарплата в держлісгоспі 560 гривень. Село спивається, деградує. Тримаються за рахунок корів. А ще… назбирає дядько грибів, винесе на трасу, продасть — і має гривні на пляшку-другу. Взимку віниками чи мітлами торгують. Зароблене переважно йде на ту ж оковиту. Про які моральні цінності, про яку екологію можна вести мову?..
Гірко слухати слова директора. Лісова ферма живе ентузіазмом її творців, і ентузіазм той не може не захоплювати — такі справи без любові безмежної і уявити важко. Та скільки можна протриматися на ентузіазмі, коли в державі навіть законодавча база не на користь таким ось фанатикам, як у Баранівці? Усяка нечисть полізла до лісу і відчуває себе на височині становища, царем природи. Я б назвав їх швидше “цапами” в природі, але що з того зміниться? Держлісмисливгосп, окрім мисливствознавців, має 7 єгерів, утримує власним коштом міліціонера, питання охорони фауни належить до обов’язків усієї лісової охорони — сил, здавалося б, чимало. І водночас їх дуже небагато, аби протистояти любителям легкої наживи з нарізною зброєю в руках, за кермом суперавто, а то й гелікоптера. Проводять рейди, складають протоколи, а  ті осідають десь у судових інстанціях під сукном стосами.


— Суди необ’єктивно, поверхово підходять до розгляду справ про порушення правил і термінів полювання, — говорить Анатолій Олександрович. — Не дотримуються строків розгляду, не запрошують до суду свідків та посадових осіб, які складали протоколи, своєчасно не надсилають нам результатів розгляду справ… От і не притягують до передбаченої законодавством відповідальності злісних браконьєрів, от і процвітає браконьєрство.
...Прощаємося з диво-фермою. Пастух Станіслав Свинцицький б’є у дзвін, олені дружно піднімають голови від землі, де ще знаходять сяку-таку пашу, і так само дружно кидаються на його голос. Для них то радісні звуки: годуватимуть. Для них і найгіркіша осикова кора нині — найсолодший пряник. А мені в тому дзвоні вчувається інший мотив — тривожний: лише у вольєрі сьогодні можуть почуватися безпечно лісові красені з гіллястими кронами.



 М. Пуговиця,
Житомирська область

Інтерв'ю
Ів Піке, керівник підрозділу Crop Science ком­панії «Байєр» в Ук­раїні
З бе­рез­ня цьо­го ро­ку підрозділ Crop Science ком­панії «Байєр» в Ук­раїні очо­лив Ів Піке. За до­волі ко­рот­кий час він уже встиг відвіда­ти прак­тич­но всі регіо­ни Ук­раїни та оз­най­о­ми­ти­ся
Зовсім недавно в Української зернової асоціації з'явився новий керівник - Микола Горбачьов. Ми поговорили з ним про проблеми, які хвилюють УЗА, прогнози на нинішній сезон і особисте бачення бізнес

1
0