Спецможливості
Архів

Буде жито — будемо жити

05.06.2008
145
Буде жито — будемо жити фото, ілюстрація
Буде жито — будемо жити

Ще взимку з’явилися перші тривожні тенденції, зумовлені нестачею продовольчого зерна, що могли призвести до серйозних негативних наслідків на продовольчому ринку. Аналогічні тенденції спостерігалися 2000 року. Втім, тоді було задіяно Держрезерв — дещицю запасів зерна спрямували для відкритих торгів. У такий спосіб відреагували на зростання цін. Нинішнього ж року… Аграрний віце-прем’єр запевняв: “У засіках Батьківщини не заведеться голодної миші”, та тому, що сталося, — усі ми свідки. Виникла кризова ситуація. Не було вчасно використано Держрезерву як механізму, що не допускає спекуляції та паніки (лише наприкінці червня зерно із запасів почали продавати деяким областям), не було відкрито кордонів для пільгового імпорту збіжжя з Росії та Казахстану — на жаль, вимушеного (після того як зібрали торік 38,8 мільйона тонн його і майже 10 мільйонів експортували!).

Оскільки ринок зумовлює ціну, то дефіцит і різке подорожчання зерна не могли не призвести до збільшення її на кінцеві продукти. І тут почалося. “Пекарі накручують додаткові прибутки”, — невдоволено загули черги… “Не смійте піднімати ціни!” — грізно загрюкали адміністративні кулаки…
— Нас намагаються подати основними винуватцями того, що сталося, — ще на початку квітня говорив в інтерв’ю пресі президент асоціації “Запорізький коровай” Юрій Чекальський. — Мовляв, треба було завчасно запастися зерном — і тоді проблема не виникла б. Але, даруйте, наше головне завдання — виробляти якісний хліб. А для цього слід реконструювати виробництво, що вимагає чималих грошей. Лише на установку однієї нормальної печі потрібно 1,5 мільйона доларів. А в нас останнім часом газ подорожчав на 30 копійок, електроенергія — на 2 копійки, залізничні перевезення — на 28 відсотків, вода — на 80… У сформованих умовах запастися зерном на тривалий термін — недозволена розкіш. І якщо вже на те пішло, то чому обласна влада не подбала про створення регіонального фонду? Адже можна було закупити пшеницю восени по 350 гривень за тонну, а до весни продавати її вдвічі дорожче. І на ринку ажіотажу не виникло б, і прибуток одержали б…
Як живеться-працюється за такої ситуації конкретному хлібозаводові?
Їду до Ватутіного Звенигородського району. Чому саме туди? У грудні минулого року в курортному містечку Моршин, що на Львівщині, я познайомився з головою правління ВАТ “Ватутінехліб” Валерієм Солошенком. Приїхавши на два тижні підлікуватися цілющими мінеральними водами, він через кілька днів… подався до Польщі. Як пізніше з’ясувалося — не на екскурсію.
— У місті Бидгощі купував піч — тунельну пекарську разом з парогенератором, — похвалився після повернення. — Замінимо одну із заводських, яка вже фізично й морально застаріла, та й призначена для виробництва тільки одного виду продукції. У польській випікатимемо всі житні сорти хліба.
Валерій Касьянович так захоплено розповідав про підприємство, про те, як підводили його з колін, які чудові люди на ньому працюють, що захотілося неодмінно побувати на комбінаті. І ось випала нагода.
Окрім голови правління, зі своїм дітищем знайомив і голова спостережної ради ВАТ Володимир Загородній. Це справді його дітище — у грудні виповниться 20 років заводові, який свого часу і він будував — був виконробом. Розрахований на виробництво 51 тонни хлібобулочних і 1,5 тонни кондитерських виробів на добу, завод мав задовольняти потреби населення кількох навколишніх районів. Та навіть близько до проектної потужності не наближався. На початку 90-х років минулого століття його залихоманило, і дуже скоро він майже зупинився: на добу випікали до 500 кг хліба. Попит регіону у життєво необхідній продукції задовольняла споживча кооперація. Державне підприємство не було потрібне нікому, ніхто в нього не вкладав ані копійки.
У 1998-му до керівництва приходить Валерій Солошенко. На той час уже чудово розуміли, що реанімувати виробництво зможе лише власник. Бажаючих приватизувати комплекс виявилося чимало — і майже всі зі сторони. Сподобалася програма місцевого підприємця Володимира Загороднього — за неї й проголосували, віддавши йому контрольний пакет акцій. І не помилилися! Якщо інший державний хлібозавод успішно розвалили і тепер уже завершують розбирати стіни, то цей почав успішно розвиватися.
Перші кроки — налагодження борошномельного виробництва і створення належної інфраструктури. З досвіду переконалися, що без власної сировини нормально працювати практично неможливо. Завод виробляв 7–8 тонн хліба — і це нікого не могло задовольнити. Систематично зривали поставки борошна млини Звенигородки і Тального, а згодом і зовсім припинили, заборгувавши ватутінцям чималеньку суму. Останні купили вальцювального агрегата “Харків’янка-1200 плюс”, встановили його і наприкінці 2000 року вже переробляли за добу 25 тонн зерна, отримуючи 16 тонн борошна. Паралельно вкладали гроші в придбання та реконструкцію магазинів, організацію бази для виїзної торгівлі. За два з половиною роки створили напівзамкнений цикл виробництва, куди входять три підприємства: борошномельне “Імпульс”, хлібокомбінат і ТОВ “Агропром В”, яке об’єднує 14 торговельних точок у містах Ватутіне та Звенигородка і близько 30 автомобілів для реалізації випічки в радіусі майже 100 кілометрів.
— Зрозуміло, мене передусім цікавить те, що й майже всіх у країні — ціни на продукцію, — говорить Валерій Солошенко. — Оптовій торгівлі відпускали від 90 до 95 копійок, а кіровоградським оптовикам навіть по 85 копійок (щоб виграти конкурентну боротьбу). Тоді зерно третього класу ми закуповували по 750–780 гривень за тонну. Але коли воно подорожчало до 1150 гривень, не залишалося нічого іншого, як підняти ціну на кінцевий продукт — вона зросла на 20 відсотків. Різко подорожчало й борошно — до 1800 гривень за тонну. Ми змушені були його закуповувати, бо ажіотаж на продовольчому ринку призвів до того, що власного не вистачало. От і коштувала вже хлібина 1,20 гривні. Не треба думати, що це принесло нам якісь надприбутки. Навпаки, і сьогодні хліб пекти невигідно. Рентабельність практично нульова. Утримуватися на плаву допомагає кондитерська галузь, а ще власні борошномельне виробництво, транспорт і торгівля, яка дає певні прибутки від продажу широкого спектра продовольчих товарів. З неймовірними зусиллями вдається утримувати й нинішню ціну на хліб. Змінювати ж її у бік зменшення можна лише за однієї умови — якщо знижуються ціни на зерно та борошно.
— Цінова політика, м’яко кажучи, не допомагає підприємству, та й галузі в цілому, виживати, — підключається до розмови Володимир Загородній. — Держава не повинна втручатися й диктувати ціну на продукцію. Вона, на наш погляд, має дбати про виділення дотацій малозабезпеченим верствам населення. Ціни на хліб — то механізм ринку. Якби ми не побудували свого млина, не закупили автомашини, не налагодили торгівлю — були б зі збитками. Тому ще раз наголошую: не повинні державні мужі втручатися в бізнес. І не треба боятися, що всі різко піднімуть ціни на хліб — конкурентна боротьба не дасть цього зробити. Вони певною мірою зросли, бо зросла ціна на сировинну. А інакше й бути не може: адже підприємству треба розвиватися. Не вкладатиме коштів у виробництво, не буде технічно й технологічно переоснащуватися — зупиниться…
— Хліб — це такий самий товар, як і всі інші, — підсумував Володимир Васильович. Тому, коли ми говоримо про ринкову економіку, будьмо послідовними до кінця.
На підприємстві самі зацікавлені в тому, щоб випускати якомога дешевшу продукцію, а відтак значно більше її продавати. Звенигородський та сусідні з ним райони — суто сільські, а в селян відомо які статки. Дуже низька купівельна спроможність і у Ватутіному, де проживає понад 20 тисяч чоловік. Майже вся промисловість міста свого часу була зорієнтована на видобуток та переробку бурого вугілля. Тепер потужні шахти закриті, залишилася без роботи понад тисяча шахтарів. Існує програма створення робочих місць для вивільнених працівників вугільної галузі, ухвалена на урядовому рівні років вісім тому. Великі надії покладали на неї у “Ватутінехлібі”, створили за останні роки майже 300 робочих місць. Мали одержати від держави 9 мільйонів гривень на розвиток: ті кошти планували вкласти у придбання техніки, розширення збуту, а, головне, — взяти в оренду орну землю для вирощування пшениці, жита та інших культур. У такий спосіб утворився б замкнений цикл виробництва. Зайве говорити, яким дешевим був би кінцевий продукт, якби переробляли власне зерно, скільки робочих рук додалося б… Та на підприємство не надійшло жодної копійки. Втім, тут не втрачають надію, що уряд повернеться до виконання чудової програми. Адже у Ватутіному на сьогодні — понад 11 відсотків безробітного населення. Найбільше в області. А чимало колишніх шахтарів уже давно могли б перекваліфікуватися.
Пекарі ж не стоять на місці. Вони постійно в русі, у розвитку — вкладають у виробництво як зароблені кошти, так і кредити. Дуже поталанило їм з акціонером-партнером — столичним банком “Київська Русь” на чолі з головою правління Віктором Братком. Без його довгострокових кредитів не вижили б. Узяли чіткий курс на технологічне переоснащення виробництва — передусім хлібокомбінату, у який лише торік вклали близько 2 мільйонів гривень. Поставили за мету до кінця року досягти добової випічки в обсязі 32–35 тонн. Нині випікають уже 27 тонн. За шість місяців виробили 3875 тонн хліба, булок, кондвиробів — на 46,6 відсотка більше, ніж за такий період минулого року. Успішно продають їх навіть у Жашкові та Шполі — великих містах, що мають власні потужні комбінати зі значно кращими можливостями. Секрет простий — ватутінці завойовують ринок високою якістю та багатим асортиментом.
— Як вдається?.. — перепитує головний технолог Олена Ванжа. — Завдяки наполегливій праці, а також тому, що не відмовилися від традиційних технологій. Використовуємо тільки натуральну сировину, без поліпшувачів, та високоякісне борошно — його перевіряємо у власній лабораторії. Не йдемо шляхом швидкого приготування тіста: воно має добре вибродити, набрати необхідних смакових якостей. І на запах, і на смак наші вироби такі, якими виходили ще в наших бабусь. От і купляють їх люди. Скільки бачила в інших містах: на ринку продають булки з кількох автомашин, а чималий гурт чекає, коли приїде з написом “Ватутінський хліб”. Це найвища оцінка нашої роботи. Постійно розширюємо асортимент. Ось останні новинки — хліб загадковий (тісто житнє та пшеничне кладеться у форму смугами — має незвичайні смак і вигляд), зерновий (з подрібненого зерна), заварний (зверху посипається насінням соняшнику, льону, кунжуту чи вівсяними пластівцями)… Багато розробок запропонували інженери-технологи Ганна Іванова, Валентина Протасенко. Усього випускаємо 16 видів хлібних виробів та 27 — булочних, 6 — дієтичних, 30 — кондитерських, 5 — сухарних, а сушки й соломки — аж 35 видів. І це не межа. Трудяться жінки наполегливо, відповідально. Дорожать роботою. Взимку одну чоловік навіть на санях возив із села до комбінату: у неї хворі ноги, але не хотіла й не могла сидіти вдома, де всі, крім неї, безробітні. Багато ми натерпілися в минулому, з острахом згадуємо той час, коли працювала тільки одна з п’яти печей. Тиша стояла — аж моторошно було. А тепер бачимо перспективу, віримо в майбутнє. Не покладаючи рук трудяться наші керівники. Завдяки їм і відбулися всі зміни на краще…
Не за помахом чарівної палички сталося те. Досягти сьогоднішнього рівня виробництва Володимирові Загородньому та Валерієві Солошенку допомогли глибокі знання, організаторський талант, вміння оновлювати кон’юнктуру ринку, підприємливість. І, певна річ, любов. До хліба та його творців. Як у народі кажуть? “Люби хліб святий — будеш добрий і благий”. А дорога не була встелена трояндами. Чого коштувало, скажімо, викупити деякі торговельні точки — і в моральному, і в матеріальному сенсі. За один із магазинів у центрі Звенигородки, що перебував у комунальній власності, довелося викласти на аукціоні 120 тисяч гривень, тоді як сусідній тихенько (без аукціону) привласнив тодішній голова райради Микола Буряк — усього за 11 тисяч гривень. І влаштував у ньому нічний бар. А Загородній відкрив продуктовий магазин. Усі його 14 торговельних закладів — колишні напіврозвалені приміщення, які відреставрували, за законами краси і зручності оформили. На кожному — вивіска “Хліб і до хліба”. Спільне дли них — у жодному не продаються алкогольні напої та цигарки, націнка на молочні, м’ясні та інші вироби — мінімальна. “Тому й не можемо позбутися черг”, — усміхаючись, “поскаржився” продавець магазину “Черкащанка”.
Триває реконструкція та переоснащення підприємств. Готують майданчик для будівництва другого млина, завершують зводити капітальний ангар для хлібо- та зерноводів. Установивши на комбінаті нову піч, стару переобладнують для випікання вівсяного печива (замість сьогоднішніх 30 тонн незабаром випускатимуть за місяць 150). Монтують потужні лінії цукрового печива та макаронних виробів. Отож постійно відкриваються нові робочі місця — за останні 12 місяців працевлаштували понад сто чоловік. Бажаючих влитися в трудовий колектив чимало — підприємство зажило доброї слави у селищі. Справно виплачують зарплату, до того ж чималу — торік у середньому вона становила 383 гривні.
— Сподіваємося через рік платити по 600 гривень, — сказав Володимир Загородній.
Поза сумнівом так і буде. Бо турбота про колектив тут — на першому місці. Хліб треба випікати, перебуваючи в доброму гуморі — тоді виходитиме пишним і смачним. Коли ж коло печі стоїть зігнута тягарем нинішніх негараздів жінка, в якої велика родина, а зарплата мала, у якої похитнулося здоров’я, а ліків не купиш… У Ватутіному все підпорядковано тому, аби трудівники йшли на завод з добрим настроєм і з ним поверталися додому. Робітникам є де відпочити, поїсти — капітальний ремонт почали саме з їдальні та побутових приміщень. До речі, ситний обід коштує лише гривню.
…”Буде жито — будемо жити” — каже народна мудрість. У давнину житом називали різне зерно: пшеницю, овес, ячмінь, жито. Головне — удосталь припасти його, переробити. А коли вже борошно потрапить до рук великих виробників, таких удатних пекарів, як у Ватутіному, — будемо з хлібом. Вони не підведуть.
Аби тільки не стояли над ними з адміністративним батогом.
М. Пуговиця
Черкаська обл.

Інтерв'ю
Клінт Мартін
11 липня 2016 року Україна і Канада підписали Угоду про створення зони вільної торгівлі. Це найбільша угода такого плану після ЗВТ з Євросоюзом. 
Наталія Гордійчук, засновниця компанії "Агрітема"
"Агріте­ма" своїми біорішен­ня­ми кар­ди­наль­но змінює підхід до зем­ле­роб­ст­ва. Про біоінно­вації, які по­над 10 років компанія на­дає аг­раріям, розповідає засновниця — Наталія Гордійчук.

1
0