Спецможливості
Статті

Гупали яблука в груди садка

05.06.2008
124
Гупали яблука в груди садка фото, ілюстрація
Гупали яблука в груди садка

“Сад — це Храм квітів, де кожна квітка складає молитви Сонцю, Дощу й Землі. Сад — це єдиний у світі Храм, куди злітаються соловейки, щоб співати всеношну, коли сплять мама, тато і я”, — написала поетеса Галина Кирпа.
Неможливо уявити нашу Україну без садів. Прекрасно ростуть на ній плодові, ягідні культури. За природним потенціалом для розвитку промислового садівництва країна значно перевищує усі сусідні держави. Та от яблук (за медичної норми на одну людину 60 кілограмів на рік) виробляємо... трохи більше 10. У Західній Європі річний рівень споживання плодів і ягід сягає 150 кілограмів, а в нас цей показник останніми роками не перевищує тридцяти. Там збирають по 400–600 центнерів плодово-ягідних з гектара, у нас після 1990 року середня врожайність не досягала рівня й 30 центнерів. Нещодавно мені довелося побувати в Угорщині. Найбільше, що вразило, — дуже велика кількість молодих плодових насаджень. Сади яблуневі, вишневі, сливові. Навіть бузинові! “А чому б і ні? — не розуміли здивування гостя господарі. — Бузина — то цілюща лікарська рослина, то сировина для чудового вина, то природний барвник...” У сусідньому Закарпатті ж, яке свого часу теж славилося фруктами та ягодами, якщо й траплялися обіруч траси сади, то старі і недоглянуті. А на ринках яблука — як не угорські, то польські. У занедбаному стані садівництво всієї нашої держави. Серед багатьох причин чи не найголовніша — відставання основи основ галузі — розсадництва. Про нього й поговоримо на прикладі господарства, яке зуміло утримати провідну роль у вітчизняному плодівництві та ягідництві.

Уздовж доріг — не лопухи, а троянди
Кожна сотка земля — доглянута. Якщо то чорний пар, то він справді чорний: не побачити і бур’янини... Міжряддя у садах старанно оброблені, пристовбурні кола — без лободи та берізки... Справно працює зрошувальна система: на поливі — дві третини орної землі... Завжди готова до роботи техніка: парк сільгоспмашин постійно оновлюється, на кожного механізатора припадає по два трактори. Усі трактористи, комбайнери — із середньою спеціальною освітою... Скрізь порядок, чистота. І краса: навіть уздовж польових доріг подорожнього вітають не будяки та лопухи, а троянди...
Робітники не пригадують такого, щоб хоч раз трапилася затримка з видачею заробітної плати. Вона немала: у середньому за місяць на працюючого виходить уже понад 400 гривень… Рентабельність господарства упродовж років не опускається нижче 150 відсотків. Торік становила 229,4 відсотка… Щомісяця доплачують до пенсії колишнім працівникам по 60 гривень. Безкоштовно або за символічною ціною відпускають їм борошно, крупи, олію, овочі тощо. Допомагають продуктами харчування лікарням, будинкам престарілих, дитячим установам, практично утримують школу-інтернат, де виховується близько двохсот знедолених сиріт…
Не будемо далі інтригувати читача, викликаючи в нього цілком закономірне питання: чи можливе таке сьогодні, коли скрізь і всюди зустрічаємося з фактами руїни та запустіння? Відповідаємо: можливе. Перераховане вище — то лише дещиця здобутків невеликого степового господарства в самому центрі України. Адреса його: Новоукраїнка Кіровоградської області. Відкрите акціонерне товариство “Новоукраїнський”.
Колись то був радгосп, спеціалізувався на плодорозсадництві. Цей профіль і нині залишається головним, хоч паралельно у невеликих обсягах займаються зерновими, технічними культурами, овочами, тваринництвом. 1980 року очолити господарство (хоча б тимчасово) запропонували колишньому партійному керівникові Новоукраїнського району Анатолію Литвину, котрий після перенесеного інфаркту вже не міг повернутися на попереднє місце роботи. Не знав-не відав тоді, що “тимчасовість” плавно перейде у постійність, що серцем і душею прикипить до нової справи, а згодом упевнено проведе корабель крізь бурі та шторми стихійного ринку, вивівши його на флагманські позиції в державі.
Починав з вивчення передового досвіду. “Скрізь в Україні, де можна було чомусь навчитись, я побував”, — скаже нам. Формував колектив однодумців, усі разом жадібно всотували новинки науки та практики, впроваджували їх у себе. Через півтора року про непомітний раніше радгосп заговорили в республіці, тодішньому Союзі. Націленість на передове, вміння бачити перспективу, не губитися, на ходу перебудовуватися допомогли знайти себе в нових умовах, коли з народженням молодої незалежної країни багато інших господарств не змогли забезпечити собі навіть елементарного виживання.

“То “єгипетська” праця”
— Ми звернули увагу на європейські технології плодових, особливо голландську, німецьку, польську, — розповідає Анатолій Миколайович. — Поставили чітку мету — впровадити такі в себе, зокрема перейти на нову технологію посадки садів інтенсивного типу. 1997 року закупили слаборослі підщепи в Голландії, заклали маточники — і на цій основі почали розвиватися. Нині маємо підщепи, які користуються неабияким попитом не лише в нас, а й за кордоном. Це М-9, ММ-106, червонолиста пародиска Будаговського — саме на них базуються сорти яблунь. Паралельно взяли курс на докорінне поліпшення агротехніки, підвищення культури землеробства, розширення сортименту. Вирощуємо до 80 сортів різних плодових і ягідних культур. У нас кліматичні умови такі, що дають можливість одержувати міцний сформований посадковий матеріал, який придатний майже для всіх регіонів країни. За рік готуємо на продаж до 400 тисяч стандартних саджанців.
Наприклад, яблуні на підщепі М-9: Флоріна, Голден Делішес, Кальвіль, Краснокутський, Ліберті, Росавка… Це — еліта. А ще ж є масові: Джонатан, Симиренківець, Слава переможцям, Папіровка, Айдадер… Еліта груші — Конференція, Говерла, Яблунівська, Кучерянка, Малівчанка… Є також абрикоси, сливи, вишні. Навіть маємо еліту серед сортів черешні — Ніжність, Романтика, Валерій Чкалов, Генеральська, Драгана Жовка, Присадибна, Рубінова рання…
Від себе наведемо такий факт. На Херсонщині відомий радгосп-агрофірму “Білозерський” очолює Віктор Сілецький — визнаний авторитет серед садівників і виноградарів. Він підтримує ділові зв’язки з колегами усієї Європи, може купити посадковий матеріал будь-де. Та коли закладав новий інтенсивний сад на 38 гектарах, перевагу надав саджанцям саме з “Новоукраїнського”. І не прогадав: на четвертий рік після посадки сад видав з кожного гектара по 620 центнерів яблук. Показник — на рівні кращих закордонних.
Нині в плодорозсаднику завершують закладання помологічного маточного саду. Уже заклали маточники слаборослих підщеп, а також троянд, створюють маточники яблунь, черешень, вишень, слив, абрикос, інших плодових, які вирощують в Україні, — усього майже 90 сортів. То буде солідна основа, яка дасть можливість нарощувати темпи і стабільно працювати протягом найближчих 10–15 років. Цикл виробництва — замкнений: самі заготовляють насіння, плекають сіянці, створюють маточні насадження. Постійно вдосконалюють технологію догляду за саджанцями, сіянцями, окулянтами. Керівник колективу пишається кадрами спеціалістів, робітників. “Розсадництво — то “єгипетська праця”, — каже. — Важка, виснажлива. Тому низько треба вклонитися всім, хто тут трудиться”. Називає агрономів Миколу Гудаліна та Дмитра Горбатенка, інженера Віктора Цьому, бухгалтерів Світлану Савенко, Людмилу Череватенко, Людмилу Гавриш, механізаторів Миколу Горійчука, Василя Гудовича, Віктора Бубнова. “А що стосується жіночок, котрі з ранньої весни до пізньої осені зайняті вирощуванням саджанців, то їх усіх треба назвати. Працюють не покладаючи рук”.
Можна розповідати й розповідати про дружну сім’ю “Новоукраїнського”. Одне те, що за їхньою продукцією уже їдуть покупці з Білорусі, Литви, Росії, цікавиться нею навіть Голландія, — говорить багато. Але не лише нотки гордості за плоди своєї праці вловлювали ми в словах керівників, спеціалістів господарства. Звучали й досить тривожні ноти, невеселі роздуми про сумну долю галузі в Україні, про занепад розсадництва, без якого не відродити садівництва та ягідництва. Таких плодорозсадників, як у Новоукраїнці, залишилося в Україні одиниці. Вони, звісно, погоди в масштабах усієї країни не зроблять. Та й коли б ще підтримку відповідну мали… Про це та інше — далі.
Де соловейкам співати всеношну?
— У тому, що плодорозсадництво — основа розвитку садівництва, сумніву немає, — розповідає голова правління ВАТ Анатолій Литвин. — Але і перше, і друге в державі, по суті, загинули. Ті колективи, які ще тримаються на плаву, борсаються у власному соку. Кожен зі своєї дзвіниці вирішує, наприклад, питання вибору технології вирощування слаборослої насіннєвої підщепи. Маємо цілий ряд наукових установ, лише галузевих інститутів уже десь сім, та що з того? Мусимо наймати транспорт і везти людей за наукою до Польщі. Звідти ж і Віктор Сілецький запрошує спеціалістів, котрі б сформували в Білозерці новий сад, який би давав віддачу вже через два-три роки. А де свої фахівці? Наукові установи для того й створювалися, щоб передавати виробництву нове, передове. Працюючи наосліп, без чітких рекомендацій, ми втрачаємо час. Європа перегнала нас і стрімко просувається вперед. А ми продовжуємо плентатися у хвості. І їсти чужі яблука.
Основою плодорозсадництва є маточні насадження. Закласти їх можна лише із супер-супереліти, яку повинні нам дати, вірніше, продати, ті ж наукові установи. Але в країні перестали функціонувати майже всі комплекси з оздоровлення садивного матеріалу — цим практично ліквідували виробництво супер-супереліти. Треба заново створювати систему, налагоджувати тестування й оздоровлення рослин, безперервний державний контроль за станом маточників і розсадників, своєчасно вибраковувати хворі рослини. Коли дочекаємося наукового вирішення проблеми? Та й чи взагалі дочекаємося? А не маючи маточників потрібних підщеп, не зможемо розвивати плодорозсадництво, відтак і садівництво.
— Підемо далі, — продовжує Анатолій Миколайович. — Ми трохи перейняли передові технології вирощування саджанців яблуні, а груші, сливи, черешні?.. Західні сусіди вже давно займаються ними на слаборослих підщепах, забезпечують максимальну щільність посадки до 3 тисяч рослин на гектарі, у нас же досі висаджуються в межах 750... З деякою ностальгією згадуємо старі добрі часи, коли в республіці виходило чимало друкованої продукції з питань розвитку галузі. Коли директором Інституту садівництва працював Володимир Майдебура, видавалося п’ять фундаментальних журналів, які висвітлювали проблеми кісточкових, зерняткових культур, ягідників, детально описували технологію. Де сьогодні ознайомитися з елементами суперінтенсивних технологій садівникові, фермерові? Раніше хоч скликалися науково-практичні конференції, семінари… Тепер, видно, не до того Міністерству аграрної політики.
Роками не спадає гострота фінансового питання. Добра справа — відрахування одновідсоткового збору від продажу алкогольної продукції на розвиток виноградарства, садівництва, хмелярства. Але механізм оплати з того збору як слід не відпрацьований, тому мусимо місяцями вибивати з багатьох господарств наші законні гроші за поставлений посадковий матеріал. Навіть в “Економічній класифікації видатків бюджету” немає пункту щодо погашення заборгованості з одновідсоткового збору! З областей кошти масово не надходять до нас — мов крізь землю провалюються. Працюємо на збиток собі. А можна було б організувати роботу, як за кордоном, — через систему бірж. Тоді б ми не шукали покупців, не “виривали” з клієнтів борги. Тоді б ми займалися тим, чим належить — вирощуванням саджанців. До того ж, під замовлення, а не так, як сьогодні, коли працюємо майже наосліп.
Давно йдеться про те, щоб виділити в державі 5–6 базових господарств, які б виробляли посадковий матеріал для перспективних у галузі інтенсивних садів. Вкласти у них кошти, допомогти у забезпеченні технікою, навіть зробити держзамовлення від імені Укрсадвинпрому на певну кількість саджанців. І сказати: тільки європейська технологія, тільки передова технологія! І господарства забезпечили б таку технологію, дали б кінцеву продукцію не гіршу, ніж голландська чи польська. Але коли дочекаємося того свята у нашому саду?
Непокоїть нас розробленість системи “Укрсадвинпрому”. Бажано, щоб вона знову стала єдиним цілим, щоб під егідою одного органу діяли розсадники, садівничі й виноградарські господарства, переробка… Тоді значно легше буде вирішувати питання наукового забезпечення галузей, фінансування, впровадження нових технологій тощо.
Проблеми, проблеми… Як бачимо, їх цілий клубок навколо маленького саджанця. А саме з таких саджанців виростають великі дерева.
То чиї яблука їстимуть завтра наші діти та внуки? У чиї сади злітатимуться соловейки, щоб співати всеношну?
М. Пуговиця,
Кіровоградська область.

Інтерв'ю
Ігор Чечітко, директор компанії  HZPC Ukraine
Після того, як запрацювала Угода про вільну торгівлю з ЄС, низка українських сільгоспвиробників спробували вийти на європейський ринок. Стало зрозуміло, що продукцію, яка продається у свіжому вигляді,
Користуючись нагодою нашого візиту в Італію, ми, з представниками ТОВ «Фінпро Груп» та іншими представниками українських підприємств, відвідали офіс компанії Ravaro Srl, відомого виробника

1
0