Спецможливості
Архів

Дещо з київської борщової кухні

05.06.2008
135
Дещо з київської борщової кухні фото, ілюстрація
Дещо з київської борщової кухні

Овочі полюбляють сонце і “тягнуться” до великих споживачів. Позитивне поєднання цих двох чинників дає чудові результати, що й засвідчив стрімкий розвиток овочівництва навколо великих переробних підприємств у Херсонській, Миколаївській та Одеській областях. Але приміські аграрні зони, особливо якщо йдеться про столичне передмістя, також мають виражений овочевий присмак. Не претендуючи на томати, перець та надранню продукцію, овочівники північно-центрального регіону готові відстоювати свої позиції у секторах пізньої капусти, коренеплодів, цибулі.

Товариства “Маїс” і “Принц” розмістилися в Бориспільському районі Київської області і нині є сусідами. Проте донедавна вони являли собою єдине господарство, очолюване двома керівниками: Миколою Артюхом та Ігорем Солодким. Як визнають самі колишні компаньйони, за старих добрих часів, коли сапка була найголовнішим технологічним інструментом, ділити було особливо нічого. А як з’явилися сівалка точного висіву, культиватор, обприскувач, а також бачення підходів до ведення інтенсивного овочівництва, — дійшли спільного рішення: два директори в одній фірмі працювати не можуть.

Втім, стосунків двох старих товаришів це рішення не погіршило. Їхнє спільне інтерв’ю журналу “Пропозиція” є тому підтвердженням.

На яких культурах спеціалізуються ваші господарства?

— М.А. Усі їх можна назвати одним словом: борщ. Тобто, це капуста, буряк, морква і цибуля. У невеликих кількостях вирощуємо також огірки та іншу городину — здебільшого для того, щоб годувати своїх працівників, які приїздять із Західної України.

— І.С. Деякі київські супермаркети цікавляться такими екзотичними культурами, як броколі, пекінська капуста, проте попит на них невеликий. Торік я спробував вирощувати навіть кавуни: вони вродили солодкі, не гірші за херсонські.

Хто є головними покупцями вашої продукції?

— І.С. Працюємо в основному з районними овочевими базами: Харківською, Подільською, Деснянською, Мінською, Києво-Святошинською. Своє місце під сонцем намагаємося здобувати завдяки якості. Хоча на ринку існують й інші тенденції. Є багато фермерів-овочівників, які використовують вітчизняне насіння. Я нещодавно заходив у супермаркети “Фуршет”, “Велика кишеня”: капуста там — ніяка, не має ані смаку, ані вигляду. Проте супермаркети її беруть, бо коштує вона копійки.

Ми ж орієнтуємося на голландське насіння: воно за якістю набагато краще, тому набагато кращою є і якість вирощених з нього овочів. Природно, коштують вони дорожче, адже так і має бути.

— М.А. Нинішнього року капуста вродила всюди: нині (наприкінці січня. — Ред.) вона є на базах, у людей в буртах і продається дуже дешево. Але так триватиме до лютого, а далі ситуація стрімко зміниться, бо більшість із тієї капусти не призначена для тривалого зберігання. Ось тоді й настане черга нашої, якісної продукції.

Якщо спитати пересічного киянина про структуру овочевої торгівлі в місті, то він скаже приблизно так: є оптові ринки, де перекупники купують овочі, а потім продають на базарах, біля метро, у підземних переходах тощо. Про овочеві бази, напевно, ніхто й не згадає.

— М.А. Пересічний киянин, можливо, так і скаже. Але це через незнання структури торгівлі. Овочеві бази в Києві залишилися, і такі заклади, як школи, дитсадки, їдальні, постачаються овочами саме через бази. Проте вони виходять на ринок у період січня-квітня, коли осінній, “базарний” вал овочів уже відходить.

Водночас, половину овочевих баз нині орендують під зберігання тропічних фруктів, а краще холодильне обладнання, яке залишилося, завантажують ананасами, а не капустою. Тому під час укладання договору з овочевою базаю нам ніколи не гарантують того, що весь обсяг вирощеного буде викуплено.

Не секрет, що, з економічного погляду, найкращим для вирощування овочів регіоном є Південь. Чи спроможна Київщина з ним конкурувати?

— М.А. Легко, і ми це щороку доводимо. Справді, на Півдні сонце і тепло дають змогу вирощувати овочі з меншими затратами. Проте дорога до Києва довга, тому в місцевої продукції собівартість нижча.

З другого боку, Південь має свою чітку нішу на овочевому ринку столиці: грунтові помідори, перець, рання капуста і трошки цибулі. А, скажімо, пізня капуста з Півдня до Києва зовсім не надходить. Огірок у нас також весь місцевий. Наскільки мені відомо, ті ж таки “Верес” і Ніжинський консервний завод користуються лише овочами з власних сировинних зон. Тому фермери північних областей, маючи крапельне зрошення та інші сучасні овочівницькі технології, чудово конкурують з Півднем і дають якісну продукцію.

Відомо, що Південь без зрошення обійтися не може: дуже мало опадів. А чи виправдовує себе застосування систем крапельного поливання на Півночі, адже ці системи недешеві, а дощі тут ідуть частіше?

— І.С. Тут крапельне зрошення теж дуже потрібне. Воно дає змогу менше витрачати води та електроенергії, а отже, знизити виробничі витрати. З погляду агрономії, плюси також є. Скажімо, не утворюється на поверхні грунту кірка, як це буває під час дощування, і не заважає появі сходів. Разом із крапельним зрошенням ми можемо подавати мінеральні добрива, а отже, витрати їх зменшуються. На листя рослин не потрапляє вода, а це знижує рівень церкоспорозу. По деяких культурах таке поливання демонструє дуже високу ефективність: наприклад, урожайність цибулі збільшується щонайменше у два з половиною рази.

— М.А. Крапельне зрошення — це прорив. Це не колишня екстенсивна технологія, коли в радгоспі вирощували овочі на 300–500 га і думали: “Оце ми даємо!” А нині такі фермери, як я та Ігор Миколайович, маючи по сотні гектарів землі, можемо давати ті самі обсяги продукції.

Скільки коштує облаштування крапельним зрошенням 1 га поля?

— М.А. 2000 доларів. Тут треба зауважити, що для себе я обрав дорожчу систему, щоб мати менше проблем з експлуатацією, завжди розраховувати на якісний сервіс, консалтинг, агрономічну підтримку. Втім, Ігор Миколайович має свій шлях: він купує дешевшу систему, сам її монтує, бо знає, як це робити. Отож, тут є два напрями, і ми поки що експериментуємо, придивляємося, а потім робитимемо висновки.

Що є критеріями якості вашої продукції?

— М.А. По-перше, овочі мають бути екологічно чистими, не містити нітратів. Також ми вимагаємо від фірми, що продає нам насіння, тих сортів і гібридів, які придатні для тривалого зберігання. Але це не означає, що там буде менше вітамінів: і за цим показником, і за смаковими якостями вирощені нами овочі дуже добрі. Проте, щоб тримати свою нішу на ринку, ми повинні орієнтуватися на лежкість.

Чи багато поблизу Києва великих виробників вашого напряму?

— М.А. Так. Лише в одному Бориспільському районі є ще “Когорта” (єдиний, до речі, постачальник салату для “МакДональдсу”), “Поларіс”, “Біотек” — загалом близько десятка виробників. І це багато. Бо якби нам з Ігорем Миколайовичем дали замовлення, то, як мінімум, пів-Києва своєю овочевою групою ми забезпечили б.

Тому скажу від душі: якщо не буде запроваджено якогось квотування або фермери самі між собою не домовляться, то настане перевиробництво. І капуста нинішнього року це вже засвідчила. Поки що ми можемо сподіватися на витискання з ринку “диких” виробників, тобто дачників і городників, але чи надовго вистачить того запасу?

З другого боку, це питання політичне. Давайте подивимося на таку країну, як Голландія. Там 90% вироблених овочів іде на експорт. Вони експортують, зокрема, дуже велику кількість цибулі до Росії. Чому ми, споконвічні брати Росії, не можемо цього робити? На російській Півночі величезний непокритий дефіцит овочів: туди везуть Китай, Голландія, Бразилія, а ми сидимо на своїх потенціалах і не знаємо, куди подіти вирощене. Але “штовхати” товар на експорт повинні не я і не Ігор Миколайович. Становлення цієї торгівлі має забезпечити держава, якій слід подбати, щоб сформувалася відповідна інфраструктура: створити законодавчу базу, врегулювати експортні податки.

Посередницькі фірми з приводу експорту кажуть так: якби не митні бар’єри, то продукція з України спокійно йшла б на Москву і продавалася б там. Колись так було, і про це всі добре памятають.

Якою має бути матеріальна база для такого господарства, як ваше?

— М.А. Щоб вирощувати овочі на 100 га, господарство повинне мати щонайменше три універсальні трактори типу МТЗ-82, сівалку точного висіву. Насіння нині дуже дороге, тому сіяти по-дідівськи, не міряючи, а потім половину сходів вирубати — такого собі дозволити ми вже не можемо. Висівати насіння тепер слід поштучно, отож, сівалку треба брати імпортну. Потрібний також імпортний обприскувач, який забезпечував би дрібнодисперсне розпилювання і мав бак місткістю не менш ніж 400 л.

Що ж до культиваторів і плугів, то тут нічого особливого не потрібно, підійдуть звичайні вітчизняні знаряддя. Підготовка грунту також звичайна: виорати, заправити добривами, закультивувати, заборонувати.

На збиранні врожаю та його сортуванні застосовуємо переважно ручну працю: коштів для придбання відповідного обладнання поки що немає. Тому в пік сезону на полі можуть одночасно перебувати до 40 працівників. А найбільш трудомісткою культурою є огірок під замовлення: його збирання потребує до 12 жінок на 1 га. У цілому ж затрати ручної праці у загальній структурі затрат сягають 30%.

Ваші землі — неподалік Києва, а цінність земель у столичному передмісті зовсім не та, що в глибинці. Чи не боїтеся у 2005 році, коли розпочнеться купівля-продаж земель сільгосппризначення, втратити своїх пайовиків?

— М.А. Думаю, нам це не загрожує. Охочих працювати на землі стає дедалі менше, і лише той, хто полюбить її і сам працюватиме на ній, зможе вести справу.

А щодо власників паїв — нехай вирішують, як хочуть, це нормально. Але вони все одно відчуватимуть межу, далі якої піти не можна. Бо якщо тут не буде нас і їхні паї ніхто не візьме, то вони залишаться самі. Тож нехай подумають. Ми не боїмося цих загроз, бо вміємо працювати на землі, у нас є технологія, знання, навички. І землі нам вистачить всюди.

Записав Павло Коротич

Інтерв'ю
Валерій Давиденко, народний депутат України
Чутки про відставку Кутового, підтримка кооперативного руху і малих виробників ці та інші актуальні питання propozitsiya.com погодився висвітлити народний депутат України Валерій Давиденко. 
Про перспективи вирощування не ГМО сої в Україні, а також потенційно цікаві ніші соєвих продуктів для українських виробників у інтерв’ю рropozitsiya.com розповіла представник  Асоціації

1
0