Спецможливості
Агробізнес

Алкогольні перспективи українських авто

05.06.2008
85
Алкогольні перспективи українських авто фото, ілюстрація
Алкогольні перспективи українських авто

Україна вже кілька років поспіль намагається скерувати частину свого аграрного потенціалу на виробництво відновлюваних джерел енергії, якими можна було б замінити невідновлювані мінеральні енергоносії (нафту й газ), послабивши тим залежність економіки країни від російської “труби”. Ми неодноразово зверталися до тем біогазу та біодизеля, щоправда, втішних для нас перспектив у здійснених тут напрацюваннях так і не побачила. Третій стратегічний біопаливний напрям — паливний етанол (спирт). У світі ним займаються доволі серйозно. Не чужа ця ідея і для України, славніої своєю спиртовою галуззю.

Статистика свідчить, що основна частина вироблюваного у світі етилового спирту використовується на технічні цілі, зокрема як добавка до автомобільного палива. Так, у 1998 році з 3,1 млрд дал світового виробництва етанолу лише 400 млн дал було використано для виготовлення спиртних напоїв, тоді як 2 млрд дал пішло на добавки до палива. Обсяги виробництва спирту на харчові цілі залишаються незмінними з 1975 року, а випуск паливного етанолу з 1975 до 1998 року збільшився вдесятеро.
Найпоказовіший приклад у цьому сенсі — Бразилія. Паливний спирт там виробляють із залишків цукросировини (цукрової тростини), якої, як відомо, у Бразилії не бракує. Бразильці розробили автомобільні двигуни, що працюють на спирті міцністю 92,6 % об.: ними сьогодні обладнано 40% легкових авто країни. Тамтешня промисловість виробляє також зневоднений (99,5%) паливний етанол, і щороку, залежно від ринку цукру, уряд Бразилії визначає, який його відсоток додаватиметься до моторних бензинів. Пересічно в країні виробляють 1,25—1,50 млрд дал етанолу на рік. Він оподатковується лише прибутковим податком (без акцизного збору).
Другий великий виробник паливного етанолу — США. Уряд цієї країни впливає на збільшення виробництва та використання спирту шляхом надання певних податкових пільг компаніям, які використовують його для одержання сумішевих бензинів, та прийняттям жорстких екологічних стандартів щодо стану повітря у великих містах. Конгрес США законом “Про чисте повітря” від 1990 року вперше визнав, що склад автомобільного палива відіграє вирішальну роль у зменшенні шкідливості викидів двигунів. Закон встановив два нові стандарти складу бензинів та обов’язкову наявність у бензинах так званих кисневмісних добавок — етанолу, метанолу, метилтретбутилового та етилтретбутилового ефірів. Водночас, у США намагаються обмежувати використання метилтретбутилового ефіру (МТБЕ), який дуже забруднює (з канцерогенним ефектом) поверхневі та підземні води.
Китай, третій на сьогодні виробник етанолу у світі, після рішення Міжнародного олімпійського комітету щодо проведення Олімпійських ігор 2008 року в Пекіні намагається до початку Олімпіади перевести весь транспорт столиці на біопаливні сумішеві бензини та біодизелі.
Про перспективи використання етанолу як добавки до бензинів говорить і директива ЄС, згідно з якою з моменту її виходу і до 2005 року реалізовуваний бензин повинен містити не менш ніж 2% кисневмісної добавки, а до 2009 року її вміст має бути доведений щонайменше до 5%.
Україна також має непоганий потенціал для виробництва паливного етанолу. Її спиртова промисловість завжди була доволі потужною галуззю і за часів СРСР забезпечувала харчовим ректифікованим спиртом, крім власних потреб, потреби республік Закавказзя та Середньої Азії. Проте нині зовнішні ринки значно скоротилися. Потужності концерну “Укрспирт”, що виробляє 96–99% спирту в Україні, становлять 66 млн дал на рік, тоді як, за даними Мінекономіки, внутрішнє споживання етилового спирту для потреб харчової, фармацевтичної та парфумерно-косметичної промисловості України не перевищує 20 млн дал.
Отож, на зміну націонал-романтичній мотивації (самозабезпечення країни автомобільним паливом нині навряд чи можна вважати актуальним, бо постачання нафти і нафтопродуктів на український ринок відбувається безперебійно і в достатніх кількостях) прийшла більш прозаїчна — завантаження потужностей спиртозаводів в умовах стрімкого зменшення попиту на ректифікований спирт. Щоправда, була й іще одна ідея — екологічна, адже продукти згоряння спирту, на відміну від бензинових, не забруднюють атмосферу. Проте Україна ще не дожила до того, аби екологічні мотивації ставали в ній реальними рушійними силами.
Першим державним актом, покликаним унормувати виробництво і застосування високооктанової кисневмісної добавки до бензинів (ВКД — українська назва паливного етанолу), став указ Президента України від 22 червня 1999 року “Про організацію виробництва бензинів моторних сумішевих”. Трохи згодом Законом від 14 липня 2002 року “Про внесення змін до деяких законів України” бензини з ВКД було кваліфіковано як новий окремий вид продукції, для якого встановлено ставку акцизного збору на рівні 50% від чинних на той час ставок для моторних бензинів. У 2000 році Кабміном було прийнято програму “Етанол”, якою передбачено організацію виробництва ВКД на спиртових заводах. Спеціалісти підрахували, що оптимальна потреба України у ВКД становить 250–300 тис. т на рік. Виробництво такої кількості паливного етанолу потребує 1350 тис. т меляси або 1070 тис. т зерна. Це відкривало нові перспективи для використання побічних продуктів цукрової галузі, а також низькоякісного (перепрілого, зараженого грибком тощо) зерна, яке не можна навіть згодовувати худобі.
Розбудовувати паливно-спиртову галузь заходилися концерн “Укрспирт” та профільна наука. Зокрема, УкрНДІспиртбіопрод разом з НВО “Масма” визначили вимоги до якості вітчизняного паливного спирту. Головні з них стосуються граничного вмісту води, який не повинен перевищувати 0,2%. Залишки води у ВКД здатні заподіяти багато шкоди взимку, адже за морозної погоди вода у паливній суміші може, кристалізувавшись, призвести до виходу з ладу паливної апаратури автомобіля.
Водночас, вміст інших домішок у ВКД може бути істотно вищим, ніж у спирті-сирці, що дає змогу використовувати для виробництва паливного етанолу побічні продукти спиртової технології, забруднені домішками напівпродуктів.
Кількість етанолу, що додається до бензину, залежить від низки технічних та кліматичних чинників і коливається від 10% у США до 5–6% у Франції та Польщі (хоча майже всі зареєстровані в ЄС транспортні засоби технічно можуть використовувати паливо з добавкою до 15% паливного етанолу). В Україні ж було вирішено зупинитися на відмітці 6%. Результати випробувань бензинів з добавкою ВКД підтвердили, що енергетичні та економічні показники роботи на сумішевих бензинах не погіршуються порівняно з роботою на товарних бензинах А-76 та А-92. Екологічні ж показники істотно поліпшуються. Найбільш помітним є зменшення токсичності відпрацьованих газів при роботі двигуна на холостому ходу та малих навантаженнях, що є дуже важливим для великих міст. Так, якщо загальне зменшення вмісту оксидів азоту у відпрацьованих газах становить 4,5–16%, то на малих навантаженнях і холостому ходу цей показник підвищується до 13,2–51%; для ароматичних вуглеводів, відповідно, 9–15% та 19–25%.
Інститутом УкрНДІспиртбіопрод для підприємств української спиртової галузі було розроблено технологію одержання ВКД. В її основу покладено азеотропне зневоднення водно-спиртової суміші з використанням як розділювального агента циклогексану. Ця технологія є двопродуктовою і передбачає, що фракції бражного дистиляту, які містять меншу кількість домішок, ідуть на виробництво ректифікованого спирту, для виробництва ж ВКД використовуються найбільш забруднені домішками фракції бражного дистиляту, а також головна фракція етилового спирту, непастеризований і сивушний спирти та сивушне масло. Тож ректифікований спирт, який виготовляють за такою технологією, має вищі показники якості, ніж звичайні ректифіковані спирти. При цьому якісні показники ВКД повністю відповідають вимогам нормативної документації.
Протягом останніх чотирьох років УкрНДІспиртбіопрод виконав перепрофілювання кількох спиртових заводів на випуск ВКД. “Першою ластівкою” нової галузі став Барський спиртозавод на Вінниччині, а згодом такі підприємства запрацювали і в інших областях України: Чернівецькій, Київській, Кіровоградській, Полтавській та Харківській. Реконструкцію, як правило, проводили з використанням наявного ректифікаційного обладнання, що істотно здешевлювало проекти і забезпечувало швидку окупність затрат.
Останнім часом інститут завершив два проекти із впровадження енергоощадної технології одержання ВКД, за якої зневоднення водно-спиртової суміші здійснюють адсорбцією на молекулярних ситах. Це дає змогу більш ніж утричі зменшити енерговитрати на зневоднення, а також уникати використання азеотропоутворювачів, що є токсичними речовинами.
Тут треба зробити невеличкий відступ і зазначити, що впровадження нової технології на спиртозаводах не вело до стрімкого розвитку виробництва біопалива. По-перше, ВКД — продукт новий і дорогий, тож свою нішу на ринку йому треба ще знайти. По-друге, свідомість керівників спиртозаводів за довгі роки роботи була чітко зорієнтована на ректифікований спирт, і впровадження виробництва ВКД сприймалося ними як ознака тимчасової скрути. Тож за найменшої нагоди зосередитися на ректифікованому спирті ВКД відсувалася на другий план. По-третє, останніми роками Україна постійно зменшує обсяги виробництва цукрових буряків, тож зменшується і кількість меляси — сировини для виробництва спиртів. Нинішнього року проблеми із сировиною ще більш загострилися: мало того, що вкотре скоротилися посіви буряків (та й ті частково загинули), українських цукроварів ще й привчають працювати на імпортному цукрі-сирці. Зерна, як відомо, також буде не густо. Отож, прогнози на нинішній рік невтішні: сировини для спиртозаводів буде менше, ціна на неї знову підвищиться.
Однак найбільша проблема нової галузі полягає не в цьому. Спирт завжди був і залишається зоною спокус для українських підприємців, і цей ринок завжди принаджував чимало чистих і нечистих гравців. Тому держава відпочатку намагалася взяти виробництво ВКД і сумішевих бензинів під жорсткий контроль: постановою Кабміну від 17 січня 2000 року було визначено, що виробляти сумішеві бензини мають право лише нафтопереробні заводи, а ВКД — лише певний перелік спиртозаводів. Ще минулого року активно купляли ВКД Одеський, Надвірнянський та інші НПЗ (крім Кременчуцького, який має власну установку з виробництва метилтретбутилового ефіру (МТБЕ) і робить сумішеві бензини з цим компонентом). Вони бачили у виробництві сумішевих бензинів певний бізнесовий зиск, адже додавання ВКД, показник октанового числа якого значно вищий порівняно з бензинами (на рівні 110), дає змогу бензин А92 перетворювати на А95. Одержана різниця в ціні плюс зменшення на 50% розміру акцизного збору на сумішеві бензини цілком виправдовували витрати на придбання порівняно дорого паливного спирту (близько 3000 грн/т). Цей бізнес розвивався аж до нинішнього року, проте з його початком акцизну пільгу на сумішеві бензини не було скасовано. Причиною став горезвісний спосіб ведення бізнесу по-українськи: з того ВКД, що його виробили торік спиртові заводи, за технічними нормами можна було виготовити сумішевих бензинів удесятеро менше, ніж було задекларовано при одержанні акцизної пільги.
Через скасування пільгової ставки акцизного збору інтерес нафтопереробників до ВКД зник, і виробництво цього продукту спиртозаводами практично припинилося. Крапка це в програмі паливного етанолу в Україні чи лише кома — покаже час.

Інтерв'ю
Про глобальне потепління говорять уже кілька десятиліть. Які конкретні практичні наслідки від нього вже відчуло сільське господарство України і на що ще очікувати розповідає найавторитетніший в
Rebiyar1
Сьогодні наш співрозмовник — Антуан Ребійар, бізнес-директор New Holland Agriculture в Україні, Молдові, країнах Балтії та Фінляндії. Він живе та працює в Україні вже понад чотири роки, втім, для

1
0